Зміст (стр. 13 )

Кооперування сприяє повному використанню виробничого персоналу і потужностей на одних підприємствах і ліквідації самостійно не вирішених проблем – на інших. Найбільш широко кооперація використовується в машинобудуванні, деревообробній, легкій і харчовій промисловості.

Рівень кооперування визначається такими показниками:

·  кількістю підприємств, які кооперуються з підприємствами інших регіонів;

·  обсягом, вартістю і середнім радіусом перевезень деталей, вузлів та напівфабрикатів, що транспортуються в порядку кооперації;

·  часткою комплектуючих і напівфабрикатів, отриманих за договорами кооперативних поставок, в загальних обсягах продукції, яка виробляється в регіоні.

Доцільно надати основні показники спеціалізації та кооперування, а також методику їх розрахунку:

1.  Коефіцієнт виробництва продукції на душу населення (Квд) визначається як:

, (1.2)

де: Чгр – частка галузі регіону у виробництві продукції відповідної галузі країни;

Чнр – частка населення регіону в населенні країни.

2.  Коефіцієнт міжрегіональної товарності (Кмт) визначається як:

, (1.3)

де : Впм – вартість продукції окремої галузі регіону, що вивозиться за його межі;

Впр – вартість продукції, яка виробляється в регіоні.

3.  Коефіцієнт концентрації (локалізації) конкретного виробництва в регіоні (Кк) визначається як:

, (1.4)

де: Чвр – частка конкретної галузі у виробництві регіону;

Чвк – частка даної галузі у виробництві країни.

4.  Показник загального рівня спеціалізації та кооперування регіону (СКзр), згідно з яким можна визначити конкретне місце і роль у державі господарського комплексу регіону. Розрахунок проводиться за формулою:

, (1.5)

де: Пв – частина сукупного суспільного продукту, який вивозиться за межі регіону, у вартісному обчисленні;

П – суспільний сукупний продукт, який виробляється у регіоні, у вартісному обчисленні.

5.  Річну економію поточних витрат від спеціалізації та кооперування (РЕ) умовно визначають як різницю між сумарними витратами (собівартість виробництва плюс витрати на транспортування готової продукції до споживача) при колишньому і новому рівнях спеціалізації та кооперування:

, (1.6)

де: С1, С2 – собівартість одиниці продукції до і після проведення спеціалізації та кооперування;

Т1, Т2 – транспортні витрати в розрахунку на одиницю продукції до і після проведення спеціалізації та кооперування;

ВР – річний випуск продукції після проведення спеціалізації і кооперування.

6. Для визначення ефективності виробничої спеціалізації економічного району Евс А. Пробст (1965) запропонував таку формулу:

Евс = СВ2+∑СТ2 - (СВ1+∑СТ1), (1.7)

де: СВ1, СТ1 – собівартість виробництва і транспортування продукції спеціалізованого району;

СВ2, СТ2 – собівартість виробництва і транспортування продукції неспеціалізованого економічного району.

При цьому СВ1+СТ1<СВ2,тобто спеціалізація району буде економічно виправданою лише в тому випадку, коли собівартість продукції і затрати на її перевезення з даного району менші порівняно із собівартістю такої ж продукції в районах, що її споживають.

4.4. Регіональний поділ праці на деяких характерних для України територіях

Праця сільського населення за межами села. Групування адміністративних районів за часткою працюючих в сільськогосподарському виробництві. Територіальний поділ праці серед малих міст України. Міста, що спеціалізуються на добувній, обробній, агропромисловій, транспортній, рекреаційній та науково-експериментальній діяльності. Територіальний поділ праці на територіях, постраждалих від аварії на Чорнобильській АЕС. Постраждале населення як від’ємний фактор поділу праці.

Територіальний поділ праці в сільських місцевостях має свої характерні особливості. За узагальненими даними обстеження сільських населених пунктів, понад 40 % їх жителів, які працюють на підприємствах і в організаціях, або майже чверть всього зайнятого, включаючи особисте селянське господарство, сільського населення працює за межами свого села. У Донецькій, Івано-Франківській, Київській, Львівській, Харківській областях частка працюючих за межами села досягає 30 – 40 %. Набагато менше виїжджає на роботу населення Кіровоградської, Миколаївської, Херсонської областей – близько 10 %. При цьому необхідно враховувати, що частка офіційно зареєстрованих трудових мігрантів періодично поповнюється тимчасово вільними особами, які зайняті в особистих селянських господарствах сезонно.

У кожній області є райони, прилеглі до обласного центру та інших великих міст, в яких можна знайти роботу, і більш віддалені – зі сприятливими умовами для товарного виробництва сільськогосподарської продукції (овочевої, баштанної, плодово-ягідної), розвитку рекреаційно-туристичних видів діяльності тощо і без таких умов; з добре та недостатньо розвинутим підприємницьким сектором у сільському господарстві і т. ін. Зазначені чинники зумовлюють співвідношення між зайнятими на підприємствах і в організаціях та в особистих селянських господарствах, за місцем проживання і поза ним.

Головні проблеми малих міст: брак кваліфікованих робітників та спеціалістів майже за всіма видами економічної діяльності, відсутність резерву їх поповнення; приплив соціально не захищеного сільського населення з низькою трудовою кваліфікацією; застарілі обладнання та технології на промислових підприємствах, відсутність ринку збуту продукції; порівняно високий рівень безробіття; низькі доходи населення, мала заробітна плата; високий відсоток фізичного і морального зносу комунальних та соціальних об’єктів; незадовільний стан транспортних комунікацій у поєднанні з певною віддаленістю багатьох малих міст від обласних центрів; екологічні проблеми.

Метою державної політики щодо малих міст в питаннях територіального поділу праці є створення умов для економічного, соціального і культурного розвитку, перетворення їх на стійкі населені пункти, що саморозвиваються шляхом активізації власних економічних можливостей у поєднанні з політикою державної підтримки. Досягнення вказаних цілей вимагає вирішення таких завдань: визначення основних напрямів розвитку малих міст згідно з їхньою функціональною типологією (чисельність, особливості міста і його роль щодо виконання організаційно-господарських, адміністративно-правових, культурно-побутових та інших функцій відповідно до розташованих навколо нього сільських районів); розвиток виробничої інфраструктури – транспортних, паливно-енергетичних, комунікаційних систем; інтеграція малих міст у виробничі і торговельні зв’язки з іншими регіонами країни; залучення ефективних інвестицій; створення нових довгострокових якісних робочих місць і підвищення зайнятості населення; відбір конкретних малих міст із депресивною економікою, які в першочерговому порядку підлягають державній підтримці; забезпечення екологічної безпеки міст.

Вирішення вказаних завдань потребує розроблення широкого кола комплексних заходів різної спрямованості – від виробничих до екологічних. Промислове виробництво вже не єдиний шлях розвитку малих міст. Є чимало міст, де домінують непромислові функції – організаційно-господарські, торгово-розподільні, соціально-культурні, рекреаційні, транспортні тощо. Найважливіший напрям діяльності – розширення складу функцій, що підвищує ефективність і стабільність розвитку. Одним з основних напрямів розвитку стає територіальна організація соціальної інфраструктури з метою підвищення доступності населенню основних видів послуг.

Досить потужну функціональну групу утворюють міста, що спеціалізуються на добувній промисловості. Вони орієнтовані на зовнішні ринки, залежать від кон’юнктури місцевого, регіонального або навіть світового ринку. Основні напрями розвитку цієї групи міст пов’язані з проблемою пом’якшення моноспеціалізації, доповнення видами економічної діяльності іншого профілю. Тут можуть бути створені виробництва зі збагачення руд, переробки відходів основного виробництва тощо. У містах, де видобуток корисних копалин та сировини вже неефективний, доцільно розвивати нові види діяльності, які б компенсували скорочення робочих місць в основному виробництві.

Сучасне промислове виробництво висуває підвищені вимоги до технологій, устаткування, наявності кваліфікованої робочої сили, інфраструктури. Малі міста з обробною промисловістю, як правило, не мають у своєму розпорядженні умов для організації потужного сучасного промислового підприємства. Тут можуть розвиватися невеликі підприємства з високим рівнем технологічної спеціалізації.

Найбільш чисельну групу малих міст становлять міста агропромислової спеціалізації, центри сільськогосподарських районів, які не мають об’єктивних умов для прискореного промислового розвитку. В них доцільно розвивати види виробничої діяльності, що пов’язані із переробкою місцевої сільськогосподарської сировини (м’ясну, молочну, плодоовочеву, борошномельну підгалузі тощо), а також підприємства, які обслуговують сільське господарство (з ремонту сільськогосподарської техніки, елеватори, холодильники, склади та інше).

Малі міста – транспортні центри (в Україні таких 9, зокрема Козятин, Дебальцево, Чоп, Бахмач та ін.) обслуговують переважно залізничний транспорт. Проблеми цієї групи можуть бути пов’язані з можливим зниженням інтенсивності та зміною напряму і обсягу вантажоперевезень, закриттям локомотивних депо, скороченням працюючих на транспорті. У таких містах, відповідно до заходів з розвитку транспорту, доцільно розташовувати невеликі майстерні з ремонту рухомого складу, виробництва запасних частин, а також інші виробництва, наприклад підприємства з переробки сільськогосподарської чи лісодеревної сировини.