Трудовий Кодекс України (стр. 22 )

Роботодавець зобов’язаний вживати заходів щодо мінімізації впливу на здоров’я працівника наявних на робочому місці шкідливих факторів.

Стаття 202. Шкідливий виробничий фактор

1. Шкідливий виробничий фактор – це фактор середовища або трудового процесу, вплив якого на працівника за певних умов (інтенсивність, тривалість дії тощо) може спричинити професійне або виробничо обумовлене захворювання, тимчасове або стійке зниження працездатності, підвищення частоти соматичних та інфекційних захворювань, призвести до порушення здоров’я як працівника, так і його нащадків.

2. Залежно від кількісної характеристики рівнів і тривалості дії окремі шкідливі виробничі фактори можуть стати небезпечними.

Стаття 203. Небезпечний виробничий фактор

Небезпечний виробничий фактор – це фактор середовища і трудового процесу, що може бути причиною гострого захворювання (отруєння), раптового різкого погіршення здоров’я або смерті.

Стаття 204. Особливий характер праці.

1. Особливий характер праці – це роботи, що виконуються з високим рівнем нервово-емоційного та інтелектуального навантаження, в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я.

2. Список виробництв, робіт, професій і посад працівників, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я затверджується Кабінетом Міністрів України.

Стаття 205. Оптимальні та допустимі умови праці, легка праця неповнолітніх

1. Оптимальні умови праці - це умови, за яких зберігається не лише здоров’я працівників, а й створюються передумови для підтримання високого рівня працездатності.

2. Допустимі умови праці – це умови, що характеризуються такими рівнями факторів виробничого середовища і трудового процесу, які не перевищують встановлених гігієнічних нормативів (а можливі зміни функціонального стану організму відновлюються за час регламентованого відпочинку або до початку наступної зміни) та не повинні чинити несприятливого впливу на стан здоров’я працівників та їх нащадків в найближчому і віддаленому періодах.

3. Легка праця неповнолітніх – це робота, яка не може створювати загрозу для здоров’я, життя та психофізичного розвитку неповнолітнього, а також не може перешкоджати його навчанню в учбових закладах. Перелік робіт, на яких допускається працевлаштування неповнолітніх визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я. Роботодавець не має права при прийомі на роботу або надалі доручати неповнолітнім працівникам виконання робіт, які не визначені цим переліком.

Стаття 206. Важкість праці

Важкість праці – це характеристика трудового процесу, що відображає рівень загальних енергозатрат, переважне навантаження на опорно-руховий апарат, серцево-судинну, дихальну та інші системи. Важкість праці характеризується рівнем загальних енергозатрат організму або фізичним динамічним навантаженням, масою вантажу, що піднімається і переміщується, загальною кількістю стереотипних робочих рухів, величиною статичного навантаження, робочою позою, переміщенням у просторі.

Стаття 207. Напруженість праці

1. Напруженість праці – це характеристика трудового процесу, що відображає навантаження переважно на центральну нервову систему, органи чуттів, емоційну сферу працівника.

2. До факторів, що характеризують напруженість праці, належать інтелектуальні, сенсорні, емоційні навантаження, ступінь монотонності навантажень, режими праці тощо.

Стаття 208. Роз’їзний характер праці

Роз’їзний характер праці – це виконання робіт, пов’язаних із рухом транспортних засобів, коли не може бути забезпечено щоденне повернення працівника до місця його постійного проживання, або робота, що за своїм характером передбачає необхідність направлення працівника у відрядження понад шістдесят діб на календарний рік.

Стаття 209. Польові умови праці

Польові умови праці – це виконання робіт у пошукових, геологічних та наукових експедиціях чи виконання пошуково – рятувальних робіт, що здійснюються в умовах не пристосованих для щоденного відпочинку та коли відсутня можливість щоденного повернення до місця постійного чи тимчасового проживання працівника (вахтового містечка, готелю, квартири чи іншого комфортного житла).

§ 3

Методи й види забезпечення трудового процесу

Стаття 210. Вахтовий метод

1. Вахтовий метод - це особлива форма здійснення трудового процесу поза місцем постійного проживання працівників, коли не може бути забезпечено щоденне їх повернення в місце їх постійного проживання.

2. Вахтовий метод застосовується при значному віддаленні місця роботи від місця знаходження роботодавця з метою скорочення строків будівництва, ремонту, реконструкції чи забезпечення функціонування об’єктів виробничого, соціального чи іншого призначення в малонаселених, віддалених районах, на територіях з особливими природно–географічними та геологічними умови праці чи умовами праці підвищеного ризику для здоров'я (зони відчуження, безумовного (обов’язкового) відселення, території чи об'єкти, на яких виникли техногенні аварії чи природні надзвичайні ситуації тощо).

Стаття 211. Відрядження

1. Відрядження – це службова поїздка працівника на певний строк для виконання трудових чи представницьких обов’язків поза місцем постійної роботи за дорученням роботодавця.

2. Службові поїздки працівників, постійна праця яких здійснюється в дорозі чи має роз’їзний характер, не є відрядженнями.

3. Якщо роботодавцем не передбачено інше, на працівника, який перебуває у відрядженні, поширюється режим робочого часу того підприємства, установи, організації, куди працівника відряджено.

4. Строк відрядження працівника визначається роботодавцем з урахуванням вимог частини другої статті 330 цього Кодексу.

Стаття 212. Відкомандирування

Відкомандирування – це виконання працівником, який має спеціальне звання чи ранг, за розпорядженням роботодавця та у випадках передбачених законом України службового доручення поза місцем своєї постійної роботи у цього ж чи іншого роботодавця на умовах нового трудового договору терміном до п’яти років.

Стаття 213. Робота за сумісництвом

1. Робота за сумісництвом – це виконання працівником іншої регулярно оплачуваної роботи за трудовим договором.

2. Робота за сумісництвом може виконуватися працівником, як за основним місцем роботи, так і у іншого роботодавця. Дозвіл на роботу за сумісництвом в іншого роботодавця за основним місцем роботи працівника не потрібен, якщо інше не передбачено трудовим договором.

3. Особливості роботи за сумісництвом працівників державних і комунальних підприємств, установ, організацій, а також педагогічних, медичних і фармацевтичних працівників, працівників культури регулюється законодавством про працю.

Стаття 214. Суміщення професій (посад)

1. Суміщення професій (посад) – це виконання працівником поряд із своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткової роботи у того ж роботодавця за іншою професією (посадою) або обов'язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи.

2. Якщо працівник не повністю завантажений обов'язками за основною трудовою функцією, із метою ефективного використання робочого часу при прийнятті на роботу і пізніше роботодавець і працівник можуть домовитись про розширення трудової функції працівника шляхом включення до неї обов'язків, що відповідно до кваліфікаційних характеристик належать до іншої професії (інших професій). Розширення трудової функції працівника не повинне вимагати інтенсивності праці, яка виходить за межі такої, що за відповідних умов повинна визнаватись нормальною.

3. Якщо це не спричиняє шкоди здоров'ю працівника, за згодою між роботодавцем і працівником можливе включення до трудової функції тимчасово або без обмеження строком додаткових обов'язків. При цьому інтенсивність праці може виходити за межі такої, що звичайно визнається нормальною, а працівник отримує доплату (за суміщення професій або посад, розширення зони обслуговування, збільшення обсягу виконуваної роботи, виконання обов'язків відсутнього працівника тощо).

РОЗДІЛ 20. РОБОЧИЙ ЧАС

§ 1

Тривалість робочого часу

Стаття 215. Склад робочого часу

1. До складу робочого часу належить час виконання працівником трудових обов'язків, підготовчо - завершувальний період роботи (час отримання трудового завдання, одержання матеріалів й інструментів, товарів, ознайомлення з технічною документацією, відповідно до якої повинна виконуватись робота, час підготовки й прибирання робочого місця, здачі готової продукції, час перерв для внутрізмінного відпочинку, особистих потреб, обігрівання тощо, коли працівник фактично залишається у розпорядженні роботодавця), час чергування працівника в установленому роботодавцем місці в режимі очікування у порядку, визначеному цим Кодексом.

2. Час переміщення працівника до місця виконання трудових обов'язків до робочого часу не включається. Цей порядок не застосовується у випадках, коли виконання трудових обов'язків передбачає переміщення від одного об'єкта до іншого чи по відношенню до працівників зайнятих на підземних роботах.

3. У випадках, передбачених цим Кодексом, колективним і трудовим договором до робочого часу можуть належати час пересування від місця отримання трудового завдання (місця явки на роботу) до місця його виконання та час, що витрачає працівник на шлях до роботи та з роботи, або можуть передбачатися замість цього розміри гарантійних виплат, що роботодавець зобов'язаний здійснювати на користь працівника за цей час.

Стаття 216. Нормальна тривалість робочого часу

1. Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати сорок годин на тиждень.

2. Колективним договором, локальним нормативним актом про працю, прийнятим роботодавцем може бути встановлена менша тижнева норма робочого часу.