Зміст (стр. 9 )

ТЕМА 3. ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ ТА

ТЕРИТОРІАЛЬНА ОРГАНІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСТВА

3.1. Теоретичні основи районування

База розвитку економічних районів.  Алампієва щодо економічного району. Економічне районування – об`єктивна основа територіальної організації виробництва. Спеціалізація економічних районів. Економічний та адміністративний методи економічного районування. Основні районоутворювальні чинники. Принципи і критерії. Фактори районування.

В процесі суспільного виробництва постійно поглиблюється територіальний поділ праці. В результаті ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональне спрямування, зумовлене формуванням економічних районів. Створення економічних районів є об`єктивним процесом, який відбувається в результаті територіальної організації продуктивних сил і наявності певної структури виробництва.

Об`єктивні передумови формування економічних районів: природні ресурси; особливості районування території; чисельність населення; система розселення; рівень господарського освоєння території; виробничий потенціал; територіальна організація виробництва; спеціалізація господарства.

Завданням вчених є визначення меж об`єктивно існуючих економічних районів. При цьому використовують зазначені фактори природного характеру, а також виробничі комплекси з певною спеціалізацією господарств та організаційно-технологічною структурою виробництва.

Спільні ознаки, які допомагають визначенню економічного району: територіальна цілісність; особливості економіко-географічного положення; повнота і замкненість виробничих циклів; тісні внутрірайонні економічні зв`язки; спеціалізоване господарство; комплексний розвиток.

П. Алампієвим у свій час було дане визначення економічного району, яке стало загальноприйнятим: економічний район – це географічно цілісна територіальна частина господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, тісні внутрішні економічні зв`язки і нерозривно пов`язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Економічне районування – це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що історично склалися чи формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Районування сприяє раціональній територіальній організації господарства.

Існує два підходи до визначення економічних районів країни:

1. Економічний – кожний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного господарського комплексу держави з певним набором допоміжних і сервісних виробництв. При цьому спеціалізацію визначають лише галузі, в яких витрати праці та інших складових на виробництво продукції та її транспортування до споживачів найменші порівняно з іншими районами.

2. Адміністративний – характеризує єдність економічного районування і територіального політико-адміністративного устрою країни.

Природне середовище в обов`язковому порядку враховується в економічному районуванні, оскільки воно має безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил і встановлення державних кордонів. Транспорт, впливаючи через територіальний поділ праці, теж має важливе значення при встановленні конфігурації економічних районів.

Чинники, що впливають на формування економічних районів, діляться на економічні, природні та історичні. Визначальними серед них є економічні.

Головним районоутворювальним чинником є суспільний територіальний поділ праці як результат просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території держави на різних видах виробничої діяльності відповідно до природних умов і наявних ресурсів. Його розвиток дає можливість більш ефективного використання сприятливих умов: вигідного географічного положення, запасів ресурсів, кваліфікації та досвіду населення, які отримані за попередній період.

Важливим районоутворювальним чинником є територіальні виробничі комплекси, які виникають в результаті споріднення галузей, а останні з`являються як наслідок територіального поділу праці.

Районоутворювальними чинниками є великі міста України – індустріальні та обласні в розумінні адміністративного поділу центри із зонами економічного впливу на периферійні прилеглі до них території. Кожне велике місто впливає на навколишню місцевість, в тому числі невеликі міста – адміністративні, транспортні, видобувні, рекреаційні та інші центри. Таким чином, отримуємо взаємозв`язок центру та решти території сучасного економічного району.

Районоутворювальним чинником є також географічне положення складових територій району, які значною мірою впливають на спеціалізацію його господарства. Так, наприклад, прикордонне розміщення областей сприяє створенню єврорегіонів, транскордонному співробітництву, вільним економічним зонам. Приморські території зумовлюють розвиток морського транспорту, суднобудування, рибальства і рибопереробної промисловості, рекреаційного і туристичного комплексу та інше.

Природні умови і ресурси є також одним із районоутворювальних чинників. Вони являються основою спеціалізації промисловості і сільського господарства, впливають на формування галузей територіальних виробничих комплексів, визначають ступінь розміщення і розвитку матеріало-, водо - та енергоємних виробництв, розвиток тих чи інших спрямувань сільського господарства. Розміщення багатьох галузей промисловості також корінним чином залежить від наявності потужних родовищ рудних, нерудних і паливно-енергетичних ресурсів.

Особливо необхідно виділити ступінь розвитку та зосередження транспорту на території потенційного економічного району, що впливає на його формування, водночас забезпечуючи здійснення міжрайонних економічних зв`язків, сприяє формуванню зон тяжіння віддалених територій до економічних центрів.

Принципи районування – це вихідні положення та правила, які використовують у процесі обгрунтування створення в країні конкретних економічних районів та їх мереж.

Найбільш важливим є принцип територіальної цілісності, відповідно до якого економічний район – не статистично однорідна територія, а соціально-економічна єдність складових. Єдність забезпечується створенням єдиного господарського комплексу, у складі якого наявні галузі спеціалізвції, а також допоміжні та обслуговуючі спрямування.

Важливим є також принцип тяжіння, який полягає у включенні в район його центру (ядра) разом з навколишньою територією. Це вимагає використання всієї сукупності зв`язків – виробничих, управлінських, соціальних, природних та інше.

Відповідно до принципу перспективності (конструктивності) районування повинно вирішувати проблеми, які періодично з тим чи іншим ступенем значущості виникають у економічному районі. Необхідно визначити стан соціально-економічного розвитку та ступінь регіоналізації території, вивчити минулі тенденції і з великою часткою ймовірності спрогнозувати майбутнє.

Сучасний адміністративно-територіальний поділ не є досконалим. Недоліки цого поділу має усунути давно задумана та в силу певних причин не реалізована адміністративна реформа, яка, в числі інших переваг, сприятиме збільшенню ефективності сучасного економічного районування.

Величини економічних потенціалів районів мають бути близькі між собою хоча б за такими особливо важливими показниками: об`єм валового внутрішнього продукту, вартість основних фондів, чисельність трудового потенціалу тощо. Це сприятиме ефективності управління на територіальному та державному рівнях.

Критерії районування визначаються, виходячи з принципів. К. Мазенцев пропонує такі найбільш впливові критерії: підвищення рівня сформованості території через розв`язання вузлових проблем району; збільшення раціональності використання ресурсного потенціалу; зростання ефективності економічного розвитку; підвищення рівня соціального розвитку; поліпшення екологічної ситуації.

Критерії відображають динаміку економічних та соціальних процесів і явищ, що безпосередньо пов`язані з утворенням районів.

Фактори районування – це сили, які істотно впливають на процеси розвитку та функціонування району, а також його структуру. Кількість факторів досить велика. Їх прийнято об`єднувати у такі групи:

1.  Фіксують управління виробництвом і суспільством у цілому.

2.  Безпосередньо відображають територіальну організацію суспільної праці.

3.  В результаті їх дії відбувається вдосконалення регіонального природокористування.

4.  Обумовлюють локалізацію окремих об`єктів на території, яка залежить від концентрації виробництва, підвищення рівня кваліфікації трудових ресурсів та інше.

3.2. Історія та світовий досвід економічного районування

Фізико-географічне районування України у ХVI ст. Вклад польських та відомих європейських вчених. Російські засновники районування. Внесок в економічне районування В. Семенова-Тян-Шанського. Позиція Центральної Ради щодо районування України. Зміни районування на різних етапах розвитку УРСР. Сучасна мережа економічних районів України.

Економічне районування на територіях сучасної України здійснюється досить давно, з ХV століття. Спочатку це було фізико-географічне районування. Доцільно згадати польських вчених, пов`язаних з Україною. Серед них особливу роль відігравав Ян Длугош (1415 – 1480). Згодом ми зустрічаємося з іменами багатьох відомих європейських вчених, таких як Меркатор, що, до речі, першим створив і визначив термін “атлас” для зібрання мап, та Ортелій.

Оскільки більша частина українських земель згодом увійшла до складу Російської імперії, тамтешні вчені також звернули увагу на опис наших країв. В числі засновників районування був І. Кирилов (1689 – 1737), укладач першого атласу Росії. У дослідженні “Квітучий стан Російської держави” він дав географічний опис на підставі поділу держави на 12 губерній. В. Татіщев (1686 – 1750) запропонував проект нового поділу на губернії та провінції з урахуванням історичних, економічних і національних ознак. М. Ломоносов (1711 – 1765) запровадив у Росії термін “економічна географія”. На його думку, економічні райони повинні були виділятися не за адміністративними характеристиками, а за особливостями господарського комплексу та наявних природних умов.