Життя, віддане словесності (стр. 54 )

Ipsa enim civitate subacta, fugiit Aeneas in Italia locare gentes ad pugnandum. (LHF, 1) - Бо коли це місто зруйнували, Еней втік до Італії, щоб розмістити племена для битви.

Контактне положення цих двох форм трапляється дещо рідше (Peregrinatio - 29,7%; Григорій Турський - 19,5%; Фредегарій - 37,1%), і саме така послідовність є вже романським новотвором [4, 99].

Ac sic ergo cetera loca, quaedadmodum profecti sumus de rubo, semper nobis ceperunt ostendere (Peregr. V, 3). - Отже, як тільки ми відійшли від терену, вони показували нам і інші святі місця.

Igitur cum se ab illis cerneret direlinctum orasse fertur: “Domine Jesu Christe, exaudi me de caelo sancto tuo, ut numquam haec ecclesia de his civibus mereatur habere ponteficem in sempiternum” (GTHF. I, 28). - Отже, коли він переконався, що вони його залишили, кажуть, що він почав благати: “Господи Ісусе Христе, вислухай мене з твого святого неба, нехай ніколи довіку ця церква не удостоїться мати первосвященика з громадян цього міста.”

Illi cum grande furore hoc indignantes voluerunt occidere eum et eicere de regno (LHF, 6) – Вони дуже розгнівались за це і хотіли вбити його та позбавити царства.

Сполучення інфінітива з особовою формою найчастіше вживається при безпосередньому слідуванні елементів: Peregrinatio - 20,3%; Григорій Турський - 36,6%; Фредегарій - 22,2%, ніж при роз’єднанні: Peregrinatio - 9,5%; Григорій Турський - 9,7%; Фредегарій - 1,8%.

Herodes vero ob zelo regni sui, dum Deum Christum persequi nititur, pervolus infantes interimit (GTHF. I, 19). - А Ірод через страх за своє царство, коли намагався знищити Господа Ісуса Христа, повбивав немовлят.

Nam etiam ipsa die accessimus et ad ceteros monachos valde sanctos, qui tamen pro etate aut inbecillitate occurere in monte Dei ad oblationem faciendam non poterant... (Peregr. V, 10). – Цього дня ми також відвідали й інших монахів, дуже святих, яким, однак, старість та слабкість не дозволили піднятися на Божу гору навіть заради сліжби.

Reddite vos Joseph, et nos reddimus Christum; sed ut virum agnuscimus: neque vos benefactorem Dei, neque nos Dei Filium reddere nunc valemus (GTHF. I, 21). - “Ви поверніть Йосифа, і ми повернемо Христа, але, як ми напевно знаємо, ані ви благодійника Божого, ані ми Сина Божого не можемо тепер повернути”.

Tunc habere et leges coeperunt ... (LHF, 4) - Тоді у них з’явилися закони.

Переважно у головному реченні складений присудок вживається в середині (Peregrinatio - 57,3%; Фредегарій – 50%).

Itaque ergo mox facta est oratio, et omnia, quae in singulis locis sanctis per ordinem consueveramus facere, etiam et hic facta sunt: et sic cepimus egredere de ecclesia (Peregr. XII, 3). - Отже, ми невдовзі помолилися, і зробили усе, що в окремих святих місцях ми звикли робити; а потім ми почали виходити з церкви.

Filius eius Iacob... videtus est in Aegipto (Fr. Ch. II, 2). - Син його Яків, ... жив в Єгипті.

Проте у Григорія Турського переважає кінцеве положення (61,7 %).

Ab illis enim diebus christiani aput civitatem Romanam esse coeperunt (GTHF. I, 25) - Відтоді у місті Рим з’явилися християни.

A на початку речення такий присудок вживається досить рідко: (Peregrinatio - 15,5%; Григорій Турський - 6,4%; Фредегарій - 6,4 %).

Lectus est ergo et ibi ipse locus de libro Moysi et dictus unus psalmus aptus loco... (Peregr. IV, 4). - Отже, там прочитали той уривок з книги Мойсея і проспівали один псалом відповідний місцю.

Inminente autem fame, cum discendissent hi in Aegypto, cogniti sunt a Joseph, nec tamen ipsi Joseph cognoverunt (GTHF. I, 9) - А коли загрожував голод, і коли вони зійшли до Єгипту, Йосиф їх впізнав, однак вони самі його не впізнали.

У підрядному реченні переважає кінцеве положення: Peregrinatio - 40,4%; Григорій Турський - 63,3%; Фредегарій - 64,7%.

Post hos imperator primus Iulius Caesar fuit, ... secundus Octavianus, ... quem Augustum vocant, a quo et mensis Augustus est vocitatus (GTHF. I, 18) - Після них першим імператором був Юлій Цезар, ... другим - Октавіан, ... якого звали Августом, на честь якого було названо місяць серпень.

In Illo tempore Silvis Latinorum rex, a quo omnes Albanorum rege Silvae vocati sunt. (Fr. Ch. II, 9). - У той час царем латинян був Сільвій, ... від якого всі Албанські царі отримали назву Сільвії.

Щодо розташування дієслова в середині або на початку, то і тут можна помітити у авторів деякі розбіжності: автор Peregrinatio та Фредегарій ставлять складений присудок частіше на початок підрядного речення, тобто відразу після сполучника (відповідно 31,1 %, і 21%), а Григорій Турський надає перевагу серединному положенню (30,34%).

Item ostenderunt nobis losus, ubi incensus est vitulus ipse iubente Moyse, quem fecerat eis Aaron (Peregr. VII, 5). - Також показали нам місце, де, за наказом святого Моісея, спалили того тільця, якого виготовив для них Аарон.

Revertere ad regnum Francorum, quia pacifacta sunt omnia (LHF. 7) - Повертайся до королівства франків, оскільки всі вже вгамувалися.

Huius imperii anno undecimo, cum post excessum Diocliciani pax reddita fuisset ecclesiis, beatissimus praesul Martinus... nascitur... (GTHF. I, 18) - На одинадцятий рік його панування, коли після смерті Діоклетіана християнські церкви залишили у спокої, народився найблаженіший предстатель Мартін...

Дослідження дає підстави зробити висновок, що твори пізньої латинської мови справді відображають поступовий відхід від норм “золотої латини” та перехід дієслова з кінцевого положення у напрямку до початку речення, у якому відчувається вплив народної мови. У структурі речення відбуваються певні зміни, зумовлені синтаксичними особливостями романських мов, які вже почали формуватися, “і складна топіка літературної латинської мови поступово замінюється простішим та природним порядком слів” [3, с.220]. Проте, у творах письменників, які намагалися наслідувати класичні зразки нові риси виявляються у значно меншому обсязі.

Існує багато різних припущень, щодо причин зміни традиційного літературного порядку слів. Наприклад, Е. Бернекер стверджував, що перехід дієслова з кінця речення у середину ґрунтується на взаємному тяжінні суб’єкта та дієслова, які вже від самого початку пов’язані між собою у свідомості. До того ж, що складнішим було речення, то воно було поширенішим і що детальнішою була розповідь, то неприємніше відчувалося слідування дієслова після численних визначень, і саме тому автори вдавалися до порушення класичного порядку [7, c.30]. Досить оригінальну, проте, на наш погляд, непереконливу думку висловлює Е. Лерх, який доводить, що ознакою народної мови було кінцеве положення дієслова, і звідти воно вже перейшло до літературної. Учений вважає, що серединне положення дієслова не було народним, а з’явилося спочатку завдяки християнській літературі, оскільки воно здебільшого траплялося лише у цих текстах, і поступово закріпилося у розмовній мові. Отже, з одного боку, зміна місця дієслова була пов’язана з впливом грецької мови, де воно все більше переходило до середини речення, а з іншого – з християнським вченням, у якому переважав імператив або “християнським” ставленням до співрозмовника [13, c.262-264].

Однак не можна стверджувати, що перехід дієслова ближче до початку речення був новотвором, запозиченим з романських мов. Ріхтер зауважує, що для розмовної мови характерним було саме таке “романське” положення, і навпаки, кінцеве положення дієслово у літературній мові отримало під впливом еллінізму і довго утримувалося тут завдяки традиції [17, c.36]. З такою думкою можна погодитися, зваживши на те, що вже у найдавнішій пам’ятці латинської мови – пренестійській фібулі (600р. до н. е.) дієслово вживається у середині речення, між підметом та додатком. Така топіка була характерною для творів тих авторів, які відображають розмовну мову (Плавта, Петронія).

На нашу думку у народній розмовній мові дієслово все ж таки займало позицію у середині речення, а кінцеве положення, успадковане ще з індоєвропейської мови, зберіглося в античній літературі, з одного боку, завдяки традиції, а з іншого – таке положення сприяло збільшенню єдності речення, адже таке кінцеве положення дієслова не дозволяло реченню легко розбиватися на окремі частини. Зміст речення розкривався лише після дієслова, а оскільки воно було у кінці, то і речення ніби остаточно закінчувалося у самому кінці, і це акцентувало увагу слухача. Отже, послідовність слів у літературі класичної латинської мови можна віднести радіше до сфери риторики, а не синтаксису, і тому не можна з впевненістю стверджувати, що літературна мова відображала топіку народної. Перехід дієслова з кінця речення до середини можна пояснити і загальною тенденцією індоєвропейської мови до встановлення прямого порядку слів, а також впливом германських мов, де у головному реченні дієслово, як правило, ставилося на друге місце [8, c.71].

Тривале збереження кінцевого положення дієслова у підрядних реченнях можна пояснити як тим, що кінцева позиція у цих реченнях була наголошеною, так і збереженням кінцевого положення дієслова в германських мовах (про що свідчили Б. Дельбрюк [8, c.74] та Й. Гофман [12, c.402]), звідки його могла перейняти і латинська.

1. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М., 19 Сопоставительное исследование порядка слов в простом повествовательном предложении латинского и русского языков: Дисс. ... канд. филол. наук. Алма-Ата, 19 Т. Исследование народной латыни и её отношение с романскими языками. М., 19 А. Истоки аналитизма романских языков. М.; Л., 19Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. М., 19 Е. Современный английский язык: Порядок слов, актуальное членение, интонация. М., 1980. 7. Berneker E. Die Wortfolge in der slawischen Sprachen. Berlin, 19Delbrück B. Germanische Syntax: Zur Stellung des Verbums. Leipzig, 19Delbrück B. Syntaktische Forschungen die Altindische Wortfolge aus dem Çatapathabrahmana. Halle, 18Fredegarii et aliorum Chronica, Vitae Sanctorum//Monumenta Germaniae Historica Scriptores Rerum Merovingicarum. Hannoverae, 1887. TGregorii Turonensis Opera//Monumenta Germaniae Historica Scriptores Rerum Merovingicarum. Hannoverae, 1851. T.1 12. Hofmann J. B. Lateinische Syntax und Stylistik. München, 1964. BdLerch E. Historische französische Syntax. Leipzig, 19Marouzeau J. L’ordre des mots dans la phrase latine. Paris, 1922. TMarouzeau J. L’ordre des mots dans la phrase latine. Le verbe. Paris, 1938. TPerrochat P. Sur un principe d’ordre des mots: la place du verbe dans la subordinée//Revue des études latines. Paris, 1926. T Richter E. Zur Entwicklung der romanischen Wortstellung aus der lateinischen. Halle, 19Silviae vel potius Aetheriae peregrinatio ad loca sancta. Heidelberg, 19Schmidt A. Die vulgärlateinishe Wortstellung. München, 19Vossler K. Einfuhrung ins Vulgarlatein. München, 19Weil H. L’ordre des mots dans les langues anciennes comparies aux langues modernes. Paris, 1877.

The paper concentrates on the position of the verb-predicate in Late Latin. The place of the verb-predicate has considerably changed in comparison with the classical period of this language. The reason for these changes and different points of view on this topic are analyzed in this article. Mainly, the place of the verb-predicate has changed in the principal clauses, especially, when the influence of the spoken language can be observed. In those cases where the authors wanted to maintain the structure of classical Latin the old end position was used. The place of the verb-predicate has not changed in subordinate clauses mostly, but the influence of new Romanсе languages can be noticed even there.

Умовні скорочення

Fr. Chr – Fredegarii Chronica.

GTHF – Gregorii Turonensis Historia Francorum

LHF – Fredegarii Liber Historiae Francorum

Peregr. – Silviae vel potius Aetheriae peregrinatio ad loca sancta.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Я. І.Кравець, доц.,

Львівський національний університет

ім. Івана Франка

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ У РЕЦЕПЦІЇ ФРАНКОМОВНОЇ ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧОЇ КРИТИКИ

Критичну оцінку життя і творчості П. Куліша у франкомовних культурах можна поділити на декілька тематичних підрозділів: окремі монографії франкомовних учених, а також праці українських учених, видані французькою мовою, в яких знаходимо судження про П. Куліша; енциклопедичні статті про українську чи інші слов’янські літератури, де маємо водночас оцінку творчості П. Куліша; літературознавчі та історичні праці, як франкомовних славістів, так й українських науковців діаспори, в яких друкувалися окремі згадки про П. Куліша. Майже у всіх дослідженнях П. Куліша згадують переважно поряд із Т. Шевченком.

Повнішу довідкову інформацію про франкомовну Кулішіану, зокрема, у спільних французько-українських виданнях 90-х рр. ХХ ст., можна знайти на с.403-410 публікації „Пантелеймон Куліш. Матеріали і дослідження” (Львів; Нью-Йорк, 2000).

Ключові слова: рецепція, франкомовні культури, Україна.

Розпочинаючи дослідження рецепції творчості того чи іншого українського письменника чужим письменством, намагаєшся насамперед визначити ту часову межу, від якої датуються перші зацікавлення конкретною персоналією в іншій національній культурі. Хоча для Пантелеймона Куліша цією умовною межею у франкомовних дослідженнях є 1875 рік, його контакти із франкомовним світом, як знаємо, сягають ще кінця 50-х рр. XIX ст. Саме тоді письменник мандрував країнами Західної Європи і деякий час перебував у Бельгії. Публікуючи листування П. Куліша із Т. Шевченком, “Киевская старина” звертала увагу на те, що в лютому 1858 року Т. Шевченко подав таку адресу свого побратима, якого називав “добрим і розумним своїм великим другом”: “Веlgе Вruxelles poste restante A Monsieur Panteleїmon Kouliche”. [2; с.235]. А в “Щоденнику” Кобзаря у записі від 24 лютого 1858 року читаємо: “Получил письмо от Кулиша с дороги в Бельгию, с хутора Матроновки около Борзны”. [3; с.184-185].

Критичну оцінку життя і творчості П. Куліша (1819-1897) у франкомовних культурах можна поділити на декілька тематичних підрозділів: окремі монографії франкомовних учених, а також праці українських учених, видані французькою мовою, в яких містяться судження про П. Куліша; енциклопедичні статті про українську чи інші слов’янські літератури, де маємо водночас оцінку творчості П. Куліша; літературознавчі та історичні праці франкомовних славістів та українських науковців діаспори, в яких друкувалися окремі згадки про П. Куліша. Майже у всіх дослідженнях П. Куліша згадують переважно поряд із Т. Шевченком*.

Перша згадка про П. Куліша у франкомовній критиці, яку нам вдалося виявити, датується 1875 роком і належить відомому французькому славістові Альфредові Рамбо (1842-1905), авторові великої кількості праць, присвячених слов’янській та українській культурам.

Друкуючи на сторінках журналу “Revue des Deux Mondes” (т. ІХ, травень-червень 1875) обширну розвідку “Україна та її історичні пісні”, французький дослідник згадував і праці П. Куліша – “История воссоединения Руси” та “Записки о Южной Руси”, розглядав їх у порівнянні з історичними та фольклорними дослідженнями В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Рудченка, О. Русової, П. Чубинського та ін. А. Рамбо торкнувся, між іншим, діяльності П. Куліша як збирача народних пісень, подав його міркування про виникнення. Запорізької Січі, легендарного козака Мамая. “У Києві, – писав французький учений, – взяли за гасло такі слова Куліша: полюбити пісню, яка сиротою блукає по світу, врятувати її од забуття - це значить по-справжньому прийняти душу, прийняти дух, який міг би загинути без нашої допомоги”. [17, с.813]

Уже за три роки бачимо ще одну важливу публікацію, в якій франкомовний світ одержав інформацію про П. Куліша. Йдеться про французьку брошуру “Українська література, проскрибована російським урядом” українського політично-громадського діяча, науковця, професора М. Драгоманова, з якою він прибув на Літературний конгрес, що відбувався 1878 року в Парижі. Присвятивши першу половину доповіді історичній характеристиці України, розповіді про те, як вона поволі втрачала свою політичну та духовну незалежність, М. Драгоманов широко ознайомив присутніх із українською народною та епічною поезіями, творчістю Т. Шевченка та інших поетів. Автор торкнувся патріотичної діяльності молодого етнографа П. Куліша, з яким 1845 року познайомився Кобзар, його заслання, видання творів національних авторів та місячника “Основа”, яке зініціював П. Куліш.

Закінчуючи свою працю, М. Драгоманов писав: “Непотрібно переконувати в тому, що заборона української літератури завдає фатального удару по правах літераторів того краю. Ось чому ми вважали за необхідне повідомити про це Конгрес і подати йому історичний огляд літератури, проскрибованої імператорським указом. Все, що могло б з’явитися українською мовою завдяки праці людей, вже наперед заборонялося в одній із держав Європи”. [9; с.41]

Наступна згадка про П. Куліша у франкомовних виданнях пов’язана з особою А. д’Авріля (1822-1904) Цей французький учений-славіст, письменник, перекладач публікує 1896 року в Парижі добірку слов’янської поезії ”Дочка Слави” (“Slаvу Dčеrа”), в якій подав окремий розділ “В Україні”. Пропонуючи читачам обширну історичну інформацію, автор багато місця присвятив Т. Шевченкові, якого називав “енергійним, винятковим і завзятим українцем”. Окреслюючи головні віхи творчості Кобзаря, д’Авріль торкнувся участі поета у Кирило-Мефодіївському братстві: “Саме у той час поет познайомився із Костомаровим, Кулішем та іншими малоросійськими патріотами”. Він створив братство святих Кирила і Мефодія, хотів пропагувати народну освіту, добитися знищення того кріпацтва, від якого стільки натерпівся. Ми вже казали, що тоді його зрадили і відправили в Азію простим солдатом”. [7; с.153]

Драгоманівський зачин ознайомлення франкомовного читача з українською літературою продовжили наприкінці першого двадцятиріччя XX ст. історик Михайло Грушевський та політичний діяч граф Михайло Тишкевич. Грушевському належала коротка ювілейна стаття про Пантелеймона Куліша, поміщена в журналі “Europe Orientale” за 1918 рік, а також літературознавчі статті, що друкувалися у тому ж журналі 1919 року, в яких учений торкався постаті П. Куліша. Граф Михайло Тишкевич, очолюючи надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі, багато працював над популяризацією у Франції та й, взагалі, у Західній Європі української літератури; він видав 1919 року у Берні франкомовну книжку “La littérature ukrainienne”, у якій орієнтувався на дослідження С. Єфремова, О. Єфименка, професора М. Грушевського та інших українських науковців; про це згадував у підназві до своєї книжки. Вказана праця була передруком розділів дослідження М. Тишкевича із швейцарського журналу “L’Ukraine” за 1916 і 1917 роки. У виданні, яке побачило світ завдяки старанням Української місії у Швейцарії, автор подавав розлогу інформацію про П. Куліша, постійно пов’язуючи її з “коротким, непохитним життям” Т. Шевченка, а також помістив портрет П. Куліша із підписом “Український поет і публіцист”, додавши роки його життя*.

Цінним для вивчення нашого питання є і видання французької “Антології української літератури до середини XIX століття” (за редакцією М. Грушевського), яке побачило світ І921 року у видавництві Українського соціологічного інституту. З’явившись друком у роки закордонної діяльності М. Грушевського (1919-1924), ця монографія стала чи не єдиним авторитетним виданням, за яким франкомовні науковці пізнавали у той час літературну спадщину України, доносили її до широких читацьких кіл**. Саме у цій антології серед презентації видатних майстрів XIX сторіччя, що представляли Друге відродження української літератури, бачимо переклад невеликого фрагменту “В запорожців” з роману-хроніки П. Куліша “Чорна рада”; переклад тексту належав французькому вченому славістові Рене Мартелю.