Історія журналістики Великобританії (стр. 32 )

Межа 1980 – 1990-х рр. став кінцем ери Фліт-стріт. Це пояснюється тим, що багато видавничих комплексів переїхали в нові, сучасно оснащені приміщення. Преса відчула можливість нового припливу капіталів і появи нових власників газетно-журнального ринку. Після того, як найбільші англійські газети переїхали з Фліт-стріт, з’явилися не лише нові риси у змістовній і графічній концепціях британських національних газет, але і в самій суті редакційної діяльності: скорочується елемент живого спілкування між журналістами, під час збирання інформації велику роль починають відігравати телефон і комп’ютер, підвищується статус співробітників, які “набивають у пакети” готову інформацію, а репортери неохоче залишають приміщення офісу [88; с. 58-62].

Мохаммед аль-Файєд, єгипетський бізнесмен, власник великих магазинів, у 1996 р. заснував нову компанію “Ліберті Паблішінг Лтд.”. Він вів переговори з Р. Мердоком про поновлення випуску таблоїда “Тудей” (який колись претендував на роль першої національної безкоштовної газети) і з “Рейтер” в цілях придбання однієї з його служб – “Лондон Ньюс Радіо”, але не зміг добитися успіху. Проте нова компанія купила “Панч” і здійснила рішучі кроки з його поновлення. Аль-Файєд намагався заволодіти газетою “Обсервер”. Отримавши відмову, він збільшив ціну з 17,5 млн. фунтів стерлінгів до 20 млн.

Нині Великобританія продовжує займати одне з провідних місць у світі з насиченості пресою. Національні або місцеві газети читають троє з чотирьох англійців. У країні видається 160 щоденних газет, 1300 щотижневиків. У 1996 р. найчитабельнішою щоденною газетою продовжувала залишатися “Сан” (4 млн. 73 тис. 601 прим.), збільшився тираж “Дейлі Мейл” (2 млн. 39 тис. 713 прим.). Підвищили обсяг поширення “Мейл он Санді” – “Пошта в неділю” (2 млн. 138 тис. 465 прим.), “Санді Таймс” (1 млн. 138 тис. 337 прим.); поза конкуренцією – недільна газета “Ньюс оф зе Уорлд” (4 млн. 656 тис. 718 прим.). Стали продавати більше своїх екземплярів “Таймс” (688 тис. 205) і “Файненшл Таймс” (308 тис. 556 прим.). Менш вдалою виявилася ситуація для “Індепендент”, “Дейлі Телеграф” і “Санді Експрес”: їхні тиражі знизились.

У 1997 р. виявився перерозподіл сил у плані політичної орієнтації національних газет. Лише “Дейлі Телеграф”, “Санді Телеграф”, “Дейлі Експрес” і “Санді Експрес” мають у більшості своїй читачів, які орієнтуються на консерваторів. 75% аудиторії інших 9 національних видань, серед яких “Гардіан”, “Обсервер”, “Індепендент”, “Міррор”, “Санді Міррор”, схиляються до підтримки лейбористів.

Зберігся розподіл праці між агентствами “Прес Асошіейшн” (воно продовжує поширювати внутрішню інформацію) і “Рейтер” – світовим інформаційним агентством.

Таким чином, наведені дані свідчать про розширення “інформаційного поля” Великобританії. Країна, як і весь світ, входить в еру “екранної” цивілізації, коли свідомість людини формуватиме не звична “жорстка” сторінка книги, а “м’який” дисплей комп’ютера. “Коливання” газетно-журнального ринку Великобританії підтверджують, що преса, незважаючи на чотирьохвікову історію свого розвитку, знову зіткнулася з проблемою пошуку “свого обличчя”. Яким воно буде, покаже ХХІ сторіччя.

Що стосується підготовки журналістських кадрів, то в 1952 р. у Великобританії була створена Національна рада з підготовки журналістів, яка займається розробкою програм із журналістської освіти. Останні в 1961 р. стали обов’язковими для журналістів-початківців. Навчання журналістів проводиться в тісному поєднанні теорії і практики. Існують курси і для практиків, котрі бажають підвищити свій професійний рівень.

Курси підготовки журналістів організовують і найбільші газетні корпорації країни, приміром, “Інтернешнл паблішінг корпорейшн” і “Томсон організейшн”.

Із 1962 р. діє Міжнародна програма навчання журналістів, створена за задумом Р. Томсона. З моменту свого створення фонд Томсона надав допомогу працівникам пресових видань і телевізійних станцій більше 90 країн світу.

Підготовка працівників ЗМІ у Великобританії триває в Центрі дослідження масових комунікацій (Лейчестерський університет), в Європейському інституті засобів інформації (Манчестерський університет), у Національній школі кіно і телебачення (Біконсфілд), у Міжнародному інституті радіомовлення (Лондон) та інших навчальних закладах і організаціях.

3.5. Медіа-магнат Руперт Мердок

Боротьба за газету “Ньюс оф зе Уорлд” показала, що на газетно-журнальний ринок Туманного Альбіону вийшли представники нового покоління власників британської преси, яке повною мірою заявило про себе в останній чверті ХХ ст. і наче “персоніфікувало” багато тенденцій розвитку журналістики як у самій Англії, так і за її межами. Це американський медіамагнат австралійського походження Руперт Мердок і натуралізований англієць Роберт Максвелл (у минулому словацький єврей Людвіг Хох, котрий, до речі, народився у закарпатському селі Солотвино), який після служби в британській армії під час Другої світової війни подав документи щодо британського громадянства, і одержав позитивну відповідь. У 1968 р. Мердок отримав значну частину акцій “Ньюс оф зе Уорлд”, а через деякий час став представником компанії, змінивши на цій посаді сера Вільяма Карра. У 1969 р. Мердок купив у концерна “Інтернешнл Паблішінг Корпорейшн” збиткову газету “Сан” (“Сонце”), що замінила в 1964 р. лейбористську “Дейлі Геральд”.

До початку 80-х рр. Руперт Мердок уже вважався одним з відомих міжнародних “лордів преси”. Його батько – друг лорда Норткліффа – був видавцем газет “масового інтересу” в Австралії. Мердок успішно займався газетним бізнесом в Австралії, де придбав навички конкурентної боротьби, які знадобилися йому у ході завоювання ринку преси за межами його рідної країни. Імперія Мердока спочатку формувалася як транснаціональна. Кінець 60-х рр. був ознаменований придбанням Мердоком двох масових англійських газет – “Ньюс оф зе Уорлд” і “Сан”, які він вихопив з-під носа у Р. Максвелла. У 70-ті рр. цей магнат преси активізувався у США, де став власником однієї з найстаріших газет країни – “Нью-Йорк Пост” (“Пошта Нью-Йорка”), заснованої в 1801 р. До цього часу він уже купив дві газети в Техасі, заснував щоденну “Стар”, заволодів газетою “Віллідж Войс” (“Голос Вілліджа”), а також журналами “Нью-Йорк” і “Нью Вест” (“Новий Захід”). Це стало сенсацією і за межами Америки.

Нова поява Мердока на Фліт-стріт була пов’язана з купівлею газет “Таймс” і ”Санді Таймс”. Його імперія уже включала в себе понад 80 газет, журнали, радіо - і телестанції, кіностудії, фірми грамплатівок, нафтопромисли, гірничорудні кар’єри, тваринницькі ферми. Незважаючи на те, що спільний разовий тираж газет, придбаних Р. Мердоком, виходив за рамки, встановлені антимонопольним законодавством, угоду було затверджено.

В останній чверті ХХ ст. Р. Мердок обганяє своїх суперників на інформаційному ринку країни: він контролює понад 1/3 накладу щоденних і недільних національних видань країни.

3.6. Газета “Таймс” у другій половині ХХ ст.

На початку 60-х рр. у поле зору Р. Томсона потрапила газета “Таймс”, яка в цей час зазнавала труднощів: тираж у 250 тис. прим. не дозволяв їй відчувати себе достатньо стабільно. Фінансове становище англійського магната преси канадського походження на той час було міцним, і його капітали служили серйозною гарантією можливого процвітання газети, яка вважалася “англійською національною інституцією”. У 1966 р. “Таймс” після тривалих дебатів (чи можна передавати національну гордість у власність неанглійця за походженням) перейшла до рук Томсона. Наприкінці 60-х тираж цієї незалежної, але близької до консерваторів газети становив 401 тис. прим., обсяг – 18 – 20 сторінок. Для королеви та членів правлячого кабінету готувалося спеціальне видання на особливому папері.

Проте новому власнику не вдалося зробити з газети прибуткове підприємство. На початку 70-х рр. дефіцит “Таймс” наблизився до 2 млн. фунтів стерлінгів. У 1978 – 1979 рр. виданню загрожувало закриття: “Незважаючи на свій престиж, “Таймс” давно приносила власникам збитки. Складні відносини з профспілками у зв’язку із спробами впровадити сучасну техніку друку і відповідно викинути на вулицю “зайвий персонал” уже привели в 1978 – 1979 роках до того, що господарі припинили випуск “Таймс” на 348 днів” [68; с. 72].

Варіанти порятунку газети обговорювалися досить довго; йшлося про відновлення публікацій “Таймс” у провінційній друкарні, обладнаній новітньої технікою, і навіть про переведення виробництва “Таймс” до США, щоб доставляти її щодня у Великобританію і продавати по більш низькій ціні. Журналістами “Таймс” була внесена пропозиція створити консорціум, який зміг би купити газету. Кандидатура можливого покупця обговорювалася не лише в англійських ЗМІ, а й за кордоном. Королівська комісія з преси в середині 70-х рр. дійшла висновку, що виходу з кризи можна досягти шляхом впровадження нової техніки і скорочення робочої сили на третину.

На Фліт-стріт з’явився Мердок, аби купити не лише “Таймс”, але й недільну “Санді Таймс”. Він обійшов антимонопольне законодавство посиланням на акт 1973 р. “Про сумлінну торгівлю”, згідно з яким продаж видань допускається, якщо вони нерентабельні (а, як, відомо, “Таймс” зазнавала тоді серйозних фінансових труднощів). Після зміни власників видання у газеті відбулися переміщення в її редакційному апараті, змушений був піти зі своєї посади редактор Г. Еванс.

У середині 80-х рр. завершилося будівництво нового редакційного комплексу у Східному районі Лондона – Уоппінгу, куди Р. Мердок зібрався перенести випуск усього накладу своїх англійських газет. Комплекс було оснащено американським обладнанням. Використовуючи антипрофспілкове законодавство, згідно з яким підприємець має право приймати на роботу не членів профспілки, Мердок збирався перевести в Уоппінг лише тих, хто взяв би на себе зобов’язання не брати участь у страйках. У відповідь на ультиматум друкарі не вийшли на роботу. У свою чергу, Мердок звільнив 6 тис. учасників страйку, чим розпочав тривалий і напружений конфлікт, що завершився поразкою поліграфістів.

Унаслідок загальної уніфікації, яку Р. Мердок завжди нав’язує будь-якому власному ЗМІ в бік масовості, “Таймс” помітно знизила серйозний тон своїх матеріалів, їхню якість, змінила звичну для читачів верстку рекламних оголошень. Подібні досить-таки кардинальні зміни консервативна частина аудиторії газети не змогла сприйняти, і “Таймс” поступово втратила першість серед якісних видань. Лідерство захопила “Файненшнл Таймс”.