Зміст (стр. 4 )

Одна з перших моделей, яка теоретично обґрунтувала наявність об’єктивних закономірностей товарного виробництва, надана у праці Й. Г. фон Тюнена (1788 – 1850) “Ізольована держава в її відношенні щодо сільського господарства й національної економіки” (1826). Тюнен вперше вводить поняття економічного простору. У праці вченого розглядається оптимальна схема розміщення сільського господарства – це система концентричних кілець (кільця Тюнена) зі своєю спеціалізацією. Чим більша продуктивність виробництва аграрної продукції, тим ближче до міста - центру воно розташоване. Біля центру розміщується кільце з виробництва овочів, фруктів, а далі – молочне, м’ясне, зернове та лісове господарства. На окраїнах розміщуються інтенсивне скотарство і землі, що не обробляються. Чим ближче до центру, тим інтенсивніше господарство.

Німецький економіст А. Вебер (1868 – 1958) сформулював першу цільну теорію розміщення промислового виробництва у праці “Історія розміщення промисловості” (1909). Він увів поняття “фактор розміщення” (“штандартний фактор”) як економічну вигоду господарської діяльності залежно від розташування. Оптимальним є таке місце розташування об’єкта, де витрати на виробництво і збут продукції мінімальні. Згідно з вченням А. Вебера розміщення промисловості визначається співвідношенням транспортних витрат і затрат праці, а також впливом фактора агломерації – зосередження промисловості у певному місці.

Теорія Вебера поступово ускладнювалась, проте й далі залишається основною теорією розміщення промисловості.

Згідно з теорією про функції і розміщення системи населених пунктів (центральних місць) В. Кристаллера (учня А. Вебера) головним було припущення про те, що на однорідній території розселення людей є рівномірним. В. Кристаллер умовно поділяє таку територію (стільник) на правильні шестикутники, в центрі яких – міста (центральні місця), що виробляють усю товарну продукцію, надають різноманітні послуги власному ринку збуту продукції і послуг. Теорія Кристаллера мала найбільший вплив на розвиток сучасних концепцій раціональної організації сфери послуг і розміщення населення у сільських місцевостях.

У своїй головній праці “Просторова організація господарства” (1940) А. Льош модифікував ідеї В. Кристаллера і створив модель просторової організації господарства. Значення теорії А. Льоша в тому, що в його працях розглядається як основна складова просторова економіка, що пов’язано з економічним районуванням, зовнішньою торгівлею та іншими факторами, а розвиток промисловості – з проблемами розвитку інших галузей господарства. Найбільшим його досягненням вважається розроблення принципових основ концепції просторової рівноваги.

Автором теорії “полюсів зростання” є Ф. Перру (1903 – 1987), який розробив концепцію необхідності стимулювання розвитку відсталих регіонів. В основі теорії лежить уявлення щодо провідної ролі у структурі економіки галузей - лідерів, які створюють нові товари та послуги. Центри і ареали економічного простору, де розміщені підприємства цих галузей, стають полюсами притягання факторів виробництва, оскільки забезпечують найбільш ефективне їх використання. Теорію Ф. Перру доповнюють розробки Я. Тінбергена, Х. Босса та інших авторів. У своїй концепції Ф. Перру використав також теорію інновацій Й. Шумпетера.

Класична теорія регіональної економіки використовує принципи, запропоновані найбільш відомим економістом ХХ ст. Дж. М. Кейнсом. Концепції регіонального розвитку беруть положення кейнсіанства для обґрунтування завдання держави забезпечити нейтралізацію дисбалансу в рівнях розвитку окремих регіонів. Держава має вирішувати це завдання за допомогою прямих інвестицій, фінансових трансфертів, запровадження інших важелів впливу на розвиток економіки в депресивних регіонах.

Посткейнсіанська теорія передбачає державне регулювання міжрегіональних відмінностей. В її основі – стимулювання інвестицій та припливу капіталу в депресивні регіони. В якості ринкових інститутів регіональної політики використовуються субсидії, податкові і кредитні важелі впливу.

Теорія незбалансованого розвитку протилежна попередній. Вчення стверджує, що ринок без державного регулювання об’єктивно збільшує регіональні відмінності в силу циклічності та самоорганізації ринкового механізму, який закріплює високий розвиток одних регіонів і слабкість інших.

На початку ХХІ століття формується нова парадигма – регіональний саморозвиток на базі врахування інтересів регіонів і покладення відповідальності за їх розвиток на місцеву владу. В її основі – теорія регіонального зростання. Використання даної теорії доцільне і має принести користь при впровадженні ефективної регіональної політики в Україні.

Сучасний підхід до просторового розвитку регіонів акцентує увагу не на природних і сировинних багатствах та геополітичному розташуванні, а на потенціалі їхньої економічної конкурентоздатності.

Регіональна економіка, як молода наука, продовжує розвиватися, використовуючи теоретичні напрацювання попередніх поколінь та дослідження сучасних вчених у визначеній галузі знань.

1.5. Українська наукова школа регіональної економіки

Напрямки регіональних досліджень в УРСР. Переваги та недоліки радянської регіональної науки. Основні напрямки досліджень вітчизняних регіоналістів. Особливості впровадження сучасних наукових теорій регіональної економіки в Україні.

У ХІХ – на початку ХХ століття регіональні дослідження в Україні в основному зосереджувалися на вивченні природного фактора продуктивних сил, соціально-економічній географії, економічному районуванні, регіональній статистиці і проблемах регіональних ринків. В дореволюційній українській науці досліджень з регіональної економіки в просторовому розумінні, подібних вченням Й. Тюнена чи А. Вебера, не було.

Регіональні економічні дослідження в УРСР у складі Радянського Союзу з кінця 1920-х років були орієнтовані на жорстко поставлені завдання планової економіки. Як позитив, це надавало можливості для наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил у загальнодержавному масштабі, що було нереальним в розвинутих країнах ринкової економіки. Разом з тим регіональні дослідження підпорядковувались вимогам централізованої економіки, яка пріоритетним визначала галузевий принцип розміщення господарства країни.

Велика увага радянських теоретиків розміщення продуктивних сил зосереджувалась на проблемі економічного районування. Вони вважали, що поділ країни на великі економічні райони буде сприяти комплексному розвитку, посилить їх спеціалізацію в економіці.

Теоретичні обґрунтування економічного районування і пов’язаного з ним формування регіональних господарських комплексів отримали розвиток у працях М. Колосовського, О. Діброви, М. Паламарчука.

Найбільш серйозні дослідження у вітчизняній регіоналістиці, що не поступаються світовому рівню, були пов’язані із розробленням і застосуванням методів прогнозування та планування.

Разом з тим українська наукова школа досліджень територіальної організації господарства поки що не виробила принципово нової концепції просторової організації суспільства та економіки. Основною рисою вищеназваних досліджень є адаптування складових теорії територіальної організації господарства з позиції сучасності, систематизація та упорядкування накопичених знань, спроби розмежування напрямків досліджень між науками, які займаються питаннями просторової організації господарства і суспільства, – наукою про розміщення продуктивних сил, регіоналістикою, регіональною економікою і соціально-економічною географією.

В Україні поряд з парадигмою регіонального саморозвитку значну роль відіграють теорії, спрямовані на активну підтримку проблемних регіонів і становлення місцевого самоуправління – посткейнсіанська та незбалансованого регіонального розвитку. Апробацію проходять і деякі технологічні теорії – створення технополісів і полюсів зростання. Переплетіння кількох методологічних підходів до вироблення регіональної економічної політики в державі зумовлено тим, що на Заході вони послідовно змінювались на різних етапах розвитку, в той час як нам необхідно пройти багаторічний період еволюції регіональної політики розвинутих країн світу за максимально короткий проміжок часу.

Зовнішніх перепон для розвитку регіональної економіки як єдиної наукової дисципліни не існує. Різні країни, враховуючи свої відмінності, мають і особливості в регіональних дослідженнях. Це повною мірою стосується і розвитку економіки регіонів в Україні.

1.6. Завдання для індивідуальної роботи студентів і підготовки до семінарських занять

1.  Дайте визначення науки “Регіональна економіка”.

2.  Визначте мету і завдання предмета “Регіональна економіка”.

3.  В чому полягає зв’язок предмета “Регіональна економіка” з іншими науками?

4.  В чому полягають основні положення розміщення продуктивних сил як головної складової регіональної економіки?

5.  Охарактеризуйте принципи цілеспрямованості, цілісності, самоорганізації, специфічності та загальності.

6.  Які Ви знаєте чотири рівні наукових методів дослідження?

7.  В чому полягає суть наступних наукових методів: системного аналізу, синтезу, оптимізації, балансового, картографічного, аналітично-математичного і статистичного?

8.  Вкажіть основні характеристики методів дослідження регіонального розвитку продуктивних сил – економічного районування, типології і класифікації, індексного методу.

9.  Що означають закони в науковому розумінні терміна?

10.  Які Ви знаєте закони, що впливають на розвиток досліджуваної науки?

11.  В чому полягає закон сталого розвитку продуктивних сил?

12.  Вкажіть основні положення вчення У. Ізарда як засновника регіональної економіки.

13.  Які зарубіжні вчені внесли свій вклад у розвиток регіональної економіки та в чому він полягає?

14.  Роз’ясніть основні положення класичної та посткейнсіанської теорій регіональної економіки.

15.  Назвіть переваги та недоліки радянської регіональної науки.

16.  Які основні напрямки наукових досліджень вітчизняних регіоналістів?

17.  Визначте особливості впровадження сучасних наукових теорій регіональної економіки в Україні.