Історія журналістики Великобританії (стр. 16 )

Ця обставина – одна з причин, що пояснюють зростання інтересу до преси на початку ХІХ ст. з боку представників різних верств населення країни. Однак слід підкреслити і серйозні зміни, що відбулися в соціальній структурі британського суспільства: на 1811 р. у торгівлі та промисловості було зайнято майже 44% населення. Збільшенню його політичної активності значно сприяла преса для трудящих. Кількість читачів газет часто-густо перевищувала обсяг продаж друкованих видань. У кав’ярнях, тавернах, клубах, на мітингах читалися газети. З одним номером газети, таким чином, знайомилось, як правило, 6 – 8, а іноді й 30 чол. Великою популярністю користувалися лондонські газети “Морнінг Кронікл”, “Таймс”, “Морнінг Пост”, “Морнінг Геральд”. У 1811 р. в Лондоні виходило 16 щоденних газет (8 ранкових і 8 вечірніх), частина з яких служила цілям комерційної реклами. Значно зросла кількість недільних газет – першим недільним виданням вважається “Бритіш Газетт енд Санді Монітор” – “Британська газета і недільний наставник” (1781).

На початку ХІХ ст. помітно розширилася мережа провінційних газет, які стали поширюватися в різних регіонах країни. Разом із зростанням промисловості “газетні центри” переміщувалися на північ і захід країни. Багато провінційних видань мали політичний характер. Сильна заполітизованість, передусім лондонської преси, що відчувалася наприкінці ХVІІІ ст., зберіглася і в перші роки ХІХ ст., причому дух політичної незалежності багатьох видань посилився. Впливати на громадську думку за допомогою преси намагалося багато сил, які виходили на громадсько-політичну арену. Якщо в 1753 р. загальний тираж періодичних видань в Англії становив 7 млн. 411 тис. 757 прим., то в 1820 р. – 29 млн. 387 тис. 843 прим.

Беззаперечним було якісне зростання британської преси, яку почали наслідувати в усьому світі. Газетні та журнальні видання вирізняло велике проблемно-тематичне та жанрове розмаїття. На їхніх шпальтах публікувалися передові статті, внутрішня та міжнародна інформація, звіти про парламентські засідання та мітинги, театральна хроніка, огляди літератури й мистецтва.

Оскільки британські газетно-видавничі корпорації, редакції багатьох газет знаходилися на лондонській вулиці Фліт-стріт, то в повсякденному спілкуванні їх називали (до рубежу 80 – 90-х рр. ХХ ст.) “імперією Фліт-стріт”.

В Англії здійснювалися спроби створити масово-радикальну пресу, але правлячі кола були вкрай стурбовані її активністю і вживали усіляких заходів, щоб загальмувати розвиток преси, призначеної для “третього стану”, який поки що об’єднував робітників і буржуазію. У 1819 р. були прийняті “шість актів”, або так званий білль проти преси жебраків, що передбачав суворе покарання для тих видань, які намагалися викликати ненависть до уряду.

Один з цих актів узаконював заборону владою “…памфлетів і газет з оглядами суспільних явищ і подій, які могли б викликати ненависть і неповагу до Конституції Королівства Великобританії” (памфлет – це слово вперше з’явилося в Англії в ХІV ст., означало спочатку назву невеликого трактату (рукописного, а потім друкованого окремою брошурою). Лорд Елленборо, один з прихильників цих актів, захищаючи їх в парламенті, твердив, що цей білль спрямований не проти респектабельної преси, а проти преси злидарів [77; с. 10].

Цей закон і викликав у Великобританії в ХІХ ст. широкий рух за скасування “податків на знання”. У цьому русі об’єдналися і буржуазні радикали, які виступали проти оподаткування реклами в газетах, і пролетарські, дрібнотоварні прошарки населення, які хотіли мати дешеву доступну по ціні пресу, яка б здатна була захищати їхні інтереси. Через високий гербовий збір простий робітник не міг купити газету, оскільки її ціна часом перевищувала його тижневий заробіток. “Податки на знання” стояли на перешкоді як у справі видання дешевої масової преси, так і в справі публікації реклами в газетах.

У своєму дослідженні радикальної преси ХІХ ст. історик англійської журналістики П. Холліс зауважує, що “…представники середніх класів були переконані як у вирішальній ролі дешевої преси в поширенні їхніх ідей серед трудящих, так і в організації і об’єднанні робітничого класу” [84; с. 11]. Саме для цього вони й домагалися створення дешевої масової преси, а тому й виступали проти закону про “податки на знання”.

Незважаючи на важкий економічний тягар “податків на знання”, радикальна журналістика продовжувала розвиватися. Цьому сприяла соціально-політична ситуація в країні: “Знову почали скликатися великі зібрання і надсилатися до парламенту масові петиції. Новий рух відрізнявся від минулого тим, що тепер в його лавах не можна вже було побачити ані аристократів, ані членів парламенту, ані вчених, ані відомих юристів. Слухачами на зібраннях та учасниками демонстрацій, під час яких ставилися підписи під петиціями, були голодуючі робітники, звільнені з армії солдати, обшарпані матроси. Двигуном руху стала тепер замість теоретичних міркувань соціальна злиденність. Незмінною залишалась лише думка, що злиденність можна усунути через парламентську реформу” [69; с. 30].

Рух за реформу очолили нові вожді, і серед них – Вільям Коббет (1763 – 1835). Історики відзначають, що дата його народження збігається з виходом у світ 45-го номера “Норс Бритн”. Після тривалих поневірянь (Коббет служив в англійській армії у Канаді) він повертається до Англії в 1800 р., уже зарекомендувавши себе відомим памфлетистом, котрий виборював в Америці політичну репутацію своєї батьківщини, прибічником торі. Антиякобинська репутація Коббета відіграла значну роль у його кар’єрі: після повернення до Англії йому запропонували керівництво двома газетами, що підтримувалися урядовими субсидіями. Не бажаючи втрачати незалежність, він намагається видавати свою газету, лояльну до влади, але зазнає невдачі.

У 1802 р. Коббет починає випускати “Коббет’с Віклі Політикел Реджистер” (“Щотижневий політичний покажчик Коббета”), який спочатку підтримував війну із Францією. Та поступово колишні соратники розчаровуються у редакційній політиці видавця й засновника журналу через постійну зміну поглядів Коббета. Щоправда, ще в 1803 р. Коббет, звертаючись до своїх читачів, стверджував, що преса корумпована, знаходиться у стані деградації і буде завжди такою. Згідно з думкою Коббета, саме журналістиці Англія зобов’язана американською революцією, ірландським повстанням та “бонапартистською узурпацією”. Проте водночас він вважав, що якби преса знаходилася в руках вільних і незалежних осіб, а не рабів, це було б найвеличнішою нагородою для країни.

Еволюція поглядів Коббета розпочалася з одного з номерів “Щотижневий політичний покажчик Коббета”, в якому він заявив: головна небезпека для Англії полягає в деспотизмі всередині країни. Почалося перетворення Коббета на радикального журналіста. Радикалізм журналу зростав по мірі того, як розгорталася війна із Францією. Будучи в Америці, він з обуренням критикував тих, хто насмілився лаяти його батьківщину, але, поживши вдома, усвідомив, що далеко не все в порядку в Британському королівстві. Коббет перестає захоплюватися Піттом і стає прибічником реформ. “Щотижневий політичний покажчик Коббета” перетворюється на улюблене видання тих, хто боровся проти політичної корупції в країні. За свідченням Г. Герда, Коббет “зробив журнал більш ніж політичним оглядом; він перетворив його на видання величезної персональної сили” [82; с. 107].

Слід підкреслити, що в особі Коббета влада отримала небезпечного противника. Ця людина мала великі літературні та пропагандистські здібності, вміла звертатися до широких мас із дохідливими словами. Різкість тону виступів Коббета виявилася настільки сильною, що в 1810 р. він був на два роки ув’язнений. У в’язниці він написав 364 листи та есе на політичні теми і приймав відвідувачів із 197 міст. У 1816 р. Коббет пише відозву “До робітників”, прагнучи залучити їх до боротьби за реформу. Уряд у черговий раз спробував нав’язати обмеження своєму політичному опонентові, відібравши патенти у тих власників трактирів, які за традицією, що склалася в Англії, надавали свої приміщення для проведення зборів і для читання газет. Тоді Коббет знизив ціну свого видання, щоб зробити його доступним для трудящих.

Коли було призупинено Хабеас Корпус Акт і виникла загроза арешту без суду та слідства, Коббет емігрував, призупинивши випуск “Коббет’с Віклі Політикел Реджистер”. Коли закон про особисту недоторканність знову набрав силу, Коббет повернувся і почав було видавати “Коббет’с Івнінг Пост” (“Вечірня пошта Коббета”), але незабаром припинив випуск цієї газети. У 1830 р. Коббет починає випускати щомісячник “Коббет’с ту пенні Треш, о Політик ту зе Пур” (“Двопенсова нісенітниця Коббета, або Політика для бідняка”). Через рік він знову на судовій лаві: його звинувачують у підбурюванні селян до виступів. У своїй промові на суді Коббет по суті справи виніс вирок урядові. Що стосується вироку Коббету, то суд так і не зміг прийняти одноголосного рішення: голоси розділилися рівно пополам.

Влада переслідувала й іншого талановитого журналіста і поета – Лі Ханта (1784 – 1859), який з 1808 р. редагував недільну газету “Екземінер” (“Ревізор” або “Дослідник”), що належала його брату Джону і висвітлювала політику, внутрішню економіку й театральне життя. Водночас газета вирізнялася явною критичною спрямованістю: після атаки видання на принца-регента брати були оштрафовані і в 1813 р. ув’язнені. Там вони, за прикладом багатьох своїх співвітчизників, продовжували працювати над номерами газет, їх відвідували друзі. Зокрема, з братами зустрівся лорд Байрон. Лі і Джон Ханти після звільнення з в’язниці продовжували займатися журналістикою і редакторською діяльністю: разом вони заснували щоквартальний “Рефлектор”, а Лі Хант в 1830 – 1832 рр. – “Теттлер”, 4-сторінкове щоденне видання, присвячене літературі і театру.

Так само, як і Коббета, влада побоювалася лондонського друкаря Томаса Джонатана Вулера, який спільно з Річардом Карлайлем розпочав випускати газету “Блек Дворф” – “Чорний карлик” (1812), що стала в майбутньому відомим щотижневиком для робітників. “Блек Дворф” виходив накладом 12 тис. прим. на тиждень, виступаючи з критикою державних діячів Англії, за що Вулер зазнав звичайних для редакторів англійських радикальних газет репресій.