Історія журналістики Великобританії (стр. 41 )

У Великобританії, на відміну від США, правило про недопущення цензури захищене слабо. Практично щотижня на закритих засіданнях Високого суду до суддів звертаються з проханням про заборону публікації тих чи інших матеріалів. Видача судових наказів багато в чому залежить від ціннісних орієнтацій суддів.

Існує і поняття свободи від урядового втручання. Якщо міністри уряду не бажають допустити виходу матеріалу, вони повинні просити суд винести відповідну постанову і не мають права самі віддавати такий наказ. Однак існує широка позаправова практика маніпулювання інформацією. Наприклад, під час Фолклендської війни 1982 р. між “Туманним Альбіоном” та Аргентиною міністерство оборони Великобританії було єдиним джерелом інформації. ЗМІ могли лише спекулювати з приводу того, наскільки точною була надана їм інформація. Репортажі підлягали цензурі, причому армія спиралася не на закон, а на контроль за засобами зв’язку.

Так зване Д-сповіщення не має юридичної сили, це лише порада, звернена до ЗМІ з боку спільного комітету представників редакцій і збройних сил. Порушення заборони такого сповіщення не є злочином. Багато ЗМІ робили це безкарно. У галузі ТБ на Бі-Бі-Сі, на відміну від комерційного телебачення, не лежить статутна зобов’язаність безпристрасно діяти в політично чутливих питаннях. Проте в надзвичайних обставинах відповідно до ліцензійної угоди, що є складовою частиною статуту Бі-Бі-Сі, міністр внутрішніх справ має право, у випадку, коли, на його думку, виникла надзвичайна ситуація і доцільно діяти відповідним чином, вводити війська й встановлювати контроль над Бі-Бі-Сі від імені її величності.

Зупинимося детальніше, наприклад, на пункті 13 (4) ліцензійної угоди, що дає право міністру внутрішніх справ забороняти передавати будь-який матеріал у будь-який час. Це положення не обмежується лише періодом надзвичайних обставин. Єдиною гарантією від політичної цензури є дозвіл повідомляти громадськості, що Бі-Бі-Сі отримала такий припис. Ця юридична гарантія була використана генеральним директором Бі-Бі-Сі лордом Хіллом, коли міністр внутрішніх справ Реджінальд Маудлінг запропонував не випускати в ефір передачу про дії уряду в Ольстері. Лорд Хілл змусив його взяти назад свої слова, погрожуючи повідомити громадськості причину, чому програма не буде показана. Проте швидше за все чимало репортажів стало жертвою цього припису. У 1981 р. парламент поновив угоду до 1996 р., залишивши ці повноваження в силі.

Нагляд за комерційним мовленням здійснює Незалежне радіомовне управління (НРУ), що має широкі повноваження із втручання в зміст програм, що передаються. Ці повноваження були надані НРУ в 1954 р. і відображали перебільшені страхи перед можливостями комерційної експлуатації цих засобів. Управління має забезпечити, щоб ніщо з включеного до програми не ображало гарного смаку і не порушувало пристойності, не могло б стати підбурюванням до карних злочинів і призвести до заворушень; а також належну безпристрасність з боку осіб, які готують програми з питань, що викликають політичні або промислові суперечки.

Судді вкрай неохоче втручаються в рішення компетентних професіоналів-цензорів. Загальна установка повною мірою поширюється на дію такої відповідальної групи людей, як правління НРУ. В усякому випадку, за 30 років комерційного мовлення жоден генеральний атторней не здійснив такої спроби, хоча має на це право.

Проте виробники програм скаржаться на непряму політичну цензуру через накладення НРУ вето на програми, ідеї та сцени. Генеральний директор НРУ, захищаючи редакторські повноваження управління, висловився вельми красномовно: “Нам дано зуби, щоб ми кусали, а не просто скалили їх”.

Важливою процесуальною гарантією свободи преси є необхідність підтримки генеральним атторнеєм чи директором публічних переслідувань ЗМІ з цілого ряду законів. Генеральний атторней не зобов’язаний чинити юридично значущі дії, навіть якщо закон було порушено. Він має дискредитаційні повноваження із збудження карного переслідування, а його рішення залежить від того, чи вважає він таке переслідування необхідним у громадських інтересах. Два моменти впливають на поведінку генерального атторнея: його політична лояльність і приналежність до юридичної професії.

На рубежі 80-90-х рр. ХХ ст. у країні спостерігалися тенденції, спрямовані на регулювання ЗМІ, продовжувався адміністративний контроль за пресою та іншими засобами масової інформації. Ряд судових справ розглянув права британських журналістів на редакційну таємницю. Тоді ж було висунуто законопроект про обмеження продажу порнографічних видань, однак він не отримав одностайної підтримки, як і інший законопроект, спрямований проти расової ненависті. У Великобританії сформувалася група прихильників реформи англійської неписаної конституції за включення до неї Білля про права та положень про свободу інформації. У 1992 р. лейборист Клайв Соулі вніс до палати громад законопроект “Про свободу та відповідальність преси”. Цей крок був викликаний тим, що питання журналістської етики наприкінці 80-х – початку 90-х рр. набули нової гостроти.

Комісія Д. Келькатта, створена через “моральний тероризм” преси, рекомендувала замінити ліберальну Раду із справ преси жорсткою Комісією по скаргах на пресу. Але схоже, що і ця комісія виявилася недостатньо жорстким регулятором журналістської діяльності. Крім того, виникло обгрунтоване побоювання, що більш жорсткий контроль над “розгрібачами бруду” може потягти за собою переслідування тих, хто виступає на шпальтах газет із справедливою критикою.

6.2. Вплив Європейського права

на становище ЗМІ у Великобританії

Європейська конвенція з прав людини була підготовлена в 1951 році. Політична вона була продиктована бажанням об’єднати Західну Європу навколо спільних ідеалів, вибудувати юридичний оплот проти відродження фашизму та окреслити ті громадянські права, які опинилися під загрозою в країнах Східної Європи.

Скажімо, Великобританія ратифікувала конвенцію в 1951 році, але погодилася визнати механізм її примусового здійснення лише в 1966 році, а її вплив на англійське право залишався непоміченим аж до початку 1970-х років, коли Європейський суд з прав людини у Страсбурзі почав виносити рішення за рішенням, в яких Сполучене королівство визнавалося винним у порішенні конвенції та нездатним гарантувати своїм громадянам здійснення основних прав.

Стаття 10 (1) Європейської конвенції говорить: “Право на свободу слова має кожен. Це право повинно включати свободу дотримуватися думок, отримувати й передавати інформацію та ідеї без втручання з боку публічної влади та незважаючи на кордони”. Європейський суд з прав людини уточнив, що “свобода слова є однією з основних несучих конструкцій будь-якого суспільства, основоположною умовою його прогресу й розвитку кожної людини. За умови дотримання вимог частини 2 статті 10 вона поширюється не лише на інформацію та ідеї, які зустрічають неприємний відгук, але й також на ті, що ображають, шокують державу чи яку-небудь частину населення. У цьому полягає вимога плюралізму й терпимості, без яких немає демократичного суспільства”.

У частині 2 статті 10 говориться, що право на свободу не носить абсолютного характеру і підлягає регламентації. “Здійснення цих свобод, оскільки воно тягне за собою обов’язки та відповідальність, може бути піддано таким формальностям, умовам, обмеженням або покаранням, що встановлюються законом, які необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для попередження заворушення чи злочину, захисту здоров’я та моралі, охорони репутації інших осіб, попередження розголошення інформації, отриманої в конфіденційному порядку чи підтримання авторитету й безпристрасності суду”.

Здавалося б, частина 2 бере назад більшу частину свободи, що проголошена в частині 1 статті 10. На практиці вона поліпшує англійське право по трьох позиціях:

1. Будь-який утиск свободи слова має бути зафіксований правом. Обмеження повинно бути ясним, конкретним і передбаченим. Закон, для того щоб він міг диктувати, має бути доступним і сформульованим з достатньою мірою чіткості, щоб громадяни могли узгоджувати з ним свою поведінку. Якщо суддя здійснює повноваження загального права і навіть, на його думку, діє на захист загальноприйнятих цінностей, але при цьому завдає свободі слова шкоди, несанкціонованої правом, – він порушує Європейську конвенцію.

2. Вимога, що будь-який утиск має бути “необхідним у демократичному суспільстві”, також приходить на допомогу ЗМІ. Європейський суд інтерпретував її як щось більше, ніж просто “корисна”, “розумна” або “бажана”. Будь-яке обмеження щодо діяльності ЗМІ, щоб бути правомірним, повинно виправдовуватися пекучою соціальною потребою. І навіть коли соціальна потреба відчутна, обмеження має бути розумно адекватним їй.

3. Спільний підхід Європейського суду до проблеми також сприяє ЗМІ. Статтю 10 не слід інтерпретувати як пошук балансу між цінністю свободи слова, з одного боку, та цінністю національної безпеки, попередження здійснення злочинів і т. п., з другого. Вони не є принципами рівної значущості: цінності, перераховані в частині 2 статті 10, є просто “набором винятків, які повинні тлумачитися суворо обмежено”.

Значення статті 10 для британського права полягає в тому, що всупереч усій юридичній традиції країни вона підносить принцип свободи слова над плинним законодавством і буденними потребами. Інтереси преси на вагах правосуддя стало не так просто урівноважити іншими, нехай навіть важливими, міркуваннями. Ілюстрацією цьому служить рішення Європейського суду у справі “Санді таймс”.

Ця газета мала намір опублікувати статтю про історію виготовлення й запуску на ринок талідоміда, ліків від недуги для вагітних жінок, яке викликало відхилення у новонароджених. Ці питання уже тривалий час знаходилися у судовиробництві і повинні були незабаром стати предметом судового розгляду. У зв’язку з цим англійські суди постановили, що стаття не може бути опублікована, оскільки в ній давалися відповіді на запитання, які має дати суд, і в цьому бачилася неповага до останнього. Газета та її журналісти звернулися до Страсбургу, стверджуючи, що заборона на публікацію порушує їхнє право на свободу слова.