Історія журналістики Великобританії (стр. 26 )

У 1903 р. Хармсворти починають випускати ще одну щоденну газету – “Дейлі Міррор” (“Щоденне дзеркало”). Вона була задумана як дешеве видання, розраховане на домогосподарок і призначена для хатнього читання. Із часом “Дейлі Міррор” перетворилася на ще більш дешеве ілюстроване видання, просякнуте британським імперським духом.

У Гарольда Хармсворта (з 1914 р. – лорда Ротерміра) були й свої видання, в тому числі провінційні. На рубежі століть у Хармсвортів нараховувалося 6 щоденних газет у Лондоні, 2 за межами столиці, 14 щотижневиків, газета в Парижі. У 1910 р. вони заснували акціонерну кампанію “Амальгамейтед Прес”. Її капітал становив 1 млн. фунтів стерлінгів.

У 1914 р. імперія Хармсвортів розділилась: Ротермір став власником “Дейлі Міррор”, Норткліфф – “Таймс” і “Дейлі Мейл”. У 1922 р. помер Норткліфф, і “Таймс” купив лорд Астор. У 1921 р. заявила про себе газетна монополія лорда Каудрея. В цілому газетно-журнальний ринок було поділено, але боротьба між магнатами преси ще не завершилась.

Крім “Дейлі міррор”, у тому ж 1903 р. виникла ще одна масова газета – “Дейлі скетч” (“Щоденний нарис”).

На початку ХХ ст. посилюється рух, спрямований на формування політичних організацій, здатних відобразити інтереси англійських трудящих. У 1906 р. почала заявляти про себе як про серйозну політичну силу Робоча (Лейбористська) партія. У 1911 р. оформилася Британська соціалістична партія. На хвилі громадського піднесення виникла газета англійських робітників “Дейлі Геральд” – “Щоденний вісник” (1911 – 1964). Спочатку це була листівка, що розійшлася накладом 13 тис. прим. і відобразила вимоги страйкарів, звільнених з роботи. Поступово вона перетворилась на газету, яку видавала “Ліміт паблішінг компані”. Її позиція була більш радикальною, ніж платформа керівництва лейбористської партії.

“Дейлі Геральд” послідовно підтримувала боротьбу докерів, будівельників і шахтарів за свої права. Звичайно, що видання користувалося популярністю серед англійських робітників. У роки, що передували першій світовій війні, газета служила форумом гострих політичних дебатів, допомагаючи розгортанню широкого профспілкового руху. Але з початком першої світової війни її захлинула шовіністична хвиля, хоча з часом позиція газети зміниться.

У роки першої світової війни, незважаючи на лозунг “громадянського миру”, у Великобританії вже у 1915 р. почалася смуга страйків, викликаних важкими умовами життя трудящих. Антивоєнні сили країни об’єдналися навколо щотижневика Британської соціалістичної партії (1911) “Колл” – “Поклик” (1911-1921), котрий видавався (з 1916 р.) партійною більшістю. Це видання розглядається як безпосередній попередник англійської комуністичної преси.

На розвиток робітничого руху у Великобританії серйозно вплинула Жовтнева революція в Росії. Рух на її підтримку був пов’язаний із створенням Комуністичної партії Великобританії в 1920 р.

Результати першої світової війни мали суперечливі наслідки для Великобританії. Військові замовлення принесли величезні прибутки монополіям, що потягло за собою активізацію процесу концентрації виробництва та посилення позицій фінансового капіталу. Британська колоніальна імперія збільшилася на 2,6 млн. кв. км, а її населення – на 9 млн. чол. Міжнародні позиції країни були достатньо сильними. Разом з тим Британія зазнала і серйозних втрат: 743 тис. чол. були вбито і 1 млн. 693 тис. – поранено. Погіршився матеріальний стан трудящих, у країні зростала соціальна напруга.

У 1918 р. коаліційний уряд, який становили ліберали, консерватори та лейбористи, провів виборчу реформу: так, уперше жінки (після 30 років) отримали право обирати і бути обраними до парламенту. Змінювалося співвідношення політичних сил у країні. Втрачали свою лідируючу роль ліберали, поступово зростав вплив лейбористів. У 1924 р. був сформований перший лейбористський уряд. Профспілки, чисельність яких під час війни зросла у півтора рази, переживали етап серйозних внутрішніх розбіжностей. У 1920 р. виникла Комуністична партія Великобританії. Загалом 20-ті рр. характеризувалися наростанням страйкового руху, кульмінацією якого став загальний страйк 1926 р.

Цей період (до 1945 р. включно) виявився напруженим і для англійської преси. Активізувався процес монополізації в галузі газетно-журнальної справи. На думку англійського фахівця в галузі засобів інформації Р. Вільямса, “в економіці, що змінюється та регулюється новим масовим рекламним каналом, газети також змінюють становище незалежного приватного підприємства на статус члена капіталістичного об’єднання нового типу” [3; с. 42]. У 1921 р. 116 із 130 провінційних щоденних газет не були власністю монополій, у 1929 р. лише 69 із 113 вважали себе немонополізованими.

Монополізація газетно-журнального ринку Англії супроводжувалася жорстокою конкуренцією. Ротермір і брати Беррі змагалися у боротьбі за провінційну пресу; знищити один одного вони не змогли, і змушені були розділити сфери впливу. Позиції одного з братів Беррі – лорда Кемроуза – зміцнилися, коли в 1927 р. він став власником “Дейлі Телеграф”. Обсяг продажу газети, яка колись мала гігантський наклад, скоротився до 84 тис. прим. Але після “вливання” такого видання, як “Морнінг Пост”, аудиторія “Дейлі Телеграф енд Морнінг Пост” зросла до 100 тис. читачів, а до 1939 р. продавалося вже 750 тис. прим. У руках Кемроуза опинився концерн “Амальгамейтед прес” і газета “Файненшл Таймс”.

Імперія іншого брата Беррі – лорда Кемслі – включала в себе недільні видання (серед них – “Санді Таймс”), а також провінційні газети.

Лорд Ротермір – власник “Дейлі Мейл” – у 1928 р. заснував компанію “Норткліфф Ньюспейперс Лтд.”, що дозволило йому створити мережу провінційних вечірніх видань. Із 1934 р. він обіймав посаду президента Асоціації газетних підприємців.

Концерн “Одамс” придбав лондонську газету “Піпл” (“Люди”) і лейбористську “Дейлі Геральд” (відповідно у 1925 і 1929 рр.), які в пошуках своєї “ніші” на читацькому ринку змагалися з лордом Бівербруком – власником “Дейлі Експрес”.

Розвиток журнальної періодики Великобританії у 20-ті – 30-ті рр. не вирізнявся стабільністю. Поступово сходили зі сцени колись улюблені англійськими читачами щомісячники, їхнє місце займали нові видання.

Жіночі видання набувають стабільності лише на початку ХХ ст. Одним із перших видавців-засновників жіночих журналів у Британії був лорд Норткліфф, який і забезпечив стабільне регулярне видання жіночих видань. Але в основі цієї стабільності лежали гроші, а не цілеспрямована політика правлячого кабінету чи розвиток феміністського руху. У 1925 р. вийшов щомісячний журнал “Модерн Вумен” (“Сучасна жінка”), за ним побачили світ “Вумен енд Хоум” (“Жінка і дім”), “Май Хоум” (“Мій дім”), “Вумен енд Б’юті” (“Жінка і краса”), “Еврі Вумен” (“Кожна жінка”), більшість з цих видань перестали виходити під час війни або були тоді ж призупинені.

Серед журналів типу “мегезін” виділявся “Кантрі Мен” (“Сільський житель”), створений Дж. У. Роберсоном у 1927 р. Це видання кишенькового формату стисло й лаконічно висвітлювало події, що відбувалися в провінції. “Кантрі Мен” користувався популярністю, яку, на думку істориків журналістики, можна було порівняти з відомістю американського “Рідерз Дайджест”.

Втілити в життя концепцію Генрі Люса (засновника відомого американського журналу “Тайм”) спробував в Англії Тібор Корда в “Ньюс Рев’ю” – “Огляд новин” (1936), а потім і концерн “Одамс”, до якого перейшло це видання. У 1938 р. з’явився національний ілюстрований щотижневик “Пікчер Пост” (“Ілюстрована пошта”), видавцем якої був Едвард Халтон. Перший номер “Пікчер Пост” розійшовся в кількості 750 тис. прим.

Принципово новим явищем в історії стало виникнення “Радіо Таймс” (1923) і “Ліснер” – “Слухач” (1929), що тісно пов’язали свою долю з англійським радіомовленням. Обидва щоквартальні журнали видавалися Бі-Бі-Сі.

Болісною виявилася для Великобританії світова економічна криза кінця 20-х – початку 30-х рр., хоча порівняно із США, Німеччиною та Францією її економіка постраждала менше. Національний уряд, що об’єднав лейбористів, лібералів і консерваторів, намагався знайти вихід з кризи шляхом наступу на права трудящих. Закон “Про підбурювання до заколоту” (1934) передбачав суворі покарання за антивійськову пропаганду.

У 1932 р. Освальд Мослі створив Британську спілку фашистів, з’явився ряд профашистських організацій. Але, на думку істориків, “фашистський рух в Англії не зміг створити собі масової опори, як це було в Італії та Німеччині. Англійська буржуазія мала достатньо можливостей для використання в своїх інтересах парламентської системи і не вважала за потрібне просити допомогу у фашистів щодо управління країною. Робітничий клас Англії висловив своє негативне ставлення до фашизму і дав рішучу відсіч провокаціям молодчиків Мослі. Фашистский рух опинився в ізоляції” [36; с. 61].

В умовах наростання військової загрози країна пережила ще одну економічну кризу.

Якщо на початку Другої світової війни у певних політичних кіл Великобританії існували ілюзії з приводу того, що “дивна війна” (до травня 1940 р.) не носитиме затяжного характеру, то після поразки Франції, Бельгії та Нідерландів стало очевидним, що становище загострилося до межі. Серйозної шкоди завдали Англії (особливо її мирному населенню) масовані гітлеровські бомбардування, у ході яких (серпень 1940 р. – травень 1941 р.) б тис. було поранено.

У 1941 р. військовим командуванням Великобританії та США було розроблено план, в якому Німеччина визнавалася ворогом номер один, а Європа – основним театром військових дій. Посилилася активність британських військ в Африці. У день початку Великої Вітчизняної війни прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль висловив намір надати допомогу Радянському Союзу; союзницькі відносини між країнами були встановлені 12 липня 1941 р. Цікаво, що постійним представником В. Черчілля у Кремлі був його особистий друг лорд Бівербрук.

У серпні 1941 р. було прийнято Атлантичну хартію, яка підкреслила необхідність боротьби з фашизмом. У 1942 р. завершився процес створення антигітлерівської коаліції, але другий фронт було відкрито лише в 1944 р. Великобританія відіграла істотну роль у підготовці операції “Оверлорд”. Московська і Тегеранська конференції (1943), а також Кримська та Потсдамська (1945) визначили позицію Великобританії у боротьбі проти гітлерівської Німеччини та її уявлення про характер післявоєнного світу.