Історія журналістики Великобританії (стр. 7 )

Жанр, обраний Мільтоном, свідчить про спадковість усного та писемного мовленнєвого впливу, про спадковість риторики та публіцистики: англійський автор наслідує традиції блискучого грецького оратора Ісократа, який був політичним опонентом Демосфена й теж написав памфлет “Ареопагітика” (від слова “ареопаг” – назви верховного суду в античних Афінах). Крім цієї переклички, назва “Areopagitica” пояснюється тим, що усі свої твори Дж. Мільтон писав латинською мовою, оскільки в ті часи вона була загальноприйнятою мовою науки й літератури. У гострому публіцистичному творі Мільтон безпосередньо звернувся до британського парламенту (ареопагу) з вимогою скасування попередньої цензури, що стримує розвиток думки, порушує духовно-інтелектуальну спадковість поколінь, вражає “безсмертя раніше життя”.

Свобода слова та друку, на думку Дж. Мільтона, є необхідною умовою існування республіканського державного ладу, заснованого на розумних початках і справедливості. Ідеї морального вибору, цінності людської особистості, свободи її пізнавальних можливостей і шляхів самовираження через слово посідають істотне місце у памфлетах Мільтона. На його думку, людині раніше усяких пільг потрібно право вільно набувати знання, вільно говорити і вільно судити про низи згідно із своїми переконаннями. Знищити хорошу книгу – те ж саме, що вбити хорошу людину; таким чином, хто вбиває людину, вбиває розумну істоту. Але той, хто знищує друковане слово, твердив автор “Ареопагітики”, вбиває розум і справедливість. Адже хороша книга – це життєдайна кров високого розуму.

Щоправда, не можна заперечувати і той факт, що, борячись за свободу преси, Мільтон визнає і певні обмеження, що стосуються насамперед його ідеологічних опонентів.

“Ареопагітика” відіграла велику роль у боротьбі за конституційно-монархічні та республіканські свободи в період XVІІ ст. Коли ж після страти короля Карла І (1649 р.) європейська феодально-клерикальна реакція перейшла в наступ проти конституційних монархістів і республіканців, у тому числі й за допомогою численних трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон опублікував знамениту декларацію “На захист англійського народу”, а в 1654 р. виступив з другою декларацією “На захист англійського народу вдруге”.

Ці два трактати відзначаються гострою журналістською полемічністю, високою емоційністю. Автор відверто виклав політичні принципи нового прошарку англійського суспільства – фінансистів і промисловців, рішуче виступив проти феодальної реакції. Крім своїх трактатів і памфлетів, Дж. Мільтон залишив нащадкам чимало художніх творів: численні поезії, поеми “Утрачений рай” (1667 р.), “Повернений рай” (1671 р.), драматичну поему “Самсон-борець” (1671). Ці твори увійшли до скарбниці світової літератури. Вони й понині викликають великий інтерес і щире захоплення читачів в усьому світі. Як публіцистична, так і художня творчість Джона Мільтона була підпорядкована інтересам вироблення світогляду нової епохи – епохи демократизму.

До питань свободи слова звертався інший видатний діяч Англійської революції, представник її демократичного крила Джон Лільберн (бл. 1614 – 1657). Він зазнав переслідувань як від представників королівської, так і від парламентської влади, що перемогла. Знаходячись у Флітській в’язниці (1638 – 1640), Лільберн пише памфлети “Звірські діяння стосовно Джона Лільберна”, “Плач бідних людей”, “Відкритий лист наглядачеві в’язниці”, “Звернення до мого народу”, в яких виступає на захист людської гідності.

Політичні погляди Лільберна – керівника левеллерів (радикальної політичної партії, яка захищала республіку, виступала проти приватної власності та об’єднувала дрібнотоварні міські верстви населення) відзначалася “духом свободи”, справедливості, історичної відповідальності та гуманізму. Лільберн різко критикував акт про пресу 1643 р., який нагадав йому діяння скасованої Зоряної палати. Він вважав неприпустимим наявність державної монополії на пресу, а свободу слова розглядав як свободу промислу. Свобода слова для Лільберна була необхідною умовою боротьби з політичними противниками.

Джон Лільберн активно сприяв поширенню пуританської літератури і за звинуваченням у друкуванні в Голландії та переправленні до Англії одного з таких творів у 1637 р. був заарештований, оштрафований і битий батогом. Стоячи у ганебного стовпа, він кидав у натовп ще кілька списків пуританських памфлетів, за що був відправлений до в’язниці, де, знаходячись у нелюдських умовах, написав кілька памфлетів. Серед них – “Вийди з неї, народе мій…”, опублікований в Амстердамі. Твір переконував у необхідності відділення пуритан від англіканської церкви. У цьому памфлеті Лільберн написав: “Чи залишуся жити, чи помру, проте говоритиму, що думаю, вільно та мужньо”. Лільберна випустили з в’язниці лише після скликання Довгого парламенту, тобто на початку Англійської революції.

Коли Лільберн виступив проти тиранії парламенту, його заарештували за доносом, зробленим колишніми друзями. У Ньюгейтській в’язниці написано “Природжене право Англії виправдане, проти всіх довільних узурпацій, чи то королівських, чи парламенту”. Поряд із розчаруванням у діяльності парламенту тут лунають протести проти позбавлення “вільнонароджених” свободи преси, відданої у монополію компанії книготорговців.

У 1645 р. Лільберн був звільнений з в’язниці, а в 1646 р. знову відправлений у Ньюгейт, потім у Тауер, а його памфлети “Виправдання справедливої людини” та “Захист свободи вільної людини” наказано було спалити. У 1649 р. Лільберн знову опинився в Тауері – знову через памфлети.

Наслідки обмеження свободи слова за часів правління О. Кромвеля відчули на собі не лише монархісти, але й Дж. Лільберн, котрий не зумів знайти спільної мови з новою владою. У памфлеті “Друга частина Нових ланцюгів Англії, або Сумна вистава про ненадійний та небезпечний стан республіки” (1649) він був змушений констатувати, що військові, які прийшли до влади, “передусім суворими заходами змусили замокнути пресу; далі вони закидали нас наклепами і всілякого роду брехливими доносами, які тільки могла винайти їхня злоба проти нас. …Правлячі офіцери говорять про свободу, але яка це свобода, якщо вони змусили замовкнути пресу, що по праву є і вважається у всіх вільних народів найістотнішою ознакою свободи?”

Його вигнали з Англії, знову судили, присудили до позбавлення волі, але до останніх днів цей громадянин і трибун продовжував свою публіцистичну діяльність.

Думка про свободу слова пролунала і в одному з памфлетів Джерарда Вінстенлі (1609 – 1652) – ватажка руху діггерів (крайнього лівого крила революційної демократії Англійської революції, що відображало інтереси бідноти, в тому числі сільської). Свої перші памфлети Вінстенлі публікує в 1648 р. Вони носили релігійний характер, але найважливішим соціально-етичним принципом у них визнавався розум. У памфлеті 1649 р. “Новий закон справедливості” викладаються ідеї, співзвучні комуністичним. У 1651 р. у зверненому до Кромвеля памфлеті “Закон свободи, або Справжнє правління відновлене” (одній з перших соціалістичних утопій) Вінстенлі виступає просвітником, підкреслюючи, що будь-яке справжнє знання досягається за допомогою практичного пізнання матеріального світу.

У ході революції представники ворогуючих сторін використовували в політичній боротьбі не лише памфлетну літературу, а й брошури, листівки, а також видання, які все більше нагадували газету. І хоча масової аудиторії ще не існувало і на долю простого народу залишалися переважно проповіді, популярність “протогазет” неухильно зростала, незважаючи на складність умов, в яких їм належало функціонувати.

1.6. Журналістика в період реставрації Стюартів

Історики вважають, що Стюарти, які повернулися до правління країною після їх реставрації, у вигнанні нічого не забули і нічому не навчились. Після 1660 р. переслідуються політичні противники, з могил викидаються кістки царевбивць, спалюються постанови республіки. Відомо, що після реставрації Карл ІІ призначив “спостерігати за пресою” колишнього офіцера королівської кавалерії Роджера Л’Естранжа, який мав право конфісковувати будь-яке видання та карати видавця за виступи проти влади.

Здавалося б, що після реставрації політичні дискусії в Англії згасли. Згідно з указом “Про регулювання книгодрукування” (1661) вилучались і спалювались “бунтівні памфлети”. За публікацію такого памфлета був страчений один із друкарів. Під особливим наглядом перебували видання, що друкувалися в друкарнях та були розраховані на більш широку читацьку аудиторію. Влада стежила за тим, щоб публікації не носили політичного характеру.

Становище англійської періодики явно погіршилось. Встановлений Карлом ІІ “Акт про пресу” (1662) носив іще більш жорсткий характер, а необхідність його запровадження пояснювалась “загальною розпустою останніх часів, [коли] багато хто із зловмисних осіб насмілювались друкувати й поширювати книги єретичні та бунтівного змісту”. У країні, як і за О. Кромвеля, знову виходили лише дві офіційні газети – “Інтелідженсер” (“Довідник” або “Інформатор”) та “Ньюс” (“Новини”). Їхній редактор-видавець Роджер Л’Естранж, за поглядами переконаний монархіст, поєднував журналістську діяльність із обов’язками головного цензора Англії.

Ситуація дещо змінилася, як не дивно, завдяки Великій чумі 1665 р. Рятуючись від чуми, восени Карл ІІ зі своїм двором переїхав в Оксфорд. Знаходячись далеко від Лондона, він та його оточення бажали отримувати новини, але боялися брати до рук газети Л’Естранжа. Виходячи з цих міркувань, університетському друкареві Леонарду Літчфелду було наказано видавати нову газету. 14 листопада 1665 р. вийшов перший номер “Оксфорд Газетт” (“Оксфордська газета”), яка потім виходила упродовж 11 тижнів по понеділках і четвергах. Нововведенням стала незвична інформаційна насиченість – на двох її сторінках містилося більше інформації, ніж у двох газетах Л’Естранжа.

“Оксфордська газета” з її акцентом на безпристрасну подачу інформації і з відмовою від полемічного пафосу швидко стала серйозним конкурентом двом офіційним газетам, особливо після переїзду короля в Лондон, коли газети очолив Томас Ньюком, а назва змінилася на “Ландн газет” (“Лондонська газета”). Перший випуск “Лондонської газети”, із збереженою колишньою нумерацією (№ 24), з’явився 5 лютого 1666 р. і триває досі, що робить це видання лондонського Сіті найстарішою щотижневою газетою світу.