Зміст (стр. 10 )

Детальне економічне районування європейської частини Росії на початку ХХ століття було здійснене під керівництвом В. Семенова-Тян-Шанського. На основі обробки статистичного матеріалу волості Європейської Росії об`єднали в 1065 торгово-промислових районів, які були зведені у групи, а групи – у 12 “смуг”. Результати роботи опубліковані в 1911 р. у фундаментальній колективній праці “Торгівля та промисловість Європейської Росії за районами”. На території сучасної України визначили 3 “смуги”: південна гірничопромислова, південна хліботорговельна, південно-західна землеробна та промислова.

Проголошення 25 червня 1917 р. Центральною Радою автономії України потребувало доказів її самостійності не тільки як політичного, але і як економічного утворення. Тому член Генерального Секретаріату Української Центральної Садовський в одній з перших монографій, присвячених економічній географії України, зазначав, що територія, яку в переважній більшості заселяє український народ, в силу свого відмінного від Росії історичного минулого та природних умов, у економічному житті має ряд особливостей, які вилучають її в окремий економічний район.

Економічне районування України на державному рівні розпочалося в 1921р. діяльністю комісії Держплану Росії під керівництвом І. Олександрова. Перша спроба виділення економічних районів була невдалою. Територію поділили на два великі райони: Південний гірничопромисловий і Південно-Західний – в основному сільськогосподарський. Однак уряд України заперечував доцільність такого поділу, внаслідок чого пізніше Держплан СРСР виділив Україну як єдиний економічний район.

У 1957 р. у зв`язку з переходом від галузевого до територіального планування розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею на території України виокремили 11 економічних адміністративних районів. У 1960 р. їх кількість збільшили до 14. Ці райони до 1990 р. залишалися підрайонами трьох генеральних економічних районів, виділених в Україні в 1963 р., коли процес збільшення економічних районів відбувся на всій території Радянського Союзу.

Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку стара мережа великих економічних районів втратила практичне значення. Вона не могла забезпечити диференційованого підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей та відмінностей історичних, природних і економічних умов районів, які виділені на території України.

Сучасна система економічних районів, схвалена Кабінетом Міністрів України, виглядає таким чином:

1.  Донецький – Донецька і Луганська області.

2.  Карпатський – Івано-Франківська, Закарпатська, Львівська та Чернівецька області.

3.  Подільський – Вінницька, Тернопільська і Хмельницька області.

4.  Поліський – Волинська, Житомирська, Рівненська і Чернігівська області.

5.  Придніпровський – Дніпропетровська, Запорізька та Кіровоградська області.

6.  Причорноморський – Автономна Республіка Крим, м. Севастополь, Миколаївська, Одеська і Херсонська області.

7.  Східний – Полтавська, Сумська і Харківська області.

8.  Центральний – м. Київ, Київська та Черкаська області.

Запропонована мережа економічних районів у цілому відповідає науковим критеріям економічного районування. Детальну характеристику кожного району та його складових буде надано при вивченні теми 11. Подальший розвиток теорії і практики економічного районування дасть змогу вдосконалювати мережу економічних районів України.

3.3. Об`єктивний характер формування економічних районів

Здійснення районування для цілей прогнозування, розробки і реалізації комплексних програм і схем природокористування. Галузеві та інтегральні економічні райони. Галузеве районування. Підтипи інтегральних економічних районів – великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

В нашій державі проводиться районування території як одного з попередніх етапів наступної реалізації цілей прогнозування та розробки комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку продуктивних сил та розміщення населення.

Економічне районування є методом територіальної спеціалізації національної економіки і водночас одним із методів раціонального розміщення виробництва, посилення його спеціалізації та ефективного соціально-економічного розвитку.

Науково обґрунтоване існування двох типів економічних районів – галузевих і багатогалузевих (інтегральних).

Галузеве (спеціальне) районування необхідне для вивчення особливостей розміщення та проблем розвитку конкретних галузей виробництва. Такі райони створюються під впливом закономірності територіальної концентрації підприємств окремої найбільш розвиненої галузі господарського комплексу та пов`язаних з нею обслуговуючих виробництв. Наявність сконцентрованих галузей такого типу залежить від ступеня зосередження сировинних ресурсів, налагоджених транспортних зв`язків, розміщених у безпосередній близькості споживачів продукції, кліматичних умов та інше.

Галузеві типи економічних районів є складовою частиною інтегральних районів, посилюючи комплексність наукової обгрунтованості визначення території і її характеристик.

Особливо наочно галузеве спрямування проявляється у сільськогосподарському виробництві, частинами якого є райони вирощування технічних і зернових культур, кормової бази тваринництва, виноградарства і садівництва, молочного скотарства та інше. В промисловості це райони металургійної, хімічної, лісової та деяких інших галузей, паливно-енергетичного комплексу тощо.

Інтегральне (загальне) багатогалузеве економічне районування базується на регіональних господарських комплексах, основу яких складають територіально-виробничі комплекси різного ступеня та їх частини. За даним районуванням розрізняють три підтипи інтегральних економічних районів: великі (макрорайони), середні (мезорайони) і малі (мікрорайони).

Великі (макрорайони) – це найбільші територіальні частини країни, які об`єднують кожен кілька адміністративних областей. Такий вид районування використовується для довгострокового передбачення розвитку і розміщення продуктивних сил, формування загальнодержавних комплексів, які не можуть бути створені в межах однієї адміністративної області. Великий економічний район – це свого роду замкнений потужний господарський комплекс, де, крім спеціалізованих пріоритетних галузей загальнодержавного маштабу, доцільно з метою оптимального використання наявних місцевих ресурсів і зменшення ввозу продукції з інших економічних районів розвивати всі галузі виробництва.

Середні економічні райони в основному є підрайонами великих економічних районів. Об’єктивною основою такого районування є територіальний поділ праці як у державі в цілому, так і в межах великих інтегральних економічних районів. На територіях середніх районів знаходяться центри великорайонних територіальних виробничих комплексів чи їх складових. В таких економічних районах основну роль відіграють великі міста, які є ядрами (центрами) утворень даного типу.

Малі економічні райони (мікрорайони) – найнижчий ступінь інтегральних економічних районів. Їх територія відповідає поділу областей. Це території адміністративних районів. Райони такого підтипу часто однорідні, особливо в спеціалізованих агропромислових формуваннях. У таких економічних районах основними галузями є рослинництво, тваринництво та харчова промисловість, яка працює на місцевій сировині.

3.4. Територіальна організація господарства

 Колосовським поняття територіально-виробничих комплексів (ТВК). Енерговиробничі цикли. Розробка цільових програм розвитку районних ТВК. Вибір оптимальних місць розміщення об`єктів. Концепція територіальних обмежень. Наявність депресивних районів. Реформування територіальної структури виробничих комплексів в умовах переходу до ринкової економіки.

Ускладнення територіальної структури господарського комплексу вимагало подальшого розвитку теорії економічного районування. М. Колосовський увів наукове поняття територіально-виробничих комплексів (ТВК). Серед властивостей ТВК особливо відзначалася впорядкованість внутрішньої структури, де на рівні підсистем утворювалися стабільні сукупності виробництв – енерговиробничі цикли (ЕВЦ).

Важливо правильно визначити стратегію розміщення продуктивних сил в кожному з економічних районів. Економічне районування здійснюється на основі поглибленого аналізу територіальної організації продуктивних сил. Господарський комплекс країни має складну територіальну структуру, в основі якої лежить процес формування суспільного поділу праці, зокрема його територіальні форми, що проявляється в посиленому розвитку окремих галузей виробничої і невиробничої сфери на певних територіях. Це зумовлює спеціалізацію господарства країни та її окремих економічних районів на виробництві конкретних видів продукції, а також розвиток пріоритетних галузей невиробничої сфери.

Територіальна спеціалізація господарства району формується залежно від природних, ресурсних умов та економічних факторів. З`являються системи галузей і їх груп, що утворюють територіальну структуру господарського комплексу.

При визначенні місць розміщення об`єктів виділяють два етапи:

·  розподіл промислових об`єктів по районах;

·  прив`язка об`єктів до конкретних місць розташування усередині районів.

На етапі економічного обґрунтування розміщення нових об`єктів має враховуватись концепція територіальних обмежень. Це може бути обмеження концентрації виробництва у великих містах, екологічно небезпечних чи, навпаки, рекреаційних районах.

Будівництво промислових об`єктів і реконструкція чи збільшення потужностей діючих виробництв можливі при виконанні вимог концепції територіальних потужностей населених пунктів, яка враховує трудоресурсний потенціал, доцільність використання земель та перспективи водозабезпечення майбутніх підприємств.

Соціальна і промислова інфраструктура є важливим фактором, який потрібно враховувати при розміщенні нових об`єктів. Такий підхід особливо важливий в умовах ринкових відносин, оскільки інвестори прагнуть зменшити витрати на розвиток соціальної інфраструктури.