Життя, віддане словесності (стр. 39 )

З недоліків, які я бачу сам і які постараюся виправити згодом, скажу про такі: у першій строфі задовге слово „невигойне”; справа в тому, що у всіх строфах третій і шостий рядки у мене були довші, фрази звучали природніше, але ритмічно відрізнялися від оригіналу, і я їх переробив; однак у двох місцях („невигойне” і „листом опалим”) скоротити рядки мені не вдалося. Як подивиться Маестро, коли б останні рядки першої строфи переробити на „у серце не – вигойне” – так, щоб римоване слово переносилося з рядка в рядок? Не знаю, чи Верлен припускав такі речі, але – поза цим –порядок слів був би верленівський, і фраза звучала б природніше. (Тоді в другій строфі „нудні” треба було б замінити на „сумні”). Чекаю його авторитетної поради. Замов мені на Попудренка [„Книга – поштою” – Л. С.] „Поезії” Р.-М. Рільке.” [6, с.206-219]

До сестри Надії 31.01.1975: „...На мене напав ліричний настрій, і в цілковитій самотині [у тюрмі – Л. С.] я захопився перекладами Верлена, Бодлера, Леконт де Ліля – дуже симпатичних французів, і наперекладав чималенький жмут; особливо задоволений ближчим знайомством з королем поетів Верленом: в оригіналі він звучить набагато вигідніше, ніж у перекладах (приблизно як і Тичина), його я переклав найбільше, і якби було більше оригіналів, я не знаю, коли й зупинився б. ...Якщо мені надсилатимуть добрі оригінали, я, можливо, наперекладаю згодом на невеличку антологійку французької поезії (це – рахуючи з тим, що у мене перекладено дома)” [6, с.221].

Лист від 10.02.1975: „...Уже після того, як на перекладав цілу купу, маючи під руками тільки оригінали і словник, приїхавши в табір, я надибав у № 9 „Всесвіту” за 1972 рік (добрі люди зберегли) добірку „Французькі майстри сонету” в перекладах Д. Паламарчука і виявив, що я перекладав деякі речі, вже перекладені і опубліковані. Зокрема там надруковано переклад сонету Леконта де Ліля „Les montreurs” – Д. Паламарчук переклав його без назви, а я його назвав „Блазні” (або „Паяци”). Я його Тобі надсилав. Так само у „Відлунні” Г. Кочура виявив кілька перекладів Верлена, які я, не знаючи того, робив наново. Я знаю, що Маестро на такі речі не дуже зважає, але я, коли є вибір, не хотів би робити наново зроблене і зроблене непогано. З цієї причини я не посилаю Тобі „Нічні видива” Верлена [4, с.386], які я переклав ще в дорозі, а тут виявив, що їх переклав і Г. Кочур. Не знаю, чи хтось перекладав Верленів вірш без назви, що починається словами „Le bruit des cabarets…”. Я його переклав так: *** „У корчмах шум і гам, на тротуарах твань” [4, с.384].

Здається, я ще не пересилав Тобі вірш Бодлера „De profundis clamari” [4, с.372]. Як бачиш – це сонет, а тому є загроза, що його переклав Д. Паламарчук. Напиши мені, так чи ні, і взагалі, що Бодлера вже переклали – Д. Паламарчук, Г. Кочур і, може, ще хтось. Бо от „Жовтень” [тепер –„Дзвін” – Л. С.] обіцяє цього року надрукувати добірку поезій Бодлера, а я не знаю, ні хто перекладав, ні які речі перекладено. Може, Ти можеш дізнатися про це? ...Пересилаю те, що вже переклав, може, й надаремно, але раз уже зробив, хай збережеться як поетична вправа. Верленів „Сплін” я Тобі вже послав, а тепер маєш „Сплін” Бодлера („Коли низьке й важке, мов віко, небо висне”) [4, с.374].

Не знаю, чи Тобі цей вірш сподобається. Але, як слушно підкреслив у передмові до збірки „Фрунцузкие стихи в переводах русских поэтов” Ю. Еткінд [„persona non grata” на цей час – Л. С.], така поетика Бодлера: він поєднував дуже матеріальні реалії з витонченими духовними, і образи павуків, що тчуть павутину прямо в мозку, чи стягу, піднятого над черепом, – звичайно, образи не дуже естетичні, але саме до такого ефекту і прагнув Ш. Бодлер – мені, отже, лишилося тільки спробувати адекватно відтворити ті, для нашого вуха, може, й не дуже естетичні моменти.

...У Бодлера є чотири твори з однаковою назвою „Сплін”, при нагоді пришли й три інші „Спліни”, мабуть, варто перекласти решту.

Найперше треба перекладати Верлена, і його Ти мені надсилай в першу чергу, а серед його творів я надаю перевагу ліричним, з короткими рядками. Звичайно, надсилати треба ті, які ще не перекладалися.

Прочитавши Паламарчукові переклади з Ерідія, я з приємністю відзначив, що вони кращі за російські переклади, але сам я перекладати Ередія не буду, це не мій поет, хоч його дуже цінував М. Зеров.

Ти пишеш, щоб я надіслав Тобі переклади німецьких поезій, але я ще досі не отримав оригіналів, і невідомо, коли їх отримаю (деякі оригінали Бодлера я отримав більше як через півроку після відправлення).

...У „Мандрах” Бодлера я припустився помилки у шостій строфі четвертого розділу: про слона сказано, що він – „обожнена особа”, а треба „обожнена істота” (і, відповідно, римою до нього буде „пишнота”, а не „оздоба”). Помилка не страшна, але все одно прикро, і Ти її виправ.

Чи надсилав я Тобі переклади сонету „Сліпці” [4, с.376] та „Надбитий дзвін” [4, с.372], я їх переклав давно.

Десанку ще не перекладав і найближчим часом не думаю за неї братися: раз уже захопився французами, треба посидіти над ними. Зараз я читаю цікаву книжку Обломієвського „Французкий символизм”, там окремий розділ присвячено Бодлерові і Верленові. Я за своїм складом книжний чоловік і, перекладаючи, керуюся не самим натхненням, знання мені не тільки не заважають, але й допомагають” [6, с.222-225].

Лист від 24.02.1975: „...Ось Тобі переклад Верленівської речі, яка мені вельми сподобалась „Позаяк зоря вже, позаяк вже дніє” [4, с.382]. Як бачиш, вірш не по-верленівськи бадьорий і оптимістичний. Поезії в такому ключі мені подобаються більше за інші, і коли Ти мені присилатимеш оригінали, передусім присилай мені такого типу, вони зібрані переважно в збірці „Добра пісня” ( La Bonne Chanson), а почасти також у збірці „Романси без слів” (Romances sans paroles). Я, звичайно, перекладаю й інші поезії, як, скажімо, „Розпач” („О, ні, я не обожнюю природу”) [4, с.386].

Я розумію, чому Маестро рекомендує перекладати незалежно від того, була та чи інша перекладена чи ні, але Ти все-таки оригіналів поезій, уже перекладених, мені зараз не надсилай, краще робити, не дублюючи інших. А я досі дублював надто багато, і тільки тому, що не знав про інші переклади. От і зараз втрапила мені до рук збірка поезій М. Драй-Хмари, серед них я надибав переклади Верлена, які перекладав я („Un grand sommeil noir” та „Il pleur dans mon cœur”)17. Щодо точності, на жаль, мушу визнати, що Драй-Хмари переклад точніший. Про решту судити не мені. Драй-Хмара такий точний, що йому можна закинути надмірну буквалістичність.

Я начитався аж надто вільних перекладів Анненського, і мої вільності проти оригіналу здаються несуттєвими (звичайно, порівняно з Анненським)...Зараз висилай передусім Верлена (Бодлера я ще маю чимало не перекладеного). Бжехву і Незвала зараз не висилай” [6, с.230-232].

Лист від 10.03.1975: „...Я тим часом переклав ще дещо Бодлера (назви я переклав не дослівно, але й не так, як російські перекладачі – „Вступление”; у Бодлера це не „Introduction”, а саме „Au lecteur”, тобто „До читача”, я вирішив відкинути буквально-прозаїчну назву і модифікував її „Читачу мій” [4, с.370]).

Не пригадую, чи надсилав я Тобі сонет Бодлера „Надбитий дзвін”, зробив я його ще 13 січня. Не пам’ятаю, чи надсилав переклад Верленового „Розпачу”.

...Серед критичних зауважень про мої переклади є й претензії до наголосу в слові „пітьма”. Я знаю ці уподобання Маестро і колись, перекладаючи Беранже, піддався йому, але в наших краях [на Слобожанщині – Л. С.], де польського впливу не було, роблять наголос тільки на другому складі, і я до того так звик, що інший наголос звучить для мене не природно, а коли я за словниковими та літературними джерелами виявив, що наголос на другому складі не є діалектний, що він становить варіант літературної мови, і варіант, можливо, навіть основний, перспективніший, я вирішив у цьому скромному пункті Маестрові не піддаватися: як бачиш, в обох перекладах, які я Тобі надсилаю сьогодні, це слово має наголос на другому складі.

У вірші Бодлера „Читачу мій” я зіткнувся з однією трудністю, якої ні сам не розв’язав, ні ерудити не могли розв’язати – це якесь не французьке слово „nouka”. Російський перекладач залишив його не перекладеним. Я навмання змінив його опієм. З цієї причини остання строфа перекладена не так точно, як інші строфи. Може, Ти у Миколи [Лукаша – Л. С.] з’ясуєш цю загадку (або в Андрія Олександровича [Білецького – Л. С.] чи в Маестро)” [6, с.237-240].

Лист від 27.04.1975: „Що Бодлера та Верлена Ти приготувала, то дуже добре. Але дуже чекати не варт, це така домовленість, яка може бути не виконаною. Аби тільки все було напоготові про всяк випадок” [6, с.249].

Лист від 12.05.1975: „...Бодлера та Верлена переписувати поки що не треба, може, вдасться передати. А крім того, у мене є багато що перекладати, я ж за місяць не переклав жодного рядка” [6, с.257]

Лист від 26.05.1975: „...Уже протягом місяця18 жодного нового перекладу Тобі надіслати не можу, але буде час, надолужу прогаяне (якщо вже стільки прогаяв надолуженого).

...Якщо говорити на поетично-антологічні теми, дещо може знадобитися – наприклад, стаття про Беранже – вона ще може прозвучати19...

Бодлера та Верлена тим часом висилати не треба, може, все-таки буде нагода передати самі збірки, але якщо матимеш час, пришли, будь ласка, колись оригінал твору Жерара де Нерваля „Христос в Гетсиманському саду” – я прочитав російський переклад, і він мені сподобався” [6, с.259, 261].

Під час побачення дружина І. Світличного домовилася з начальником табору Піменовим про можливість передачі французьких збірок Бодлера та Верлена. Але на його місце прийшов салдафон Поляков, який не знав до пуття і російської мови. За його брутальну поведінку І. Світличний відмовився з ним розмовляти.

Лист від 30.08.1975: „...Змісту поезій Верлена я досі не отримав – абсолютно не розумію чому. Але я спробую домогтися свого” [див. вище – Л. С.] [6, с.279].

Лист від 18.11.1976: „...Тут один чоловік перекладає Кіплінга, і попросив мене перекласти віршик з оповідання про верблюда. Я його прохання задовільнив – „Чорний горб” [5, с.53]” [6, с.354].

Лист від 14.02.1977: „...Я трохи поновив працездатність. Вже почав перекладати Десанку Максимович, але переклав зовсім не багато, не пам’ятаю, що саме. Не дивуйтесь, як робитиму дублі, було б діло зроблено – із зробленого вибрати не штука” [6, с.377].

Лист від 20.04.1977: „...Переклав я 84-ий твір із „Квітів зла” – „L’examen de minuit” – „Роздуми опівночі” [4, с.375]. Вірш цей не в моєму стилі, але коли заповзявся перекладати Бодлера, вибирати стиль не випадає” [6, с.397-398].

Лист від 20.06.1977: „...Пересилаю ще переклад з Бодлера LXXVI „Сплін” („Я мов король в краю занудливих дощів”) [4, с.373].

...Я у перекладах – цілковитий учень Маестро, без нього я, може, й взагалі б цим не займався” [6, с.414-415].

Лист від 31.07.1977: „...За звітний період читав і писав зовсім мало. Переглянув тільки книгу єва „Византийский гуманизм в XIV-XV вв.” (Наука, 1976) і особливо перейнявся трактатом Георгія Геміста Пліфона „Закони”, кілька гімнів з цього трактату (там є підрядники) – переклав і пропоную Вашій увазі [4, с.119]” [6, с.426-427]

Лист від 31.08.1977: „...Верлена французькою мовою вишлють мені (розірваного на окремі частини) цінним листом або бандероллю, так само українськомовного Верлена (але без написів) – я матиму на етап на заслання, а може тут щось встигну перекласти.

Дякую за „Едісона” (Незвала), першу порцію вже отримав” [6, с.434, 436]

Лист від 20-21.09.1977: „...Кілька перекладів з Леконт де Ліля: „L’orbe d’or”, у перекладі Івана Буніна „Золотий диск”, я переклав „Круг сонця золотий” [4, с.368], „Віланелла” [4, с.366], „Небесна лампада” [4, с.367].

Я не знаю, що таке „Віланелла”, може, це жанр такий, але російський перекладач залишив назву без перекладу” [6, с.439-443].

[Примітка: Віланелла – у добу Середньовіччя пісня пастухів, у добу Відродження – пісня про кохання, стилізована під сільську пісню – Л. С.].

Лист від 30.09.1977: „...Пишу з лікарні, навіть не читаю. Маю при собі двомовну збірку французької поезії – перечитувати приємно, а коли є настрій і змога, можна й перекладати.

Перед від’їздом я перечитував свій переклад „Гімнів” Пліфона і зробив кілька правок, пам’ятаю, що замість „істота моя доброчинна” краще буде „єство моє всім доброчинне”.

Перекладав за звітний період мало, але трохи є: Леконт де Ліль „Червона зоря” [4, с.368].

Сутужно без словників. У мене словник французько-російський, а не французько-український, а російсько-українського тут [у лікарні – Л. С.] немає – і як краще передати те, що російською „рдяный”, не дотумкаюся (слова „багряний” я не люблю).

Прошу подивитися в моїй збірці поезій Беранже, чи перекладений вірш „Нескінченно малі величини або дідократія”, оригінал у мене є, я міг би перекласти [перекладено в 60-х рр. 4, с.326]” [6, с.446-449].

Як видно з листів, 1976-1977 років І. Світличний перекладав дуже мало через поганий стан здоров’я, дуже часто місяцями лежав у лікарні, але й поза лікарнею був непрацездатний.

Лист від 12.12.1977: „...Написав у „Всесвіт” Д. Павличкові [головному редактору – Л. С.], разом із листом надіслав „Гімни” Пліфона і всі, які мав, переклади з Леконт де Ліля, а в листі написав, чому, що і як я перекладав. Звернув увагу на те, що закону, який би забороняв друкувати творчість в’язнів, у Радянському Союзі немає – решта, мовляв, залежить від редакції, і я сподіваюсь дізнатися з їхньої відповіді” [6, с.466].

[Примітка упорядника: відповіді з редакції „Всесвіту” І. Світличний не дочекався – Л. С.].

Коли наприкінці 1990-х років дружина І. Світличного звернулася до Д. Павличка [головного редактора 1977 року – Л. С.] та його заступника в 1977 році О. Микитенка, ті відповіли, що такого листа не бачили. Наскільки це вірогідно (рекомендований лист з повідомленням про вручення) – невідомо. Можливо, вилучило „всевидюче око”, бо згадувати прізвище І. Світличного в будь-якому контексті 1965-1990 років було заборонено згідно з індексом заборон Головліту.

„...Цікавий маю задум – порівняти Незвалового „Едісона” і Плужникового „Галілея”. Речі типологічно дуже схожі і написані в одну епоху, хоч, мабуть, цілком незалежно. Взагалі варт звернути і на організацію строфіки в Плужникові поемі – вона вільніша, розкутіша, ніж у Незвала, і це мене також приваблює20” [6, с.468].

Лист від 19.02.1978: „...Переписую пари перекладів із Бодлера: LXXIV „Сплін” („І листопад гнилий, і мокра хвища...”) [4, с.373]. Таким чином, із чотирьох Бодлерівських „Сплінів” перекладено вже три. Дасть Бог здоров’ячка перекладу і четвертий.

Не знаю, чи правильно зробив, переклавши назву місяця Плювіоз (Бодлер вжив назву часів Революції свідомо, і російські перекладачі її не перекладали). Порадься з Миколою [Лукашем – Л. С.], як він скаже, так і буде – листопад і Плювіоз мають однакові версифікаційні якості і легко взаємозамінюються.

Сонет LXXXIII „Кришка” [4, с.374] – Бодлер є Бодлер, і за його настрої я не відповідаю” [6, с.486-487].

Лист від 28.02.1978: „...Років три тому я переклав дуже неординарну верленівську річ „Позаяк”. Зараз не маю оригіналу, а переклад забув – лишилося тільки загальне урочисте звучання, загальний піднесений настрій – і я вирішив зробити ще й переспів [4, с.121].

Верленівські „Позаяк” імпонують мені куди більше, ніж бодлерівські „Спліни”.

У Верленовому „Позаяк” будуть маленькі, дуже незначні зміни, бо кілька слів мені там здаються слабкими, а як їх замінити, я ще не придумав. А загалом це вірш, який мені подобається, бо більш за інші відповідає моєму глибинному настрою.” [Це писалось у критичному стані хвороби. – Л. С.] [6, с.490-492].

Лист від 25.04.1978: „...Приготуй, щоб одразу вислати мені [на заслання – Л. С.] також Бодлера (франц. мовою), українських Лорку і Верлена, розпитай у Миколи, чи не позичить він на якийсь час Верлена франц. мовою. А на потім, на той час, як сама приїдеш до мене на заслання, приготуй, будь ласка, список усіх моїх перекладів, переспівів і т. п., які я надсилав Тобі, щоб я орієнтувався, що зроблено, а що ні, та й систематизувати якось треба.

...Довго не маю відповіді із „Всесвіту”. Може, Ти поцікавишся у Павличка” [6, с.504-505]

* * *

Від 30 січня до 5 травня 1978 року І. Світличний перебував у лікарні з діагнозом „сиворотковий гепатит” (хвороба Боткіна Б), який йому занесли шприцом у лікарні наприкінці 1977 року. Етап, що продовжувався з 7 травня до 20 червня 1978 року, був дуже важким, особливо для виснаженої людини, яка потребувала суворої дієти. У проханні дружини І. Світличного відправити його за її рахунок літаком було відмовлено. На етапі кримінальні злочинці допомагали І. Світличному. Система продовжувала цілеспрямовано нищити І. Світличного.

III В. Від 20 червня 1978 року почався новий і останній період життя І. Світличного. Ейфорія перших днів заслання („це друга Швейцарія!”) дуже швидко минула.

На засланні стан І. Світличного з кожним днем погіршувався (див. „Знищення інтелекту „об’єктивними” факторами”. Кур’єр Кривбасу. 2003. Січень. № 158).

І. Світличний уже не здатний до творчої роботи, у світлі хвилини він працює над перекладом-переспівом „Слова о полку Ігоревім”, продовжує працювати над „Словником синонімів”, якого вважав „головною працею свого життя” на зовсім інших, ніж звичайно, засадах.

У листі до А.-Г. Горбач 7.01.1980 І. Світличний згадує про переклад „Тризни” :

„Ми з Ігорем [Калинцем – Л. С.], коли були разом [у таборі – Л. С.], оба примірялися перекласти Шевченкову „Тризну”, але далі початкових спроб справа не пішла ні в нього, ні в мене, умови тому не дуже сприяли.

А це недавно я почув, що такі спроби вже робилися, і що ще в 20-х рр. був переклад О. Стефановича, та я його не читав і тут, певна річ, прочитати не зможу, але якби Ви змогли його дістати і зробити для мене ксерокопію, я був би Вам дуже вдячний. Застерігаю, що мені не потрібні ні передмови, ні післямови, ні примітки, ні вихідні дані – тільки Шевченків текст, і більше нічого.

Я думаю, що його в такому разі не спіткає доля словника” [На жаль, спіткала – вилучено на митниці – Л. С.].

І. Світличний почувається дуже погано, поза тим виникає постійна загроза арешту (як це сталося з В. Стусом та іншими), тому намагається упорядкувати свої переклади з французької.

У листі до академіка Аркадія Жуковського (Сарсель-Париж) 10.01.1981 він пише:

„...Як людині франкомовній, перепишу декілька своїх перекладів з П. Верлена. Переклади давні, зроблені шість років тому – „Осіння пісня” в декількох варіантах і ще кілька перекладів: „Морське” (Marine), „Розпач” (L’angoisse), „Над незглибимим...”, „Зелень” (Green), „Довга і сіра...”, „Знемога”.

...Переклав я ще кілька Верленових віршів: „Effet de…”, „Le bruit des cabarets”, „Spleen”, ще там щось, але тепер, коли я їх перечитую, вони здаються мені слабшими. До речі, коли я перекладав Верлена, українського видання його „Лірики” 1968 року при мені не було, тільки цим можна пояснити, що я перекладав вже перекладене. Хоча це, звичайно, не гріх, бо я зараз прочитав у газеті, що в Києві видана збірка нових (!) перекладів Беранже, бо колишні переклади визнано застарілими чи недосконалими – у всякому разі вони [через прізвища перекладачів?! – Л. С.] не відповідають сучасним вимогам.” [Недосконалі, застарілі переклади М. Зерова, В. Cамійленка, П. Грабовського, Г. Кочура, І. Світличного?! – Л. С.]

До Аркадія Жуковського 03.05.1981: „...Тепер про Верлена, Леконт де Ліля та інших французів. По-моєму, окремо їх видавати ще рано. Ідея у мене така була, навіть назву попередню маю „Мої французи”.

Але, по-перше, треба зібрати те, що зроблено, а багато чого під руками не маю, а до того, що не під руками, не маю доступу. По-друге, запланував я перекласти ще дещо, для такої збірки необхідне, а коли це зроблю, не знаю.

Маю десь у Києві переклади з Ронсара, Лафонтена, Скаррона, Сюперв’єля, Мішо, ще когось. Все те треба б зібрати докупи та переглянути, поправити, а можливості такої не маю. Доведеться почекати – можливо й довго, значно довше, ніж Ви уявляєте, судячи з Вашого листа, ситуація не така оптимістична, як здається здалека.”

Деякі зауваження: можливо, мова була про видання перекладів за кордоном. І. Світличний був дуже вимогливим до своєї творчості, і хотів довести переклади до ладу, але стан здоров’я був таким, що творчою роботою займатися він уже не був у змозі. Тексти перекладів було сховано в Києві, бо під час обшуків їх могли вилучити.

Продовжую листа: „Зараз хочу надіслати Вам кілька перекладів з Бодлера. Почати треба було б з вступного „До читача”, що я його переклав ще на початку 1975 року і, здається, вдало (так мені уявляється), але при собі його не маю, а де шукати – не знаю, лишається тішити себе надією, що зовсім він не пропав (загалом пропало також не мало), та чекати поки вони знайдуться.