Історія журналістики Великобританії (стр. 21 )

Існували маленькі провінційні видання, з яких центральна преса брала оригінальну інформацію про життя різних кутків країни. У провінції працювало багато цікавих журналістів, які змогли створити по-справжньому великі, відомі в масштабах усієї Англії видання – такі, як, приміром, “Манчестер Гардіан” (“Вартовий Манчестера”).

На рубежі ХVІІІ – ХІХ ст. в Англії газети не мали такого впливу на громадську думку, як журнали. У 1810-ті рр. лише в Лондоні видавалося більше 30 журналів, а в 1820-ті рр. – уже близько 100. Едінбург стає другим інтелектуальним центром Англії, отримавши титул “шотландських Афін”.

У першій половині ХІХ ст. серед великої кількості періодичних видань виділялися чотири найбільш впливові у галузі культури та громадсько-політичної думки журнали – “Едінбург рев’ю” (“Едінбургський огляд”, 1802 – 1929), “Куотерлі рев’ю” (“Щоквартальний огляд”, 1809 – 1967), “Блеквудс мегезін” (“Журнал Блеквуда”, з 1817), “Ландн мегезін” (“Лондонський журнал”, 1820 – 1826).

Щоквартальний журнал “Едінбург рев’ю” було засновано в столиці Шотландії в жовтні 1802 р. як орган партії вігів, і серед його засновників були Френсіс Джеффрі, Сідні Сміт, Генрі Броугхем. Видавцем журналу виступив книговидавець Арчібальд Констебл, котрий одним з перших почав платити високі гонорари авторам. Головним редактором цього видання упродовж 27 років залишався Френсіс Джеффрі, критик та есеїст, який поклав початок плеяді всевладних редакторів в англійській журналістиці ХІХ ст.

“Едінбург рев’ю” став надзвичайно впливовим виданням, а багато його статей політичного та літературно-критичного характеру сприймались як “істина в останній інстанції”. Поміркований консерватизм цього видання сподобався публіці, а його літературні судження вирішальним чином вплинули і на письменників, і на читачів.

У перші роки видання журнал критикував поетів-лейкістів, зокрема Вільяма Вортсворта та Роберта Сауті. Стаття Генрі Броугхема, опублікована в 1808 р., висміювала юнацький збірник поезій лорда Байрона, потягла за собою один з найгучніших скандалів в історії англійської літератури. Скривджений Байрон відреагував на випад журналу віршованою сатирою “Англійські барди та шотландські оглядачі” (1809), відстоявши тим самим право літератора на відповідь критику.

Тим не менше високий рівень критичних статей “Едінбург рев’ю” послужив взірцем для багатьох європейських та американських літературно-критичних видань. Як редактор Френсіс Джеффрі зміг відкрити талант таких видатних есеїстів, як Томас Карлейль і Томас Маколей, котрі почали свій творчий шлях у цьому виданні.

Щоквартальник “Куотерлі рев’ю” було засновано в Лондоні 1809 р. як видання консерваторів. За цим журналом стояла видавнича фірма Джона Мюррея, проголошеного “королем книговидавців”. “Хрещеним батьком” видання став Вальтер Скотт, котрий остаточно посварився з “Едінбург рев’ю”, а першим редактором – публіцист і сатирик Вільям Гіффорд (1809 – 1824), який свого часу прославився виданням щотижневика “Анти-Джекобин, о Віклі Екземінер” (“Антиякобинець, або Щоденний ревізор”, 1797 – 1798).

Журнал швидко став впливовим, майже як “Куотерлі рев’ю”; навіть скандал з розгромною рецензією на поему Джона Кітса, що призвів до смерті поета, став своєрідним аналогом “байронівському”. Той же Кітс в одному з листів (1818) відзначав феномен впливу популярних щоквартальників на громадську думку: “Журнали розслабили читацькі уми і почали заохочувати їх до неробства – мало хто тепер здатний мислити самостійно. Крім того, ці журнали стають усе більш і більш потужними, особливо “Куотерлі”. Їхня влада схожа із впливом забобонів: чим більше й довше юрба піддається їхньому впливові, тим сильніше вони розростаються та вкорінюються, відвойовуючи собі усе більший простір. Я мав надію, що коли люди побачать, нарешті, – а їм пора вже побачити – всю глибину безсоромного шахрайства з боку цієї журнальної напасті, вони з презирством від нього відвернуться, але як би не так: читачі – це глядачі, що юрмляться у Вестмінстері навколо арени, де відбуваються півнячі бої – їм подобається дивитися на бійку і рішуче байдуже, який півень переможе, а який виявиться переможеним…” Проте, у тому ж 1818 р. Вільям Гіффорд зміг гідно оцінити роман Мері Шеллі “Франкенштейн”.

“Блеквудс мегезін” був заснований в Едінбурзі в 1817 р. Він став органом так званих “молодших торі”. Його ідейним натхненником став, як і випадку із “Куотерлі рев’ю”, Вальтер Скотт, а “фінансовою основою” – видавнича фірма Вільяма Блеквуда, чиє прізвище і опинилось у назві щомісячника. Першими редакторами видання були Джон Локхарт, майбутній зять Вальтера Скотта, і Джон Вільсон, автор драматичної поеми “Чумне місто”, яка послужила сюжетною основою для пушкінського “Бенкету під час чуми”. Редакторський тандем Локхарт – Вільсон став відомий своїми сатиричними атаками на лібералів (поема “Халдейський рукопис”), а також на поетичну школу “кокні”, тобто на лондонських романтиків.

Після переїзду Локхарта в 1825 р. у Лондон, де він обійняв посаду редактора “Куотерлі рев’ю”, Джон Вільсон тривалий час залишався на редакторському посту “Журналу Блеквуда”, де під псевдонімом “Крістофер Норт” публікував серії есе, що увійшли в історії англійської літератури під назвою “Аброзіанські ночі”. З редакторською діяльністю Локхарта та Вільсона була пов’язана історія журналістської дуелі, коли в розпал полеміки, яка розгорілася між “Блеквудс мегезін” та “Ландн мегезін”, Джон Скотт (редактор “Ландн мегезін”) викликав у 1821 р. на двобій Джона Локхарта. На тій дуелі, де місце Локхарта зайняв його друг Джонатан Крісті, Джона Скотта було вбито.

Ще одна важлива подія пов’язана із “Блеквудс мегезін”. Справа в тому, що елементи масової культури (зокрема, опис сенсаційних злочинів) починають все активніше заявляти про себе. Ще в 1827 р. журнал опублікував у тональності похмурого гумору есе Томаса де Квінсі “Про вбивство як одне з витончених мистецтв”. Де Квінсі запропонував новий погляд на тему, що формувалася в періодиці: він естетизував злочин, вивівши його за рамки бульварної хроніки у галузь семіотики зла й краси злочинного задуму та виконання. Ця маргінальна галузь культури – підхід до забороненого, можливість торкнутися до моторошної таємниці – набули особливого смислу у вікторіанську епоху. Жах, що ховається поруч, привносив у життя обивателя відчуття-переживання легкого невротичного стану. Найстрашніший, гранично естетизований, “знаковий” злочин 1880-х – серійні вбивства Джека-Різника, які залишилися темною таємницею вікторіанського Лондона – апофеоз матеріалізації самої ідеї та естетики злочину.

“Ландн мегезін”, заснований Джоном Скоттом у 1820 р., був суто літературним виданням і, незважаючи на короткий термін свого існування, здійснив значний вплив на розвиток англійського есе. У журналі розкрилися обдарування таких блискучих есеїстів, як Чарльз Лем (“Нариси Елії”), Вільям Хеззлітт (“Застільні бесіди”), Томас де Квінсі (“Сповідь англійця, котрий уживає опіум”).

Варто відзначити появу такого журналу, як “Едінбург Манслі Мегезін” – “Едінбурзький щомісячний журнал” (1817). У 1828 р. з’явився новий щотижневик “Спектейтор” (“Глядач”). До 1831 р. збільшився обсяг його продаж, але тираж зростав повільно – через 10 років після появи першого номера він досяг 3 тис. прим. Новим словом у популярній журналістиці став “Чембер’с Едінбург Джорнел” – “Едінбурзький журнал Чембера” (1832), що відіграв своєрідну роль у просвіті мас. Його видавці брали на себе зобов’язання надавати навіть найбіднішому трудівникові країни інтелектуальну їжу, що містила “здорові, корисні та потрібні настанови” [82; с. 189 – 205]. Цей журнал швидко досяг накладу в 30 тис. прим., а обсяг продаж його додатків іноді сягав 180 тис. прим. Через деякий час почали друкувати два його видання – англійське та ірландське.

У тому ж 1832 р. Чарльз Найт почав випускати “Пенні Мегезін” (“Пенсовий журнал”) з накладом 200 тис. прим. Для широкої аудиторії призначалися видання Джона Кассела “Поп’юлар Едьюкейтор” – “Народний” (1852 – 1855), “Кассел’с Мегезін” – “Журнал Кассела” (1852 – 1933), “Кассел’с Ілюстрейтед Фемілі Пейпер” – “Ілюстрована сімейна газета Кассела” (1853). На рубежі 50 – 70-х рр. ХІХ ст. з’являються видання для жінок, що містили публікації “серцевого характеру” і були присвячені кулінарії та домознавству.

Важливою подією для англійскої журналістики можна вважати створення гумористичних журналів “Панч” (1841) та “Ілюстрейтед Ландн Ньюс” – “Лондонські ілюстровані новини” (1842), а також ілюстрованих щотижневиків “Ілюстрейтед Таймс” – “Ілюстровані часи” (1855), “Пікторіел Таймс” – “Ілюстровані часи” (1843), “Пенні Ілюстрейтед Пейпер” – “Пенсова ілюстрована газета” (1861).

Уже на початку ХІХ ст. стало очевидним, що видавати дешеву газету великим тиражем для широких мас населення неможливо без продажу частини газетної площі під рекламу, яка могла б забезпечити рентабельність друкованого органу. Фінансово-промислові кола на власному досвіді переконалися у великій силі друкованої реклами як стимулюючого фактору в сфері ринкових відносин між членами суспільства. Одним з перших, хто зрозумів необхідність реклами для фінансового забезпечення газети, був засновник і видавець газети “Економіст” (2 вересня 1845 р.) Джеймс Уілсон.

Уже в 1847 р. він заявляє, що жодна газета не може існувати тільки за рахунок коштів від реалізації тиражу. Щоб не бути збитковою, вона мусить доповнювати свій бюджет прибутками від публікації реклами, всіляких оголошень тощо. Рекламні оголошення банків, промислових компаній і трестів, торговельних фірм систематично публікувалися на сторінках уілсонового тижневика “Економіст”. Надходження до каси цього видання від публікації реклами були настільки значними, що “Економіст” ніколи не зазнавав збитків і нестачі коштів. Проте приклад тижневика “Економіст” був швидше винятком з правил, тому що “податки на знання” вимагали від преси обов’язкової сплати в державну казну гербового внеску, а публікація всіляких оголошень, реклами обкладалася, як на той час, високими податками.