Історія журналістики Великобританії (стр. 18 )

Серед прихильників Хартії були ті, хто дотримувався думки про можливість та доцільність революційних виступів, застосування “фізичної сили” (наприклад, учасники “Лондонської демократичної асоціації”), а також ті, хто виступав виключно на підтримку ненасильницьких форм протесту. У кінцевому підсумку чартизм обрав мирний шлях боротьби, що передбачав агітацію за Хартію, мітинги, збирання підписів, політичні страйки (це не означало, що чартисти не залишили за собою права відповідати насильством на насильство). Агітаційно-пропагандистська діяльність чартистів досягла безпрецедентно широкого розмаху: ораторські виступи на мітингах і зборах, видання “політичних проповідей”, публікація та поширення у вигляді брошур звітів про судові процеси над чартистами, публікація чартистських пісень – цей перелік можна було б продовжити. Існувало чартистське книговидавництво і книжковий магазин. Чималу роль у розвитку чартизму відіграла преса.

Серед газет і журналів, солідарних з вимогами Хартії, сяє зірка газети “Норзен Стар” – “Північна зірка” (1837 – 1852). Спочатку вона виходила в Лідсі, а із середини 40-х рр. ХІХ ст. – у Лондоні. Її видавав видатний ірландський публіцист Фергюс О’Коннор (1796 – 1855). Нащадок ірландських королів, прихильник самостійності Ірландії, організатор “Великої північної спілки”, він виступав за рішучі дії в рамках мирного вирішення проблем. “Норзен Стар” офіційно не була центральним органом руху, хоча за своєю суттю цю роль відігравала саме вона. Газета виходила форматом великих англійських щотижневиків, і тираж її був цілком співвіднесений із накладом “Таймс” – 36 тис. прим. Такий обсяг продаж був швидше винятком, аніж правилом для англійської преси.

“Норзен Стар” зробила істотний внесок у первісну консолідацію сил. І всі численні видання, що підтримували Хартію, не могли суперничати з цією газетою в плані її впливу (у роки свого найвищого успіху тираж газети доходив до 50 тис. прим). Маючи розгалужену мережу кореспондентів, газета містила детальну хроніку чартизму, всебічну й глибоку інформацію про нього. Змушені були припинити своє існування “Саузен Стар” (“Південна зірка”) О’Брайєна, манчестерський “Чемпіон” (“Захисник”), заснований синами Коббета, “Лондон Диспетч” (“Лондонське повідомлення”) та ін. “Норзен Стар” платила гербовий збір, але називала його “чумною плямою” на своїх шпальтах. Популярності газети багато в чому сприяв авторитет О’Коннора, незважаючи на суперечливість і складність його особистості. Його виступи на численних зборах, мітингах надихали маси, викликали у них довіру. “Норзен Стар” отримувала з усіх кутків країни новини та коментарі про найважливіші події дня. Звіти, листи, публікації ораторських виступів сприяли зміцненню віри в перемогу чартизму.

На думку дослідників, “Норзен Стар”, яка схилялася до “фізичної сили”, відобразила основні успіхи та недоліки чартизму і всі прояви протесту: боротьбу за парламентську реформу, республіканські та антиклерикальні устремління, ностальгію за “старою Англією”, на її шпальтах пропагувався утопічний план земельної реформи О’Коннора. Як і самому чартистському рухові, їй не вдалося підвести усе це розмаїття під загальний знаменник, досягти єдності програми й тактики.

“Норзен Стар” була виключно різноманітна за своїм змістом. Дуже багато місця на своїх полосах вона приділяла літературі та мистецтву. Із 1845 по 1848 р. у газеті було введено спеціальний розділ, присвячений літературі. Тут під заголовком “Красоти Байрона” друкувалися поезії великого поета. Твори Шеллі публікувалися під рубрикою “Пісні для народу”, причому “Пісня людям Англії” з’явилася в газеті тричі, у найвідповідальніші для чартистського руху моменти. “Норзен Стар” писала, що великі поети “відображають наші думки”, “протест, який співзвучний тисячам, можливо, мільйонам сердець”. Газета постійно висвітлювала події за кордоном. Вона розповідала (щоправда, недостатньо повно) про революції 1848 р. у Франції, виступала проти рабства, називаючи його ганьбою Америки, що викликає сором у освіченої Європи.

У номері від 4 липня 1846 р. “Норзен Стар” опублікувала вірш Ебенезера Елліота під назвою “Свобода преси”. Автор робив акцент на тому, що вільна преса може знищувати армії, змушувати тремтіти королівства, прославляючи ідеали справедливості, незалежності та реформи. У 1849 р. було утворено комітет боротьби за скасування королівської марки, до складу якого увійшло багато чартистських лідерів, а через деякий час виникла Асоціація сприяння скасуванню “податків на знання”. Що ж стосується “Норзен Стар”, то, будучи вплетеною до тканини чартистського руху, газета стала схилятися до спадку разом з угасанням чартизму. Надламаний невдачами, О’Коннор опинився в клініці для душевнохворих. У 1852 р. “Норзен Стар” була продана, але до цього часу з її шпальт зникла пропаганда чартизму. Газета почала виходити під іншою назвою; проте її значення для боротьби за “звільнення” преси залишилося беззаперечним.

Соціальне, класове розмежування, яке відбувалося в Англії в ХІХ ст., не могло не позначитися і на тому, як розуміли свободу преси представники різних її таборів. Для багатьох видань питання свободи було передусім питанням їхньої фінансової незалежності від уряду. Ряд великих газет висловлював незадоволення “податками на знання”, оскільки вони стримували приплив реклами, завдаючи шкоди комерції. Чудовим прикладом цього служить історія газети “Таймс” у першій половині ХІХ ст.

2.2. “Таймс” у першій половині ХІХ сторіччя

Шлях до справжнього успіху для “Таймс” починається з приходом до редакції Джона Уолтера ІІ (сина засновника газети). Отримавши по волі батька контроль над газетою у 1803 р., він перетворив її за 10 років на неординарне підприємство, оскільки саме журналістиці, а не книжковій торгівлі він віддав перевагу. Новий власник і керівник газети “Таймс” виявив великі здібності журналіста і діловитість підприємця, далекоглядність мислячого політика. Усе це працювало на інтереси редакції.

Уолтер ІІ посилив штат газети, став отримувати інформацію про події на континенті від свого зарубіжного кореспондента. Він ясно усвідомлював, що революційні події у Франції викликають великий інтерес англійських ділових кіл, фінансово-промислової буржуазії. Будучи сам діловою людиною, він робив усе, щоб “Таймс” якнайповніше задовольняла потреби англійської торговельно-промислової буржуазії. І чим більше його газета відповідала інтересам і запитам ділових кіл, тим більше зростали її тиражі, тим більше зміцнювалися її позиції в англійському суспільстві. “Таймс” все виразніше виділялася і виростала з рамок комерційного листка.

Враховуючи політичні та економічні інтереси торговельно-промислової буржуазії, на яку й орієнтувалася “Таймс”, її редакція почала приділяти велику увагу вибору матеріалів, які йшли на газетну полосу, збільшувала обсяг “якісної” політичної інформації. З метою забезпечення свого друкованого органу такими матеріалами власник газети комплектує редакцію кваліфікованими, талановитими журналістами, які могли розуміти й виконувати нові великі завдання, що поставали в нових умовах. Так сформувався редакційний апарат, який відзначався високим професіоналізмом, грамотністю, досвідом. Такий редакційний апарат надавав газеті різноманітні, цікаві читачам матеріали, точну інформацію про ринкову кон’юнктуру не лише в Англії, але й в зарубіжних країнах.

А це давалося непросто й нелегко: засобів надійного зв’язку ще не було, а тим більше ще не існувало й спеціалізованих інформаційних служб чи якихось інших форм об’єднань, які могли займатися збиранням і обробкою політичної та економічної інформації.

Уолтер ІІ добре усвідомлював цінність новини як товару. Про це свідчить його постійна боротьба з Міністерством пошт, яке фактично монополізувало поставку інформації з-за кордону: власники газет платили 100 гіней на рік за перекладні матеріали з континентальних видань, що приходили двічі на тиждень. 10 січня 1806 р. у “Таймс” вперше з’явилася ілюстрація, присвячена похорону адмірала Нельсона. Газета першою в Європі використала можливості парового друкарського верстата, винайденого в 1810 р. саксонським друкарем Фредеріком Кенігом. Новинка Кеніга тривалий час не знаходила промислового застосування, поки “Таймс” не задіяла машину Кеніга у видавничому процесі в 1814 р. І це дозволило лондонській газеті перейти з випуску 300 прим. газети за годину на друкарському верстаті на випуск 1100 прим. за годину.

За словами Г. Герда, уряд “підгодовував” потрібні йому видання, а оскільки Уолтер ІІ одержував повідомлення від своїх зарубіжних кореспондентів, урядові чиновники стали перехоплювати кореспонденцію “Таймс”. Відчувши, що існуюча система зв’язку між країнами і в самій Англії не забезпечує порівняно швидкої передачі інформації, власник “Таймс” засновує свою власну систему кур’єрів (так званий “надзвичайний експрес”) з метою оперативної передачі повідомлень як на території самої Англії, так і з ряду зарубіжних країн. Усе це вимагало значних коштів, але Уолтер ІІ не шкодував грошей. І тому, наприклад, матеріали з Індії завдяки “надзвичайному експресу” потрапляли в редакцію через 7 тижнів, у той час як прийнятим тоді шляхом вони могли потрапити до редакції не менше як через 4 місяці.

Звичайно, наявність кваліфікованого грамотного редакційного апарату, який успішно виконував усю роботу з постачання необхідної газеті інформації, становило велику перевагу газети “Таймс” у конкурентній боротьбі із суперниками. Ця перевага визначала і змістовність газети, і її авторитет, і довір’я у читачів. Цього власник “Таймс” ніколи не забував і постійно піклувався про залучення до редакції висококваліфікованих талановитих журналістів. Про це може свідчити лист Д. Уолтера ІІ до свого колеги Робінсона. Ось що читаємо в цьому листі: “Було б незрівнянною перевагою мати кореспондентом письменника, можливо, навіть редактора того чи іншого журналу, який міг би писати кожного тижня про найважливіші події… Саме такий кореспондент у Парижі, Відні, Берліні чи в Петербурзі – неоціненний“ [83; І; с. 175].

І саме такі професіонали-журналісти поповнювали редакцію “Таймс”. Не випадково ця газета уже наприкінці XVІІІ ст. славилася своїми талановитими кореспондентами, співробітниками редакції. Власник “Таймс” запровадив і таке нововведення, яке здивувало його колег: він передав керівництво випуском газети кваліфікованому грамотному журналістові-професіоналу. Він, мабуть, не раз розмірковував над тим, що варто було б мати в редакції талановитого професіонала-газетяра, який поєднував би здібності умілого організатора з не меншими здібностями політика, здатного розуміти розстановку політичних сил, складні питання політичної ситуації, зрештою мати в редакції журналіста-професіонала, якому можна було б доручати повсякденне керівництво друкованим органом, залишивши за собою контроль за його політичним напрямком і матеріально-фінансовим забезпеченням газети.