Історія журналістики Великобританії (стр. 13 )

Перетворення відомої англійської газети “Морнінг Кронікл” (1769) на видатне видання зазвичай пов’язують з іменем Джеймса Перрі, який купив це видання у 1789 р. Знайомство з політиками допомогло йому зробити газету фактично органом вігів. Крім того, Перрі зумів залучити до співробітництва видатних діячів культури. Під час Французької революції він знаходився у Франції в ролі кореспондента своєї газети, щоб інформація про події, які розгорнулися на континенті, відзначалася особливою достовірністю.

Подіями у Франції цікавився і власник іншої помітної газети – “Морнінг Пост” (1772). У 1795 р. вона перейшла у володіння Деніеля Стюарта. Як і “Морнінг Кронікл”, вона орієнтувалася на вігів. За прикладом Перрі Д. Стюарт зумів згуртувати навколо видання блискучих авторів. Він не дозволяв політичним темам превалювати в газеті і з великою симпатією ставився до віршів і тих публікацій, які підсилювали її привабливість і різноманітність, а також розважальний характер. Внаслідок цього зростав наклад видання та його вплив. Характерно, що Стюарт був одним з перших, хто віддав перевагу невеликим оголошенням, тим самим випередивши творців масових видань. Він добре усвідомив взаємозалежність зростання тиражу та збільшення обсягу дрібної реклами. Коли в 1796 р. Стюарт купив вечірню газету “Геральд” (“Кур’єр”), нагромаджений ним досвід дав відчутні результати: тираж газети зріс більш ніж у чотири рази, газета стала другим виданням у країні за накладом.

Для кінця ХVІІІ ст. продовжувало залишатися актуальним питання про зняття з періодики обмежень, встановлених ще в той період, коли промисловість Англії знаходилася в зародковому стані, а кількість читачів обмежувалася заможними верствами населення. Про успішний розвиток цього процесу свідчить той факт, що із 1781 р. виникла традиція випускати по неділях видання для масового читача.

Паралельно з цим тривала боротьба за демократизацію преси. У цьому процесі демократизації відчувався сильний вплив подій Великої французької революції 1789 р. С. Гаррисон пише, що “вибух передових ідей, який супроводжувався взяттям Бастилії і знищенням феодальних порядків у Франції, збігся в Британії – як ніде більше – з найскладнішим періодом капіталістичної індустріалізації, яка привела до жахливої трансформації життя трудящих” [81; с. 26].

Лозунг “Свобода, рівність, братерство” здійснив сильний вплив на тих англійців, котрі були людьми “дії” і відчували зв’язок революції у Франції з тим, що відбувалося в Англії у ХVІІ ст. Громадська думка британців розділилася, але очевидно: великі радикальні сили були переконані, що Франція переживає свій зірковий час і що загальне щастя можливе. У такій обстановці в Англії “преса протесту і демократичний рух народилися водночас” [82; с. 28, 29]. У роки Французької революції в Англії з’являються памфлети, листівки, газети, які в наступному сторіччі перетворяться на потужний потік.

Побоюючись зростання якобинських настроїв і готуючись до війни з Францією, влада посилила переслідування друкарів, видавців і поширювачів бунтівної літератури. У 1792 – 1793 рр. кількість судових справ у звинуваченні в підбурюванні до заколоту була не меншою, ніж у ХVІІ ст. У 1792 р. в Англії було прийнято знаменитий закон про наклеп. Розпливчастість самого поняття наклепу – “лайбл” (прем’єр-міністр Пітт Старший зізнавався, що він ніколи не розумів, що таке “лайбл”) – давала змогу використовувати цей закон для пригноблення інакомислячих.

У цей час в ряді видань події Французької революції піддаються різкій критиці. Так, “Обсервер” (“Оглядач”) у 1789 – 1791 рр. не втомлюється друкувати матеріали, присвячені Франції, в яких акцентує увагу на кривавих заворушеннях, розправах і стратах. Газета виступає проти прем’єр-міністра Пітта, а в ХІХ ст. вітає реставрацію Бурбонів. Пізніше, коли Французька революція вже продемонструвала вичерпаність своїх можливостей, влада все ще продовжувала боротьбу проти її ідей, прагнучи вплинути на громадську думку. У 1797 – 1798 рр. видається політичний журнал “Анти-Джекобин, о Віклі Екземінер” (“Антиякобинець, або Щоденний ревізор”). За словами його засновника, Джона Каннінга (заступника секретаря міністерства закордонних справ), преса надто довго служила “механізмом для руйнування”. Мішенню для критики служили революційні ідеї, “Віклі Екземінер” досяг певних успіхів у посиленні антиякобинських і відповідно антифранцузьких настроїв.

Наполеон, у свою чергу, намагався використати підкуп англійської преси як спосіб встановлення контролю над періодикою головного свого противника й конкурента (яким на той час була Англія). Так, у 1802 р. англійська розвідувальна служба повідомляла із Парижа в Лондон про те, що агент Наполеона Ф’єв поїхав до Англії із спеціальною місією – знайти доступ до редакторів англійських газет для того, щоб запропонувати їм постійне утримання і тим самим забезпечити собі канали впливу на місцеву громадську думку на користь Франції. Прагнучи нейтралізувати пропагандистські виступи “Віклі Екземінер”, Наполеон наказує передруковувати на шпальтах газет імперії усі матеріали профранцузького, пронаполеонівського характеру в Парижі та в містах інших західноєвропейських країн. З цією метою була заснована спеціальна газета англійською мовою “Аргус” (“Вартовий”).

В умовах боротьби з англійським якобинством будь-яка зміна політичного устрою і навіть думка про це здавалася британським офіційним колам злочинною. Вільям Пітт, добиваючись війни з Францією, вів непримиренну боротьбу з демократичною агітацією. Так, адвоката Мюїра було відправлено у тривале заслання фактично за те, що він дав комусь прочитати “Права людини” Томаса Пейна. Видавець “Прав людини”, в свою чергу, був засуджений на два роки в’язниці. Лондонське кореспондентське товариство було репресовано за те, що в 1792 р. об’єднало представників демократичних верств населення. Заарештували його виконавчий комітет, вилучили документи. Було винесено жорстокі вироки учасникам товариства. У 1799 р. товариство припинило своє існування [69; с. 11 – 13].

“Новою політичною Біблією” заможного класу стала книга Едмунда Берка “Роздуми про французьку революцію” (1792), де він дозволив собі заявити, що “свинячій” більшості не личить вирішувати серйозні державні проблеми. Реакцією “свинячої” більшості було створення газет, у назвах яких обігрувалося слово “свиня” – “pig”, “pog” [81; с. 29]. У 1793 – 1794 рр. вийшла газета “Пог’з Уош” (“Свиняча бовтанка”), пізніше перейменована на “Політикс фо Піпл” (“Політика для народу”). Її засновник Деніел Айзек Істон виступав против війни, що її вела реакція по відношенню до народу Франції. На початку ХІХ ст. його судили і кинули до в’язниці. У 1793 – 1796 рр. Томас Спенс, виразник ідей “аграрного комунізму”, видавав журнал “Піг’з Міт” (“Свиняче м’ясо”), де прагнув розповісти трудівникам про їхні права.

Джон Телуол, який об’єднав у своїй особі памфлетиста та політика-радикала, багато в чому випередив ідеї Роберта Оуена і чартистів. У 1794 – 1795 рр. Телуол виступав з публічними лекціями, які він потім друкував у своєму щотижневику “Триб’юн” (“Трибуна”). На його шпальтах Телуол стверджував, що події у Франції, в тому числі і якобинський терор, випливають не з нових революційних доктрин, а із злоби, корупції та підозрілості – наслідків постійної жорстокості старого деспотизму.

Вважається, що книга Берка викликала до життя й знамениті “Права людини” Томаса Пейна. Брошури з текстом цієї книги розійшлися в Англії величезним накладом – близько мільйона примірників. Вплив ідей Пейна та авторитет його особистості в цей час були великими. Народившись в Англії, у 1774 р. Пейн переселився до Північної Америки, де став борцем за її незалежність і вів активну публіцистичну діяльність. Під час Великої французької революції він також взяв у ній участь. У своїх працях Пейн відстоював ідею суверенітету народу та його права на повалення тієї влади, яка нездатна виконувати свої обов’язки.

Таким чином, сторіччя, що розпочалося з розквіту англійського вільнодумства, завершилося потужним злетом вільнодумства французького, яке в свою чергу дало новий імпульс розвитку демократичних ідей в Англії. При всій суперечливості Французької революції та неоднозначності її результатів вона стала не просто подією, що захитала світ. На думку вчених, протягом усього ХІХ ст. Європа намагатиметься завершити те, що не змогла доробити революція у Франції. Що ж стосується Англії, то після того як Наполеон став імператором, віра в англійську революцію почала згасати. Громадська думка країни знову звернулася до питання реформи, тепер уже в умовах, коли “права людини починають змагатися з антилюдською індустріальною системою” [81; с. 29].

Для Англії кінця XVII ст. характерні 4 типи періодичних видань: інформаційні, аналітичні, сатиричні та рекламні. Перші були націлені, передусім, на комерційний успіх і призначалися для всіх. Теж можна сказать й про рекламні видання, додавши, проте, що головні засоби вони отримували не від читачів, а від замовників реклами. Їхнє досить широке поширення викликано значною мірою ненормальним становищем, в якому опинилася преса, на яку накладалися різноманітні обмеження.

Аналітичні видання були націлені не стільки на комерційний, скільки на політичний успіх. Як у випадку з рекламними виданнями, газета тут була не самостійною метою, а засобом до досягнення іншої, більш важливої мети, чи то збут товарів, чи то заховлення й утримання влади.

Не можна вважати комерційними виданнями й підпільні сатиричні газети того часу. За своєю пропагандистською роллю вони були ближче до аналітичним і використовувались у ролі засобу політичної боротьби. Відмінність полягала лише у формі пропаганди. Поєднання аналітичних та інформаційних жанрів на сторінках газет кінця XVII ст. – явище досить рідкісне, хоча в роки революції воно було звичайним.

Макет газети був вкрай примітивним. Зазвичай газета являла собою аркуш невеличкого формату, на якому в дві колонки розміщувалися матеріали, розділені абзацами. Заголовки вживалися рідко.

Попит на новини у період реставрації був надзвичайно великий. Як говорив прокурор у звинувачувальній промові проти Карра, “багато хто з батьків позбавляє дітей хлібу, аби купити памфлет. Спокуса настільки велика, що в їхній кишені не затримуються й 2 пенні”. Незважаючи на таку “турботу” про дітей, виникло ще кілька підпільних газет. Та все ж преса того часу не могла задовольнити потребу в новинах. Через це знову відроджуються “летючі листки”. Важливим місцем обміну інформацією стають трактири, таверни, кав’ярні та чайні, які поділяються на вігські і торійські (а також за професіями – суддівські, журналістські, письменницькі тощо).