Зміст (стр. 54 )

Всі без винятку наукові та теоретичні школи, які досліджували процеси відтворення в суспільстві, обов’язково відзначали важливість екологічної складової та шляхи збереження природоресурсного потенціалу як бази соціо-еколого-економічного розвитку.

Т. Мальтус на межі ХVIII – ХІХ століть у праці “Досвід про закон народонаселення” (1798) стверджував, що природні ресурси обмежують зростання народонаселення та економічний розвиток суспільства в цілому. Цей висновок визначає природну здатність людства до біологічної експансії, характер використання ним природних ресурсів, причини виникнення суперечностей між людиною і природою.

Д. Рікардо у праці “Початок політичної економії та оподаткування” розширює модель Т. Мальтуса і визначає стаціонарний стан, при якому настає межа економічного зростання, тобто у певний період розширення виробництва зупиняється і подальше зростання населення, не забезпечене продовольчими ресурсами.

Запропоновані А. Пігу концептуальні положення теорії зовнішніх ефектів знайшли відображення в теоріях інших економістів, є актуальними сьогодні та розвиваються у механізмі управління природокористуванням в Україні.

Слово “екологія” походить від грецького “ойкос”, що означає “дім, безпосереднє оточення людини”. Термін виник у середині ХІХ ст. Перше узагальнене та сформульоване визначення екології надав німецький біолог Е. Геккель у 1870 р. Згідно з його визначенням, екологія – це сума знань, які належать до економіки природи: вивчення всієї сукупності взаємовідносин живого з навколишнім середовищем і перш за все – його дружніх або ворожих відносин з тими тваринами і рослинами, з якими він прямо або посередньо перебуває в контакті. Ще раніше Ч. Дарвін подібні взаємовідносини називав умовами, які породжують боротьбу за існування.

Історичний період, коли працювали Е. Геккель та Ч. Дарвін, можна назвати епохою накопичення фактів.  Дарвіном теорія еволюції шляхом природного відбору примусила розглядати організм у нерозривному зв’язку з навколишнім середовищем. При цьому форма і поведінка кожного організму пристосовані до середовища, в якому він проживає.

Екологія завжди розглядає живі істоти і суспільство в тісному зв’язку з навколишнім середовищем. Пристосувальні зміни, які виникають у процесі еволюції, та реакції, що з’являються при індивідуальному розвитку, дають можливість тваринам і рослинам реагувати на зміни навколишнього середовища.

Навколишнє середовище – це необхідний для буття людства простір, що піддається впливу суспільства, яке в ньому живе. Середовище частково надає природа, а також створює сама людина.

Область існування живих організмів на землі називають біосферою (сферою життя). Вчені по-різному трактують це поняття. Проте основним є вчення В. Вернадського про розуміння сутності навколишнього середовища. Вперше термін вжив австрійський геолог Е. Зюсс у 1875 р., але поширився він після видання в 1926 р. праці видатного українського дослідника В. Вернадського “Біосфера”. Вчений був у числі перших, хто сприймав землю як єдиний живий організм, в якому зовсім різні, на перший погляд, процеси у трьох зовнішніх сферах Землі – літосфері, гідросфері та атмосфері – тісно пов’язані між собою.

Відповідно до його визначення, середовище, яке оточує сучасну людину, можна умовно розділити на дві частини: природну – біосферу і штучну – ноосферу, тобто знову створену (або перетворену) людиною. До подібних перетворень відносяться господарське освоєння території, населені пункти, працюючі підприємства та інше.

Поняття “навколишнє середовище” було введено біологом Я. Юкскюлем (1864 – 1944) для зовнішнього світу, що оточує живі істоти, у тій мірі, в якій він сприймається органами відчуття та руху, та який спонукає до відповідної поведінки.

Високі темпи зростання населення, розвиток промисловості супроводжувалися збільшенням обсягів споживання природних ресурсів. Техногенний характер цивілізації з її потужним потенціалом засобів знищення всього живого на Землі, розвиток науково-технічного прогресу обумовили великі зміни в навколишньому середовищі під впливом діяльності людини.

Із 70-х років як наука складається соціальна екологія, яка вивчає особливості взаємодії суспільства і навколишнього середовища та його охорони.

Згідно із сучасними екологічними підходами, екосистеми за масштабами діляться на макроекосистеми, мезоекосистеми і мікроекосистеми.

Макроекосистеми охоплюють великі території чи водні басейни, які характеризуються макрокліматом і відповідають природним зонам. До макроекосистем належать екосистеми тундри, тайги, полісся, саван, листяних та мішаних лісів помірного поясу, субтропіків, тропічних лісів, напівпустель, пустель, морські екосистеми. Найбільшою або глобальною екосистемою є біосфера всієї планети.

Мезоекосистеми найбільш поширені серед екосистем. Вони займають однотипні ділянки земної поверхні з однаковими фізико-географічними умовами і межі яких зазвичай збігаються з межами відповідних фітоценозів.

В мікроекосистемах невеличкі, тимчасові біоценози перебувають у обмеженому просторі. До них відносяться мертві стовбури дерев, мурашники, пеньки тощо.

За ступенем трансформації людської діяльності екосистеми діляться на природні, антропогенні та антропогенно-природні.

У промислово розвинутих країнах природних екосистем майже не залишилося. Всі лісові насадження та інше – це антропогенно-природні системи, які створюються і регулюються людьми. В антропогенних екосистемах переважають штучно створені об’єкти, в яких, крім людей, спроможні існувати лише організми, що пристосувалися до цих специфічних умов. Прикладом антропогенних екосистем є міста, агломерації, промислові вузли, сільські населені пункти.

Предметом дослідження екології є детальне вивчення за допомогою кількісних методів основ структури та функціонування природних і створених людиною систем.

Економіка природокористування вивчає еколого-економічні закономірності відтворення природних ресурсів та показує, що необхідно зробити для вирішення проблем природокористування. Об’єктами економіки природокористування виступають еколого-економічні системи різного рівня і масштабів.

Прикладна екологія – це дисципліна, яка вивчає механізми антропогенного впливу на біосферу, способи запобігання негативним процесам і розробляє принципи раціонального використання природних ресурсів без деградації життєвого середовища. Прикладну екологію поділяють на промислову, екологію енергетики, сільськогосподарську та інше.

Екологічні дослідження повинні стати науковою базою для розробки стратегії і тактики поведінки в природному середовищі, раціонального природокористування, охорони довкілля. Результатом досліджень має бути визначення екологічної ємності регіонів, яка повністю залежить від стану їх екологічних систем.

1.2. Завдання, методи та принципи раціонального природокористування

Проблема динаміки та чисельності популяцій і механізми їх регулювання. Основні завдання екології. Нові традиційні методи вивчення. Закони розвитку суспільства і природи та взаємодії між ними. Принципи раціонального природокористування.

Центральне місце в екології займає проблема динаміки та чисельності популяцій і механізми їх регулювання. Тут виявляється значущість участі популізаційних (конкуренція за їжу) та біоценотичних (збудників захворювань, хижаків та паразитів) механізмів.

Основні завдання екології:

·  збереження середовища існування людини;

·  створення наукової основи раціональної експлуатації природних ресурсів;

·  виявлення специфіки впливу видозміненого антропогенною діяльністю середовища на людину;

·  дослідження особливостей організації життя у зв’язку з результатами людської діяльності та її впливом на природні системи;

·  прогнозування змін у природі через діяльність людини.

Завдання при застосуванні економічних підходів до екології:

1.  Ознайомлення зі специфікою впливу економіки в цілому та окремих її галузей на навколишнє природне середовище.

2.  Використання господарського механізму управління процесом природокористування та охорони довкілля.

3.  Вивчення специфіки економічних методів управління процесом природокористування та їх практичне застосування.

Лише в кінці ХХ століття світова спільнота зрозуміла взаємозв’язок між людиною і біосферою, в якому визначальною ланкою є природа. Суть цієї проблеми в тому, що людство, розвиваючи виробництво, споживає все більше сировини.

В таких умовах народилась стратегія сталого розвитку, яка вказує на шляхи вирішення, здавалося, неможливої щодо подолання проблеми. Тому на концепцію сталого розвитку має спиратися наукове пізнання і практична діяльність в усіх країнах, у тому числі в Україні.

У своїх дослідженнях екологія використовує також інші традиційні та сучасні методи, серед яких:

·  порівняльний – передбачає вивчення об’єктів через порівняння з іншими об’єктами;

·  балансовий – дає можливість зіставляти наявність природних ресурсів з їх використанням;

·  статистичний – забезпечує обробку, отримання та аналіз первинних статистичних матеріалів та інші.

Самовідновлювальні та компенсаційні функції біосфери обмежені. Тому людська діяльність має відбуватися згідно із законами розвитку суспільства і природи та взаємодії між ними, що підлягають безумовному виконанню. Реалізація згаданих законів відбувається через дотримання принципів раціонального природокористування, під якими слід розуміти економічно обумовлені правила поведінки людини і суспільства в природному середовищі.

Принципи раціонального природокористування можна сформулювати так:

1. Принцип відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалу регіону – дозволяє уникнути порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеному збалансованому циклові використання і відновлення.

2. Принцип збереження природообумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності – ресурс, який видобувається людиною з природних систем, пройшовши цикл “ресурс – виробництво – споживання”, знову у вигляді відходів повертається в екосистеми.

3. Принцип погодження виробничого і природного ритмів – будь-яка екосистема і кожний її компонент підпорядковуються своєму часовому ритмові для того, щоб екосистема зберігала рівновагу, а загальна швидкість її внутрішніх процесів відповідала найбільш повільній ланці.