Історія журналістики Великобританії (стр. 5 )

Передреволюційний ідеологічний клімат багато в чому був зумовлений пуританським проповідництвом, а також не менш вражаючим поширенням пуританської памфлетної літератури [2; 92 – 93]. Ідеологічна підготовка революції була тісно пов’язана із протиставленням різних релігійних доктрин. Але водночас тривало розповсюдження політичних і конституційних теорій, які, зокрема, спиралися на вчення про “громадський договір”. Не випадково трактат Джона Понета (1516 – 1556) про політичну владу, написаний у 1556 р., було знову опубліковано тільки перед революцією в 1639 р. Ідеї громадського договору знайшли відображення у пуританській памфлетній публіцистиці. Одним з відомих авторів того періоду став Генрі Паркер, котрий захищав у своїх публіцистичних творах права англійського народу.

Цензура напередодні революції ставала все жорсткішою. Під забороною опинилося не лише поширення, а й читання пуританської літератури. У 1637 р. Зоряна палата виголосила кілька вироків у справі авторів пуританських памфлетів.

1.4. Суспільство та журналістика

часів Англійської революції (1640 – 1660)

Учені вважають, що “в ролі соціально-політичного перевороту, доведеного до кінця, тобто який завершився знищенням монархії, встановленням республіканського ладу, ця революція, незважаючи на подальшу реставрацію політичних структур і удаване збереження старих соціальних відносин, провела настільки глибоку борозну в історії цієї країни, що насправді зробила необоротним процес становлення ринковних суспільно-політичних порядків в Європі в цілому. Саме тому і проголошені нею політичні принципи стали історичним надбанням новоєвропейської цивілізації” [2; с. 5].

Криза соціального розвитку, властива для світової спільноти в ХVІІ ст., особливо гостро виявилася в Англії, де пауперизм досяг небачених розмірів. Жебрацтво трудящих внаслідок нещадної експлуатації та безробіття створило революційну ситуацію. Основну масу жебраків становили вигнані із землі селяни. Протиріччя між залишками середньовіччя та інтенсивним протіканням процесів первісного накопичення капіталу зачепило практично все британське суспільство. Релігійний ентузіазм став відображенням соціального обурення та вимог змін.

Англійська революція виявилася періодом довгим і кривавим. Вона пережила кілька етапів: конституційний (1641 – 1642), першу громадянську війну (1642 – 1646), боротьбу за поглиблення демократичного змісту революції (1646 – 1649), індепендентську Республіку (1649 – 1660; індепенденти – прибічники церковно-релігійної течії у протестантизмі – в період англійської революції захищали інтереси радикального крила представників третього стану та нового дворянства). І, незважаючи на подальшу реставрацію Стюартів, саме Англійська революція 1640 – 1660 рр. підготувала “легку”, “славетну” революцію 1688 р., що перетворила Англію на парламентську конституційну монархію та відкрила їй шлях до промислової революції ХVІІІ ст.

Велика англійська революція здійснила величезний вплив на розвиток журналістики. Крім того, не буде перебільшенням сказати, що саме в цей період уперше був продемонстрований тісний зв’язок потужного соціального руху з потребами, цілями та завданнями журналістики. У роки англійської революції формується й отримує конкретно-історичне наповнення лозунг свободи преси в усій його внутрішній суперечливості та зовнішній привабливості.

У роки революції виразно виявилося прагнення ворогуючих ідейно-політичних сил використати слово, текст задля досягнення своїх цілей, водночас змусивши замовкнути своїх реальних і потенційних противників і опонентів.

Революція дала великий поштовх зростанню різноманітних видів друкованого слова в Англії. Так, за свідченням англійського бібліографа Джорджа Томсона, у 1641 – 1663 рр. у королівстві Британія було видано 22 тис. 255 назв різних друкованих видань [76], тиражі яких, як на той час, були досить великими. Загальна кількість назв листків новин, які були видані в ці роки, досягла 7 тис. 216 назв. Такий розмах друкарсько-видавничої справи в Англії у цей період був обумовлений, по-перше, розпуском Зоряної палати з 1 серпня 1641 р., по-друге, припиненням (принаймні попервах) контролю держави за виданням друкованої продукції, по-третє, зростанням кількості видавців, друкарень, авторів, які прагнули звертатися до народу з передовими ідеями, по-четверте, розширенням читацької аудиторії [16; с. 40].

У листопаді 1641 р. англійці вперше одержали можливість дізнаватись про парламентські новини із щотижневика Семюеля Пека “Хедс оф северал просідінгс ін зіс презент палемент” (“Основні події, що відбуваються в теперішньому парламенті”). До появи газети Пека фрагменти промов, які виголошувалися у палаті громад, могли потрапляти тільки до памфлетів, що видавалися в нелегальних друкарнях. Публікація парламентської хроніки викликала роздратування короля, але щотижневик продовжував виходити. Більше того, у грудні того ж року у нього з’явився конкурент “Діурнал, о зе хедс оф ол зе просідінгс ін палемент” (“Діурналій, або Основні події, що відбуваються в парламенті”), а до початку 1642 р. уже п’ять подібних щотижневиків циркулювали по Лондону. Новини з парламенту були товаром, що розкуповувався. Одні з таких видань прожили кілька місяців, деякі закінчилися на першому ж випускові.

Що стосується памфлетної публіцистики, то вона була представлена величезною кількістю назв і цілої плеяди імен. Так, М. Нідхем, про якого мова піде нижче, окрім видання газет, активно займався памфлетною творчістю. Широко відомий його памфлет “Захист справи англійської республіки”, написаний після страти короля Карла 1. Прибічником абсолютної монархії виступав Генрі Паркер – юрист, представник партії індепендентів, котрий активно брав участь у полеміці між парламентом і королем. До 1649 р. Паркер у своїх відподях на послання короля парламенту формулював погляди лідерів парламенту на політичний лад суспільства. Слідом за Т. Гоббсом він пояснює існуючий стан речей з точки зору природного права и договірної держави, але залишається при цьому прихильником монархії.

Починаючи з 1642 р. і до повалення Стюартів, ні у короля, ні у парламенту не було сил, щоб приборкати пресу. Але це не означає, що видавці були захищені від можливих репресій: той же Семюель Пек, закликавши до примирення з королем, відразу ж опинився у в’язниці. Проте репресії не зупиняли журналістів – кількість періодичних видань незмінно зростала. У 1644 р. їхня кількість вимірювалась 17, а в 1649 р. – 24 [21; 16 –19].

Серед нових видань найбільше поширення отримали “вісники” (“mercurius”). До цього типу видань можна віднести доволі популярний щотижневик “Е пефект діурнал” (“Чудовий діурналій”) або просто “Джорнел” (“Газета”), який видавався від імені генерала Т. Ферфакса, а також газету “Модерейт” (“Поміркована”), що видавалася Мобботом.

Слід зазначити, що в ті часи латинська мова була загальноприйнятою мовою науки й літератури. Тому перші “вісники” видавалися латинкою (“меркурі”). Однак по мірі становлення єдиної англійської мови латинські назви витіснялися англійськими (“мерк’юрі”). Тому в назвах друкованих і періодичних видань Великобританії зустрічаються обидва слова: це не є помилкою.

Отже, назва “вісник” у 1640-ті рр. сприймалося як синонім “книги новин”. Одним з перших британських вісників ХVІІ ст. став “Меркуріус Британнікус” (“Британський вісник”), що видавався з 1625 р. (Латинська назва пояснюється тим, що латинка на той час виконувала функції “загальноєвропейської” мови; відповідно й вісники видавалися у тій же Британії як латинською, так і англійською, а Дж. Мільтон, приміром, писав латинкою, англійською та італійською мовами.)

Протистояння між роялістами та прибічниками парламенту знайшло своє відображення у пресі. Інтереси короля виборювала очолювана Джоном Беркенхедом газета “Меркуріус Аулікос” (“Палацовий вісник”), що виходила з 1642 по 1646 рр. і яка викликала обурення Дж. Мільтона, який писав у “Ареопагітиці”: “Хіба ми не читаємо не рідше одного разу на тиждень нескінченний двірський наклеп на парламент і суспільство, віддрукований (про що свідчать іще вогкі аркуші) і поширюваний між нами, незважаючи на жодну цензуру?” Парламентську пресу очолив яскравий журналіст Марчмонт Нідхем, котрий упродовж 1643 – 1646 рр. редагував щотижневик з відродженою назвою “Британський вісник”, який окрім жорсткої антироялістської спрямованості відрізнявся і більш досконалою подачею матеріалу. Нідхем розташовував матеріал не за датами, а за значушістю описуваної події, увів рубрики.

Після п’ятирічних нападів на короля, а також після поразки армії парламенту в 1646 р., злякавшися реставрації Стюартів та королівської помсти, Нідхем змінив політичну орієнтацію і з 1647 р. почав видавати ультрамонархічну газету “Меркуріус прагматикус” (“Корисний вісник”), у якій піддав принижувальній критиці Олівера Кромвеля, майбутнього диктатора (лорда-протектора) Англії, і прибічників парламенту (до страти короля).

Нідхем зробив неправильну ставку. Королівська влада була повалена, а самому Карлу І відтяли голову 30 січня 1649 р. С. Пек, котрий був свідком страти монарха, повідомив про це у своєму новому щотижневику “Е пефект діурнал оф сам песеджіс ін палемент” (“Досконалий діурналій про деякі події у парламенті”). Новина, що починалася фразою – “Цього дня Королю було відтято голову напроти Бенкетного залу біля Уайт-Холла”, була вміщена лише на третій сторінці, тому що страта відбулась у вівторок, а газета виходила по суботах – отже, спочатку йшли недільні новини, потім події понеділка, і тільки на третій полосі – те, що відбулось у вівторок.

Після страти короля й встановлення республіки в Англії розпочався наступ на свободу преси. Переслідування редакторів роялістського щотижневика “Меркуріус Еленктікус” (“Милосердний вісник”) Джорджа Уортона і Семюеля Шеппарда та прийняття у вересні 1649 р. “Акта про регулювання преси” призводять до зникнення монархістської преси.

Нідхем покинув “Меркуріус прагматикус” і перейшов до лав симпатиків нового режиму, розпочавши видавати у 1650 р. щотижневик “Меркуріус політикус” (“Політичний вісник”), офіційний орган індепендентів, на сторінках якого він з тим же ентузіазмом захищав втручання Кромвеля в шотландські справи, за що Дж. Клівленд у зарубіжній роялістській періодиці назвав Нідхема “ганьбою обох статей і трьох партій” – тобто роялістів, пресвітеріан та індепендентів. “Політичний хамелеон”, який отримав освіту в Оксфорді, дав британській журналістиці перші зразки реклами. Так, у вересневому номері “Політичного вісника” за 1658 р. можна було прочитати, що “особливий, рекомендований усіма лікарями китайський чай, який називається китайцями “тшеа”, іншими народами – “тей” або “тії” – можна одержати”.