Зміст (стр. 12 )

Розвиток суспільного виробництва завжди супроводжується поділом праці між територіями і сферами діяльності людини. Поділ праці, при якому за певними територіями закріплюються на тривалий період галузі господарства, називається територіальним поділом праці. Він розкриває і використовує дію законів регіональної економіки щодо спеціалізації та комплексного розвитку територій. При цьому внаслідок виробничої та іншої діяльності при територіальному поділі праці формуються економічні райони, їх основні складові, промислові агломерації, населені пункти, суб’єкти господарської діяльності різних видів і розмірів тощо.

Вдосконалення територіального поділу праці між регіонами сприяє поглибленій і раціональній спеціалізації виробництва, підвищенню інноваційної спрямованості та якості товарів, взаємовигідному обміну продукцією.

Для вирішення питань територіального поділу праці необхідні балансові розрахунки у розрізі окремих регіонів з палива, чорних металів, будівельних матеріалів, сільськогосподарської продукції тощо. На основі балансового методу визначаються пропорції у виробництві та розподілі ресурсів. Цей метод є одним з основних при плануванні розвитку і розміщення продуктивних сил як визначального фактора вдосконалення територіального поділу праці. Велике значення також мають орієнтовні довгострокові баланси, які є невід’ємною складовою генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил регіонів.

На особливу увагу у територіальному поділі праці заслуговує використання методу територіальних пропорцій. Для великої території життєво важливе значення мають територіальна структура виробництва, співвідношення галузевих і територіальних пропорцій у процесі розвитку та розміщення господарського комплексу.

Міжгалузеві і територіальні пропорції при територіальному поділі праці нерозривно пов’язані між собою. Зміни в галузевих пропорціях господарського комплексу призводять до відповідних змін у територіальній структурі.

Природні умови і ресурси – це об’єктивно існуючі чинники для виникнення реальних територіальних відмінностей у господарському комплексі. В силу цього виникають відповідні суспільні складові виробництва та наступного обміну товарними ресурсами, які визначають спрямування територіальної спеціалізації.

Разом з тим однакова продукція в окремих регіонах може вироблятися з неоднаковими витратами і, як наслідок, різною собівартістю. При цьому перевагу в обміні товарами отримають регіони, які матимуть нижчі витрати на одиницю конкретної продукції. Це вже економічні фактори, від яких залежить територіальний поділ праці.

На території України основна частина рудних, енергетичних ресурсів та виробничого потенціалу знаходиться в лівобережній частині держави, а правобережна і південна частини є менш індустріально розвинутими. В таких умовах особливе значення має визначення раціональних пропорцій у подальшому промисловому розвитку східних, південних і західних регіонів. Від цього значною мірою залежить економічна ефективність інвестування.

Спеціалізація виробництва регіонів (а також економічних районів) знаходиться під впливом об’єктивного процесу територіального поділу праці, який відбувається за певних умов з неоднаковим ступенем ефективності. Тому вивчення цього складного процесу є одним з найбільш важливих завдань проведення наукових досліджень.

 Іщук у навчальному посібнику “Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва” виділяє такі рівні територіального поділу праці: світовий, міжнародний, міжрайонний внутрідержавний, внутрірайонний, внутріобласний та локальний (рис.1.1).

Рис. 1.1. Територіальний поділ праці

В сучасних умовах територіальний поділ праці набуває таких рис:

1.  Розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.

2.  Ускладнюються територіальна організація господарства, галузева, поселенська та соціальна структури.

3.  Збільшується територіальна концентрація господарської діяльності.

Україна має специфічні особливості щодо відмінностей в просторовому розподілі населення і засобів виробництва. Витрачаються значні кошти на перевезення сировини і матеріалів, напівфабрикатів, паливних ресурсів, готових виробів. Просторове відокремлення та віддалення елементів виробництва призводить до зростання витрат на переміщення. Удосконалення розміщення виробництва потребує впровадження противитратних заходів, в першу чергу зниження транспортних витрат.

Територіальний поділ праці між регіонами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробниками і споживачами. Це сприяє концентрації виробництва, внаслідок чого виготовлення однакових продуктів на одній території потребує менших витрат праці, ніж на іншій. Тому доцільно спрямувати зусилля на виробництво саме таких продуктів, відмовившись від виробництва товарів, виготовлення яких вигідніше на інших територіях.

Доцільно зупинитись на новій системі міжнародного поділу праці, яка формується на сучасному етапі. Її основними факторами виступають: науково-технічний потенціал; освіта; інноваційний шлях розвитку; передові методи менеджменту та маркетингу.

Ступінь територіального поділу праці залежить від рівня суспільного поділу праці в конкретній країні та її регіонах і таким чином може характеризувати рівень розвитку економіки.

4.2. Спеціалізація та обмін товарів як складові територіального поділу праці

Визначення спеціалізації та обміну товарів. Взаємозв’язок спеціалізації і обміну товарів. Територіальна та внутрігалузева спеціалізації. Показники для визначення рівня спеціалізації виробництва. Внутрірегіональний товарообмін. Визначальна роль галузей в господарстві регіону. Напрямки спеціалізації кожного регіону з окремих галузей виробництва продукції. Довгострокові перспективи спеціалізації та обміну товарами.

Територіальний поділ праці визначається тісним взаємозв’язком його двох основних складових – спеціалізації та обміну товарів.

Спеціалізація – виділення конкретних напрямків людської діяльності з метою їх ефективного використання.

Обмін товарами та ресурсами – встановлення взаємозв’язків між різними сферами і галузями, які стають взаємозалежними на певному етапі виробничої діяльності, з метою спеціалізації, нарощування рівня виробництва, підвищення якості продукції.

Спеціалізація регіонів передбачає у кожному з них розвиток видів діяльності, найбільш сприятливих для даної території (нижчі витрати на виробництво одиниці продукції, менші затрати праці). Поглиблення територіальної спеціалізації диференціює господарські комплекси регіонів, що призводить до необхідності проведення обміну між ними. Тому спеціалізація регіонів і територіальний товарообмін – дві невід’ємні і взаємопов’язані складові територіального поділу праці.

Основою спеціалізації господарської діяльності регіону виступає процес територіального поділу праці, який проявляється в закріпленні певних галузей виробництва і обміну за адміністративними областями. Відмінності у виробництві, що склалися між регіонами в результаті взаємодії природних умов, ресурсів та соціально-економічних факторів, суттєво впливають на виробничу спеціалізацію галузей. Провівши поглиблений аналіз, є можливість виявити найбільш ефективні напрямки територіальної спеціалізації, яка повинна бути сформована у тісному взаємозв’язку з принципами, закономірностями та факторами розміщення продуктивних сил на певних етапах їх регіональної організації.

Спеціалізація економік регіонів ділиться на два самостійні процеси суспільного поділу праці:

1.  Територіальна спеціалізація – визначає виробничий напрямок господарської діяльності регіонів країни, що формується залежно від масштабів територіального поділу праці та факторів, які впливають на розміщення конкретних галузей.

2.  Внутрігалузева спеціалізація – пов’язана з виділенням самостійних виробництв всередині галузей, підвищенням рівня подетальної і технологічної спеціалізації, що посилює економічну ефективність роботи.

Для визначення рівня спеціалізації виробництва у регіоні використовують такі показники:

·  коефіцієнт виробництва продукції галузі на душу населення;

·  коефіцієнт міжрегіональної товарності продукції даної галузі;

·  коефіцієнт локалізації чи концентрації даного виробництва в регіоні.

Виробнича спеціалізація регіонів визначається на основі аналізу структури випуску продукції окремими галузями, оскільки їх роль у процесі формування напрямків розвитку господарства територій є визначальною. Внутрірегіональний товарообмін лише частково характеризує спеціалізацію даного господарського комплексу і може бути використаний як додатковий показник при оцінці виробничої спеціалізації регіонів.

Для аналізу і розрахунків ефективності спеціалізації регіонів використовують систему таких показників: наявні трудові ресурси і зайнятість працездатного населення; собівартість продукції; транспортні витрати на доставку продукції в райони її використання; капіталовкладення на одиницю приросту продукції.

При стратегічному плануванні довгострокового розвитку виробничих регіональних комплексів повинні бути враховані перспективи обсягів виробництва продукції і можливого вивозу товарів окремих галузей. При цьому необхідно дотримуватись принципів оптимального розвитку і гармонійного поєднання виробництва всіх наявних галузей у регіоні.

4.3. Органічний зв'язок кооперації з розвитком спеціалізації виробництва та розрахунок їх основних показників

Головна умова кооперування. Предметне, подетальне і технологічне кооперування. Показники, що визначають рівень кооперації. Методика розрахунку основних показників спеціалізації та кооперування: коефіцієнта виробництва продукції на душу населення; коефіцієнта міжрегіональної товарності; коефіцієнта концентрації; загального рівня спеціалізації і кооперації регіону; річної економії поточних витрат від спеціалізації і кооперації; ефективності виробничої спеціалізації і кооперації економічного району.

Кооперація органічно пов’язана з розвитком спеціалізації виробництва. Головний принцип кооперування – широка мережа організаційно самостійних виробництв, які подетально і технологічно спеціалізовані. В залежності від виду спеціалізації виділяють предметне, подетальне і технологічне кооперування.