Життя, віддане словесності (стр. 14 )

“C’est un article indéfini, en tant qu’il ne suppose point dans l’objet de distinction ni individuelle ni spécifique mais il tient du défini, en ce qu’il indique une partie d’un objet, c’est pourquoi on peut trиs bien l’appeler article partitif” [4, c.163].

Ще одним важливим штрихом граматичної концепції Кл. Бюф’є щодо явища детермінованості є те, що він, немовби відповідаючи на сумнів Реньє-Демаре, спробував розібратися у мовних значеннях граматичної форми “Un”.

На його думку, слід розрізняти два вживання форми “Un”: як числівника і як артикля. Вживаючись як числівник, форма “Un” вказує на числову одиничність детермінованого предмета, до того ж множинність форм його існування є неможливою.

Коли ж “Un” вживається як артикль, то “він часто означає лиш недетерміновану й неясну (vague) одиничність, яка не виключає множинність, а швидше передбачає її”. [4, c.168] Тому, коли ми кажемо: “Un livre ennuyeux est bon pour endormir”, то це означає “не одну окрему книжку, а швидше передбачає або вказує на кожну з нецікавих книжок й те, що їм характерно” [Там само].

Бюф’є, звичайно, не зумів розв’язати проблему диференціації мовних значень граматичної форми “Un”[4], але розглянувши її під таким кутом зору, він торкнув важливий пласт проблеми детермінованості, який у сучасній лінгвістиці став однією з підвалин теорії референції.

3. Граматична концепція щодо явища
детермінованості / недетермінованості іменника.

На відміну від багатьох своїх попередників, Дюмарсе підходить до розгляду явища мовної детермінованості іменника з позицій синтаксичної семантики. Його цікавлять насамперед смислові зв’язки слів у структурі речення. Він виокремлює два види семантико-синтаксичних зв’язків між лексичними одиницями, що структурують речення. Один із них відображає “відношення ідентифікації”, а інший – “відношення детермінованості”. Прикладом першого виду зв’язків є відношення, що складається між іменником та означуючим його прикметником (атрибутивне відношення) або ж між іменником-підметом та особовою формою дієслова – предикативне відношення.

Другий вид семантико-синтаксичного зв’язку, який учений іменує “відношенням детермінованості”, є, на думку автора, результатом взаємодії двох мовних функцій слова. Одна з цих функцій полягає в тому, щоб “виражати поняття: Lumen, lumiиre, sol, soleil” [6, c.332]. Інша функція має завданням “виражати відношення одного поняття до іншого” [Там само]. Останнє здійснюється за допомогою спеціально вибраних у кожній мові знаків, які мають здатність розширювати або стягувати значення слова, надаючи йому індивідуального характеру.

Дюмарсе пояснює також психологічний механізм цієї взаємодії. На його переконання, мислення продукує думку зразу як щось неподільне ціле. “Однак коли виникає потреба висловити цю думку, то ми змушені членувати її, повідомляти її частинами, за допомогою слів і користуватися спеціально встановленими мовними знаками, для того, щоб вказати різні відношення між ними. Якщо я хочу повідомити про сонячне світло, – розмірковує вчений, – то я скажу по-латинськи Lumen solis, а по-французьки de le soleil, а в злитій формі – du soleil (...). Отже, у латинській мові закінчення слова solis зобов’язує (détermine) слово Lumen означати тільки світло сонця. Ця детермінованість виражається у французькій мові прийменником de (...) [6, c.333].

“Детермінованість, – зазначає далі автор, – яка реалізується в латинський мові за допомогою закінчення акузатива (Dominum Deum tuum diliges, чи Diliges Dominum Deum tuum (...), у французькій мові виражається місцем або позицією слова, яке згідно з усталеним порядком ставиться після дієслова: Tu aimeras Le Seigneur ton Dieu. А всі інші види детермінованості творяться у французькій мові за допомогою прийменників” [6, c.334].

Як видно, у граматичній концепції Дюмарсе поняття мовної детермінованості іменника має передусім синтаксичний зміст. Указавши на функціонально-семантичне призначення слова, значення якого має потенційну здатність детермінуватися, тобто “розширюватися чи звужуватися” під впливом його синтаксичних зв’язків з іншими словами, він зосереджує свою увагу на аналізі граматичної природи цих зв’язків, але не в плані їхньої ролі у вираженні ступеня детермінованості значення слова, а в плані їхньої відповідності латинським відмінковим закінченням. Його бачення явища детермінованості у цьому випадку практично рівнозначне поняттю іменного додатка, що було вже предметом розгляду у логічній концепції явища детермінованості вчених Пор-Рояля [2].

Дещо іншого розуміння набуває поняття детермінованості у семантичному контексті теорії артикля Дюмарсе. Учений, правда, не дає прямого визначення детермінованості іменника, але воно легко виводиться із його розуміння мовного призначення артиклів. На його думку, ці “малі слова” не означають нічого фізичного, вони тільки привертають увагу думки до слова, перед яким вони стоять і “зобов’язують розглядати його як такий об’єкт[5], що без артикля сприймався б по-іншому” [6, c.396].

Отже, явище детермінованості як семантична функція детермінативів постає у тлумаченні Дюмарсе як точка зору суб’єктів мовлення на позначуване. Такий погляд на сутність явища мовної детермінованості, безумовно, має небагато спільного із синтаксичною детермінованістю елементів іменної синтагми у складі речення. Адже мова йде тут не про семантико-синтаксичні відношення між різними складовими речення, а про відношення між двома власне немовними реаліями: суб’єктом мовлення і об’єктом позначення слова, відношення, яке функціонально опосередковане мовними одиницями.

Розглядаючи явище мовної детермінованості іменника у прагматико-синтаксичному розрізі, Дюмарсе виділяє три погляди на предмет мовлення, яким на рівні синтаксису відповідають три “обсяги речення”, а саме:

1. Загальний обсяг (“étendue universelle”), коли “мовець надає універсального смислу суб’єктові речення, тобто коли він співвідносить якусь характеристику (qualificatif) з усіма індивідами виду” [6, c.430]: Tout homme est animal; Tous les hommes sont ignorants.

2. Окремий обсяг (“étendue particuliиre”) маємо тоді, коли “індивід, про якого мовиться, неточно означений” [6, с.430]. Суб’єкт речення тоді співвідноситься тільки з деякими окремими представниками денотативного класу, яких “ми не хочемо або не можемо детермінувати” [6, c.429]: Un savant m’est venu voir; Des Philosophes ont cru qu’il y avait des antipodes.

3. Одиничний обсяг (“étendue singuliиre”) визначатиметься тоді, коли “суб’єкт, тобто особа чи предмет мовлення (...) є одиничним детермінованим індивідом” [6, c.430]: Louis XV a triomphé de ses ennemis; Le soleil est levé.

Два перші погляди на предмет мовлення, які, як стверджує Дюмарсе, відповідають загальному й окремому суб’єкту речення, виражають, на його думку, значення недетермінованості. Третій погляд, який представляє одиничний обсяг суб’єкта речення, перебуває у семантичній опозиції до двох перших, оскільки виражає значення детермінованості.

Слід зауважити, що Дюмарсе не ототожнює явища детермінованості іменника із процесом індивідуалізації його значення у мовленні. У його концепції детермінованості індивідуалізований обсяг іменника, чи, що те ж саме, речення, є тільки умовою вираження значення детермінованості, що зовсім не означає, що кожний одиничний предмет мовлення детермінований. На його думку, часто іменник, вжитий у мовленні, “дійсно вказує на індивіда, але такого індивіда, який не детермінований одинично”, як наприклад, у реченні “Un savant m'est venu voir” [6, c.435]. Такі вживання іменника він відносить до категорії неозначених.

До того ж Дюмарсе виділяє в окрему групу ті вживання іменників, де вони позначають “індивідів метафізичних” або, як він їх ще іменує, “індивідів специфічних” [6, c.436]: L’homme est ignorant; L’or est le plus précieux des métaux.

За його словами, у таких вживаннях іменника під одниною слід розуміти “всіх індивідів виду” [6, c.438]. Оскільки це так, то, будучи логічно послідовним, їх треба класифікувати як недетерміновані. Щоправда, автор не висловлює однозначно своєї думки щодо таких вживань іменника.

Отже, у граматичній концепції Дюмарсе іменник вважається детермінованим тільки тоді, коли він вказує на індивідуалізований обставинами мовлення чи контекстом предмет мовлення. В усіх інших випадках він виражає недетермінованість.[6]

Зауважмо, що Дюмарсе, розробляючи свою наукову концепцію явища мовної детермінованості іменника, дещо змістив акценти в інтерпретації її понятійної сутності. На відміну від своїх попередників, які пов’язували явище мовної детермінованості іменника переважно із процесом модифікації його значення, процесом, у якому суб’єкту мовлення відводилась роль пасивного реєстратора різних семантичних станів іменника, Дюмарсе активізував роль мовців. Він узалежнив явище мовної детермінованості іменника від точки зору суб’єктів мовлення. Якщо позначений словом предмет мовлення сприймається мовцями як окремий одиничний у цій мовній ситуації об’єкт, отже, він детермінований. І це незалежно від ступеня обізнаності мовців, на чому особливо наполягали А. Арно та Кл. Лансело [2; 7]. У понятійному полі категорії Д/Н з’явився новий і, як згодом з’ясується, вагомий чинник детермінуючого процесу – суб’єкт мовлення, його точка зору на предмет мовлення.

Граматична концепція явища іменної детермінованості Дюмарсе, яку він сформулював, як звичайне для французької лінгвістики, у контексті теорії артикля, хоч і “не розсіяла до кінця пітьму”, як висловився з цього приводу його сучасник Франсуа Тюро [8, c.214], проте зробила важливий крок уперед до з’ясування її мовної природи.

4. Граматична концепція Н. Бозе щодо явища детермінованості / недетермінованості іменника.

Граматична концепція Н. Бозе щодо мовної детермінації іменника є узагальнювальною для класичного періоду становлення французької мови. У ній віддзеркалилися як різні погляди на цю лінгвістичну проблему, що трапляються у мовознавчих працях авторів XVII-XVIII ст., так і властиві їм концептуальні суперечності. Саме тому вона вирізняється серед інших концепцій цього періоду своєю смисловою різноплановістю й, відповідно, своєю суперечністю.

Концепція детермінованості Н. Бозе, як і концепція детермінованості Шено Дюмарсе, має, без сумніву, логіко-синтаксичну природу. В її основі лежить думка, що детермінованість – це поєднання двох різних за своїми семантичними ознаками й мовними функціями лексичних одиниць. З одного боку, артикль, що вказує на якихось індивідів, не предикуючи їм ніякого значення, а з іншого боку, іменник, що виражає певне семантичне значення, абстраговане від будь-якого індивіда позначення. Отже, явище детермінованості маємо тоді, коли ці дві різнорідні семантичні одиниці поєднуються в структурі одного висловлення, подібно до того, як поєднуються синтаксичні члени речення. Тоді “значення іменника детермінує неясну (vague) природу індивідів, указаних артиклем, а значення артикля показує, що абстрактне значення іменника повинно розглядатися в позначених ним індивідах” [3, c.385]

Полемізуючи з одним із коментаторів Граматики Пор-Рояля абатом Фроманом з приводу детермінуючих можливостей артиклів, які той повністю заперечував, вважаючи, що детермінованість іменника є семантичною функцією самого іменника, а не артикля, Н. Бозе пише: “Фроман намагається довести, що артикль зовсім не детермінує обсягу значення іменників, і не доводить нічого, крім того, що артикль не детермінує семантичної природи іменника (la nature énoncée par le nom), або, як він сам каже, значення іменника, що є зовсім інше” [3, c.385].

Отже, Бозе пояснює відмінність, яка існує між детермінованістю значення іменника та детермінованістю його обсягу. “Детермінувати значення слів, – пише вчений, – може мати два різні смисли” [3, c.385]. З одного боку, це означає вибрати слово знаком якогось поняття, а з іншого боку, це означає дати визначення поняттю, пояснити його. І в першому, і в другому випадках детермінованість значення досягається мовним узусом чи мовним контекстом. Тому в таких випадках неможливо твердити, що “іменник детермінує значення артикля, чи, навпаки, що артикль детермінує значення іменника” [3, c.386]. І в цьому контексті, констатує Н. Бозе, Фроман має рацію.

Проте зовсім інша природа явища детермінованості обсягу значення. Детермінувати обсяг значення загального іменника означає, на думку Бозе, скерувати увагу мислення на предмети номінації, яким властива та смислова природа, що відображена у значенні іменника. Пор., наприклад:

“Déterminer l’étendue d’un nom appellatif, c’est tourner l’attention de l’esprit sur les individus en qui se trouve la nature générale énoncée par le nom appellatif” [3, c.386].

Як видно, у теоретичній концепції детермінованості Н. Бозе, яка, без сумніву, сформувалася під впливом ідей Дюмарсе, учнем якого він себе вважав, детермінованість іменника є не що інше як його предметна віднесеність у мовному акті[7]. Висловлюючись термінами й поняттями сучасної логічної семантики, для якої проблема іменної детермінованості є однією з пріоритетних тем досліджень, скажемо, що для Н. Бозе детермінованість обсягу значення іменника означає, що денотативний клас іменної дескрипції не є порожнім, тобто існує хоча б один індивід, для якого дана дескрипція є значущою. Цю думку підтверджує таке судження вченого:

“Il est vrai qu’un nom appellatif peut кtre pris dans un sens indéfini, c’est-а-dire, avec abstraction des individus; ou dans un sens défini, c’est-а-dire, avec une application déterminée aux individus. Dans ce dernier cas, il est juste que le nom soit modifíé par un article; (Un chateau du roi); mais pour le premier cas, le nom suffit seul, parce que dans son état naturel et primitif il fait essentiellement abstraction des individus” [3, c.390].

Звідси випливає його переконання, що кожен артикль (“артикль” у розумінні Н. Бозе) детермінує обсяг значення іменника, “тому що всі вони притягують до нього увагу” [3, c.389].

Отже, граматичну суть явища мовної детермінованості вчений врешті зводить до формального чинника – вживання/невживання перед іменником детермінатива. Наявність детермінатива означає, що абстрактне значення іменника слід розглядати стосовно деяких предметів позначення (їх природа у цьому випадку не відіграє жодної ролі, – вони можуть бути конкретними чи абстрактними, відомими чи невідомими, загальними чи індивідуаль­ними тощо), які, формуючи елементну базу його обсягу, водночас детермінують її. Відсутність же перед іменником детермінатива, як, наприклад, у виразі “agir en homme”,[8] є свідчен­ням того, що іменник “homme” недетермінований, оскільки його абстрактне значення не виражає ніякого обсягу, тобто не співвідноситься з жодним індивідом, який міг би розглядатися як елемент його обсягу.

Якщо на рівні теоретичних міркувань Н. Бозе говорить про детермінованість обсягу значення іменника тільки як про його предметну віднесеність, то на рівні практичного аналізу мова йде переважно про кількісні параметри обсягу значення детермінованого іменника та граматичні засоби його модифікації. Ця роздвоєність наукової концепції відобразилась передусім в класифікації детермінативів іменника, де автор протиставляє “вказівні артиклі” "le", "la", "les" усім іншим детермінативам, що іменуються ним “конотативними артиклями” (articles connotatifs). Див. його класи­фікацію артиклів [3, с.383].

Згідно з поглядами Н. Бозе, “вказівні артиклі” не виражають ніякої кількості об’єктів, вони є тільки неясним сигналом предметної віднесеності значення іменника: “L’article indicatif est ainsi nommé parce qu'il indique seulement d’une maniиre vague que la compréhension du nom appellatif doit кtre envisagée dans les individus” [3, c.312].

Пояснюючи функціонально-семантичну природу конотативних артиклів, Н. Бозе дає практично інше тлумачення явищу мовної детермінованості, понятійна суть якого полягає у модифікації обсягу значення іменника. Пор., наприклад:

“Je nomme connotatifs les Articles dont il est question parce que outre l’indication générale des individus que caractérise l’article indicatif, ils marquent en mкme temps quelque point de vue particulier, qui détermine avec plus au moins de précision la quotité des individus. Cette détermination peut comprendre toute la latitude de l’étendue du nom appellatif, ou ne tomber que sur une partie des individus...” [3, c.327].

Порушивши питання про кількісну детермінованість позначуваних іменником елементів, автор мимоволі опинився перед потребою визнати інший вид детермінованості, яка не має ніякого стосунку до кількісних характеристик обсягу значення іменника, а спрямована на виявлення внутрішньої сутності елементів позначення.

“Мені добре відомо, – пише Н. Бозе, – що артикль Un, як і всі інші числові артиклі ("articles numériques"), детермінує індивідів лише з кількісною точністю й залишає їх недетермінованими у будь-якому іншому відношенні. Un homme, наприклад, у будь-яких обставинах є тільки одна людина, і цей вираз відкидає думку про будь-яку іншу кількість; але цей єдиний чоловік не повинен тут постати (n’y est déterminé а кtre) ні великим ні малим, ні кволим ні кремезним, ні вченим ні неуком, ні вільним ні рабом, ні європейцем ні азіатом, ні Петром ні Павлом і под.” [3, c.391].

Отже, якщо опустити питання детермінованості значення іменника (la compréhension de l’idée) й розглядати тільки питання про детермінованість обсягу значення (l’étendue de la signification), то треба визнати, що у граматичній концепції Н. Бозе йдеться про три різні за своєю семантично-функціональною сутністю види детермінованості. Явище мовної детермінованості іменника він розглядає, по-перше, як просту предметну віднесеність значення актуалізованого у мовленні іменника; по-друге, трактує його як кількісну характеристику обсягу значення іменника; по-третє, тлумачить як якісну характеристику предметів позначення.

Множинність думок, висловлених одним і тим же автором на те саме явище, є незаперечним доказом того, що воно, по-перше, не є простим за своєю природою, а, по-друге, що дослідник не розкрив його істинної сутності.

Якщо виходити з міркувань, що всі три погляди Н. Бозе на явище мовної детермінованості іменника є правильними, що цілком ймовірно, то істинна сутність цього явища повинна бути десь у площині їх понятійно-функціональної взаємодії – питання, яке залишилося поза увагою вченого.

Виходячи із поглядів Н. Бозе, теоретична модель такої взаємодії могла б виглядати так:

Предметна віднесеність актуалізованого у мовленні іменника – це семантична основа його детермінованості, так би мовити, базовий рівень, над яким розміщуються ще два рівні, а саме: рівень кількісної детермінованості предметів мовлення та рівень якісної детермінованості предметів мовлення. Між цими двома рівнями детермінованості, як це випливає із тлумачень Н. Бозе, немає прямої функціонально-семантичної залежності, оскільки предмети мовлення можуть бути детерміновані кількісно й залишатися недетермінованими якісно. Значить, повна детермінованість іменника можлива тільки в тих випадках, коли предмет його позначення і кількісно, і якісно виділений серед інших. І, відповідно, повна недетермінованість іменника є в тих випадках, коли він вжитий “абстраговано від індивідів” [3, c.390], тобто предметно не співвіднесений.

На відміну від багатьох вчених цього періоду, які розглядали явище мовної детермінованості іменника здебільшого як деяку граматико-семантичну операцію із його значенням, Н. Бозе поставив у центрі цієї проблеми предмет позначення. Для нього детермінованість іменника – це насамперед його предметна віднесеність, сприйнята і усвідомлена суб’єктами мовлення.

Розглянуті вище граматичні концепції іменної детермінованості, зрозуміло, не вичерпують всієї повноти поглядів учених XVIII ст. на це питання. Втім, найавторитетніші для цього періоду, вони у своїй сукупності творять ту основу, на ґрунті якої велися наукові дискусії багатьох інших вчених навколо таких питань, як, наприклад, у чому полягає сутність явища мовної детермінованості іменника, які лексичні одиниці підлягають процесові детермінації, якими шляхами він здійснюється, що виражають детерміновані елементи.