Історія журналістики Великобританії (стр. 11 )

Розмірковуючи про силу публіцистичного обдарування Свіфта, той же Теккерей зауважив, що “найхижі дзьоб і пазурі, які коли-небудь встромлялися в здобич, найсильніші крила, які коли-небудь розсікали повітря, були у Свіфта”. Памфлет був улюбленим жанром Свіфта. Він ніколи не підписував свої публіцистичні твори, містифікуючи читачів вигаданими іменами і порушуючи злободенні питання, що органічно вписувались у контекст основних проблем англійського та європейського Просвітництва.

У 1701 р. Дж. Свіфт написав памфлет “Розмірковування про чвари та розбіжності знань і громад в Афінах і Римі”. Зіставляючи політичні події, що відбувалися у сучасній для нього Англії, з історією античності, Свіфт дійшов висновку, що усунення від управління гідних людей і заміна їх жадібними та легковажними може призвести до краху держави.

Свіфта обурювала “діяльність” одного з тодішніх лондонських астрологів, який безсоромно обдурював людей своїми “пророцтвами”. Свіфт вирішив розвінчати цього астролога-шарлатана на ім’я Партрідж у памфлетах “Альманах пророцтв на 1709 рік” і “Папери Ісаака Бікерстафа” (1708 – 1709). Йому вдалося створити комічну маску Ісаака Бікерстафа, ім’я якого не просто запам’яталося історикам журналістики, але й стало загальним для тодішнього англійського суспільства. Як вказувалося вище, Річард Стіль використав літературну маску та ім’я Бікерстафа-Партріджа-“базіки” для свого сатиричного журналу.

Свіфт неодноразово змінював свою політичну орієнтацію, підтримуючи то вігів, то торі, однак не заслужив вдячності ні в тих, ні в інших. Після приходу до влади торі він починає видавати журнал “Екземінер” (“Ревізор”, в іншому перекладі – “Дослідник”) і протягом року (1710 – 1711) друкується в ньому. Тут Свіфт опублікував цілий ряд памфлетів, статей і віршів, спрямованих проти лідерів партії вігів. У запалі політичної боротьби Свіфт писав, що “партія наших скажених противників, маючи достатньо дозвілля після своєї поразки, згуртувавшись, збирає через передплату гроші та наймає банду писак, вельми досвідчених в усіх видах наклепу і таких, що мають гарний стиль і талант, гідний рівня більшості своїх читачів”. Навіть найвідоміший твір Свіфта – роман “Мандри Гуллівера” (1726) – не що інше, як розгорнутий памфлет, який не зосереджується на одній проблемі, а порушує нескінченну безліч проблем – від державного устрою Британії до моралі вченого світу та духовного обличчя людини в цілому (йєху).

Політична безпринципність зле пожартувала зі Свіфта: його політичні вороги, прийшовши до влади, змусили його залишити Англію (1711). Він не може знайти собі постійного притулку, а з 1714 р. обставини повернули Свіфта до рідної Ірландії. Віднині, вивчаючи життя і долю свого народу, Свіфт всю свою публіцистичну діяльність присвячує боротьбі на захист ірландців [1; с. 151 – 152].

У 1720 р. Дж. Свіфт публікує викривальний памфлет “Пропозиції про загальне використання ірландської мануфактури”. А в 1724 р. він опублікував цикл гострих викривальних памфлетів “Листи сукняра”. У цих памфлетах автор викрив злочинні махінації англійських урядових чиновників, які безсоромно грабували ірландський народ. І хоч памфлети вийшли анонімними, ірландці здогадалися про те, хто ж був їхнім автором. Урядова ж влада, не маючи в своєму розпорядженні реальних доказів про авторство памфлетів, не змогла вчинити розправу над їх автором [20; с. 82 – 83].

Отже, всі памфлети, які народжувалися під пером Дж. Свіфта, як і його твір “Мандри Гуллівера”, – це гостра, дошкульна сатира, спрямована проти феодально-клерикальної реакції, це пристрасне, безпощадне викриття мракобісся, сваволі, несправедливості, насильства. Мабуть, як заповіт майбутнім журналістам залишилися слова, викарбовані на могильному пам’ятнику Свіфта, ним самим сформульовані: “Жорстоке обурення не може більше краяти його серце. Іди, подорожній, і, якщо можеш, повторюй вчинки пристрасного поборника мужньої свободи”. М. Горький високо поціновував публіцистичний дар Дж. Свіфта, його вміння викривати “брудний, цинічний, огидний порядок життя, оснований на нещадному пригнобленні людей хижаками та паразитами”. Літературна творчість Свіфта здійснила серйозний вплив на сучасників і не минула безслідно для англійської журналістики.

Багата на пригоди і доля Генрі Сент-Джона, віконта Болінгброка – широкоосвіченої людини, майстерного оратора, впливового парламентарія, прибічника торі. Після перемоги вігів Болінгброк, побоюючись арешту, переїздить до Франції, де знайомиться з Вольтером і Монтеск’є, пише політичні трактати, історичні та філософські твори. У 1725 р. йому дозволили повернутися до Англії за умови, що він не буде займатися громадською та державною діяльністю. Не будучи завзятим прихильником свободи преси (займаючи посаду державного секретаря, він лише за один день послав у в’язницю 14 книготорговців і журналістів), Болінгброк починає видавати “Крафтсмен” – “Майстер” (1726), пізніше перейменований на “Кантрі Джорнел, о Крафтсмен” (“Сільський журнал, або Майстер”). На гребені успіху в журналу був великий для того часу тираж: 10 тис. прим. на тиждень. Своєю політичною гостротою журнал був зобов’язаний Сент-Джону, який зробив журнал таким престижним.

Важливою проблемою для журналістики першої третини ХVІІІ ст. була боротьба за “відкриття” парламенту для преси: “В обстановці піднесення промисловості в Англії збереження парламенту в ролі станово-замкненої установи, куди буржуазія не могла заглядати навіть через пресу, ставало анахронізмом. Секретність, що оточувала роботу парламенту, суперечила інтересам представників торговельно-банківського капіталу, тому що діяльність парламенту полягала на той час переважно в утвердженні фінансових законопроектів” [30; с. 29]. “Відкриття” парламенту пов’язано з одним із найстабільніших журналів ХVІІІ ст., “Джентльмен’с Мегезін” –“Журнал джентльмена” (1731 – 1754). Журнал виник як щомісячник і спочатку багато в чому копіював “Теттлер”, друкуючи фрагменти з інших видань, огляди внутрішніх і зарубіжних новин.

Лише через п’ять років його засновник Едвард Кейв зумів запропонувати нову видавничу модель, відмінну від Стіля та Еддісона, яка більшою мірою відповідала сучасному розумінню журналу з різноманітною тематикою та рубрикацією. Він почав друкувати звіти про парламентські слухання, що було заборонено. Кейв опинився у в’язниці, але не відмовився від наміру висвітлювати у своєму виданні діяльність парламенту. Звіти про парламентські дебати посіли гідне місце у “Журналі джентльмена”, хоча він продовжував носити характер дайджеста літературних новинок і різних новин. Щоб уникнути покарання (а парламент погрожував серйозними санкціями за вторгнення в його внутрішню “кухню”), Кейв почав використовувати езопову мову. Повідомлення про парламентські дебати почали друкуватися у вигляді звітів про засідання сенату ліліпутів, імена ораторів не наводилися повністю, але обізнані читачі чудово розуміли, про кого і що йдеться, – тим більше, що популярність “Мандрів Гуллівера” скрізь була великою. Але боротьба за доступ преси у парламент виявилася тривалою та впертою, вона завершилася остаточно лише в ХХ ст.

Критичною спрямованістю відзначалися видання, пов’язані з іменем іншого відомого англійського поета – Тобайаса Смоллета. Будучи головою синдикату під назвою “Сесайєті оф Джентльмен” (“Товариство джентльменів”), він фактично очолив “Критикел Рев’ю” (“Критичний огляд”) – щомісячний літературний журнал, через критичну орієнтацію якого у Смоллета були серйозні неприємності. Його судили за наклеп, штрафували, кидали до в’язниці. Але це не завадило Смоллету стати редактором “Бритіш Мегезін” (“Британський журнал”), де він надрукував один із своїх романів.

1.9. Англійська журналістика середини ХVІІІ століття

У середині і в другій половині ХVІІІ ст. журналістика Англії досягла високого рівня розвитку. Її обличчям були Джон Вілкс (1727 – 1797), Джон Уолтер (1739 – 1812), Джон Белл (1745 – 1831), Джеймс Перрі (1756 – 1821), а також Філіп Френсіс (Юніус), Вільям Вудфол, Деніел Стюарт, Едмунд Берк, Деніел Айзек Істон, Томас Спенс, Джон Телуол і Томас Пейн. У країні виходили 5 щоденних газет і розмаїта журнальна періодика. Видавалися щомісячні літературні журнали типу “мегезін” обсягом “ін-кварто” (тобто в одну четверту сторінки), що містили ілюстрації. Серед них історики журналістики виділяють “Юніверсал Мегезін” – “Загальний журнал” (1747), “Політикел Реджистер енд Імпартіел Рев’ю оф Нью Букс” – “Політичний журнал і безпристрасний огляд нових книг” (1767), “Оксфорд Мегезін” – “Оксфордський журнал” (1768), “Таун енд Кантрі Мегезін” – “Міський та сільський журнал” (1770). Вважається, що ці видання користувалися найбільшою популярністю.

Існували журнали, які нагадували сучасні дайджести (згадаймо “Джентльмен’с Мегезін”). належав журнал “Рев’ю оф Рев’юз” (“Огляд оглядів”), який навіть самою назвою вказував на свій “дайджестний” характер. Близьким йому за духом був “Мегезін оф Мегезінз” – “Журнал журналів” (1751), а також “Гренд Мегезін оф Мегезінз” – “Великий журнал журналів” (1758), який публікував усе, що було “цікавого, корисного та розважального” в англійській та зарубіжній пресі [82; с. 59 – 60].

У 60-х рр. ХVІІІ ст. розпочався новий етап у боротьбі преси за право друкувати матеріали про роботу парламенту. До цього часу зросла економічна незалежність преси, зміцнилася її фінансова база, тому обмеження для журналістів і читачів сприймалися болісно.

Після запровадження заборони на висвітлення парламентських дебатів у 1738 р., найгучнішим політичним скандалом, пов’язаним із пресою, стала справа журналіста Джона Вілкса. Вілкс був обраний у 1757 р. членом палати громад, де здобув популярність як прибічник партії вігів, і, в силу обставин, опинився в центрі “війни тижневиків” (1762 – 1763), яку вели між собою торі та вігі. Політику торійського кабінету підтримував щотижневик “Бритн” (“Британець”), редактором якого був Тобайас Смоллетт. У відповідь Вілкс почав видавати щотижневик “Норс Бритн” (“Шотландець”), що фінансувався з партійної каси вігів. Журналістська діяльність зробила Вілкса популярною фігурою, громадська думка була на його боці, а публікації Вілкса, які мали скандальний присмак, привели в підсумку до відставки кабінету міністрів.