Життя, віддане словесності (стр. 40 )

Не маю під руками також „Альбатроса”, якого ми, троє перекладачів [І. Світличний, І. Калинець, І. Коваленко – Л. С.], перекладали у 1974 році конкурсно – з того і почалася моя Бодлеріана. Потім, так само конкурсно, було три переклади „Людина і море” – мій переклад жюрі визнало кращим, хоч строгий суддя [Г. Кочур – Л. С.] зробив і до того кілька суттєвих зауважень, як зараз бачу, небезпідставних, але виправляти вже не маю снаги, переписую, як було:

XIV. „Людина і море” [4, с.371];

XXX. „De profundis clamari” [4, с.372];

LXXV. „Надбитий дзвін” [4, с.372];

LXXVІ. „Сплін” (І листопад гнилий...) [4, с.373].

Другого „Спліну” (LXXVI) перекладати не закінчив, третій і четвертий звучать так:

LXXVII. „Сплін” (Я – мов король) [4, с.373];

LXXVIII. „Сплін” (Коли важке...) [4, с.374];

XCII. „Сліпці” (Les Avangees) [4, с.376];

CXXVI. „Мандри” (Le voyage) [4, с.377]; але вони такі довгі, що хай почекають наступного листа, до того ж їх я читав колись у непоганому перекладі М. Фішбейна.

Тож, замість „Мандрів” додам ще кілька перекладів із циклу „Nouvelles fleurs du mal” у видання „Gallimard” 1961, поданих осібно з окремою нумерацією

II. „Роздуми опівночі” (L’examen de minuit) [4, с.375];

VII. „Зосередженість” (Recuillement) [4, с.374];

X. „Кришка” (Le couvercle) [4, с.374].

Здається, досить.”

Незабаром І. Світличний захворів, 20 серпня 1978 року у нього був інсульт, він дивом залишився живим.

Переклади надруковано у такому вигляді, як вони подавалися у листах, з виправленнями в наступних листах.

„Варіації на виспівані теми”

(переспіви)

В одному з перших листів із заслання до А.-Г. Горбач від 15.09.1978 І. Світличний пише: „...У мене є цілий цикл наслідувань поетів різних країн і часів – Горацієві, Сковороді, Шевченкові, Пушкіну, Блокові, Плужникові, Бажанові, Тичині, Беранже і т. д., і т. п. – загалом цикл називається „Варіації на виспівані теми”.

Отож, соцреалістичне наслідування Верленові „Позаяк” [4, с.121].

Бачите, які настрої? А написано це через місяць після початку хвороби [Боткіна Б – Л. С.], коли я тільки прочуняв після кризового стану.”

До А.-Г. Горбач 14.06.1981: „... Пропоную Вашій увазі вірш із відомого, здається, Вам циклу: „Ars poetica” („Заримувати свободу із правдою”) [4, с.118].”

Доля саме цього циклу була досить химерною: вірші вилучали з табірних листів, вони губилися на десятиріччя, але ж „рукописи не горять”...

У київській тюрмі КДБ 1973 року І. Світличний пише цикл „Мефісто-Фауст”, присвячений Миколі Лукашеві. Один із віршів цього циклу „Анти-Сковорода” („Він носить все своє з собою”), навіяний віршами Сковороди [4, с.107], ще один з переспівів на цю тему сконфісковано.

Трохи згодом написано „Тріолет” на тичинівські теми [4, с.85].

Лист від 08.11.1976 І. Світличний пише: „...Тут один чоловік перекладає Кіплінга і попросив мене перекласти віршик з оповідання про верблюда „Чорний горб” [4, с.124]. ”

Лист від 12.12.1977 І. Світличний переспівує для племінника Яреми вірш „Ми – мужчини” за Р. Кіплінгом [4, с.123].

Переспівів з Горація є два: „Ars poetica” („Заримувати свободу із правдою”) [4, с.118] та „Пам’ятник” („Вітчизно, пощо ти рабами...”) [Кур’єр Кривбасу. 2003. Січень. № 158. С.118], написаний найвірогідніше 1978-1979 року на засланні в передчутті третього арешту і нещодавно знайдений.

Лист від 31.07.1977 І. Світличний наводить переклад-переспів гекзаметром шести (XXII – XXVII) гімнів богам із трактату „Закони” візантійського філософа-платоніка і політичного діяча Георгія Геміста Пліфона, підрядники до яких були в книзі єва „Византийский гуманизм” [4, с.119].

Багато перекладаючи Беранже, І. Світличний так перейнявся його поетикою, що 30.09.1977 написав вірш „У епоху реставрації” (підзаголовок – „Варіації на тему Беранже”) [4, с.129-130] – сатиру на Брежнєвський лад і – як не дивно – її не вилучили. Згодом І. Світличний зауважив, що згадану в тексті річку Рону треба замінити Дніпром – ритміка це дозволяла.

Лист від 18.01.1978 І. Світличний переспівує Шевченків „Триптих” – вірші „Доля”, „Слово”, „Муза”, написані Шевченком в один день. Але з листа „Триптих” було вилучено і знайшовся лише 1998 року в листі до І. Калинця. Опубліковано „Триптих” в „Літературній Україні” 20.08.1998.

У листах від 31.03 та 20.04.1977 І. Світличний наводить „Тріолет” („Таке життя”) та „Ритурнель” („Що я можу прикласти на розтерзане серце?”), посилаючись (для цензури) на Бодлера. У „Слові” (с.131-132) – за Бодлером.

Ще не очунявшись від важкої хвороби 20.02.1978, І. Світличний пише переспів Верленового „Позаяк”, оспівуючи супутницю життя, з якою „кожен день – Великдень, все життя – кантата, все – органний Бах”, заповідає: „доки ноги носять, ти за двох іди”. „Був би не проти, якби „Позаяк” послала Василеві [Стусу – Л. С.].”

У таборах був справжній, не „радянський” інтернаціоналізм. Співтабірники-грузини зробили підрядник, а І. Світличний переспівав вірш „Поезія передусім, понад усе” за баладою Табідзе [4, с.126], „Повінь квітів...”, „Натоптаних могил...”, „Дрімають задумані фрески...”, „Так все незвично” за Т. Чантурашвілі [4, с.127-128].

Так само спів табірників-литовців І. Світличний переклав поезію Ю. Маркінкявічуса „Апасіоната” та Е. Матузявічуса „Я часто втомлююсь” – першодрук „Зона” (1993. № 4. С.57-58).

Як і „Пам’ятник” (за Горацієм), у тому ж записникові дуже нерозбірливо (вірогідно 1978 рік) записано ще два переспіви: „Ненависть і любов” (Вітчизна! Пощо ти рабами) на тему блоківських „Скіфів” та „Пророк” (У борі темному й сирому) на тему пушкінського „Пророка”, опубліковані в „Кур’єрі Кривбасу” (2003. Січень. № 158).

У листі від 15.09.1978 до А.-Г. Горбач згадано наслідування Плужникові – поема „Архімед”, де зберігається ритміка Плужникового „Галілея”. Як пише М. Коцюбинська: „... „Архімед” І. Світличного – глибоко особистий твір: невільничі реалії лягли на Плужникові інтонаційно-ліричну канву, породивши ліричну сповідь, опосередковану через свідомо літературний твір”. Уперше „Архімед” опубліковано в журналі „Сучасність” (1980. № 7-8. С.34-40).

Згадувані наслідування Бажанові – це поема „Курбас”, епіграфом до якої є Бажанове „Ламали людям ми горби, щоб вирівнять хребти”. У цій поемі І. Світличний дивом прозрів Курбасову смерть від кулі (про Сандормах стало відомо через 25 років).

М. Коцюбинська вважає цю поему „найсильнішою в поетичному доробку І. Світличного. В ній є та спонтанність поетичного впливу чуття, та магія слова, що походить від повноти злиття матеріалом, від внутрішньої ідентифікації себе з героєм. Звідси – автентичність переживання й сила експресії. Звідси –Поезія” [4, с.27].

Вперше поему „Курбас” опубліковано у журналі „Сучасність” (1979. № 11. С.67-75).

„Слово о полку Ігоревім”

Ще 1973 року І. Світличний думав про переклад-переспів „Слова...”, але в таборі не було потрібної літератури. На засланні він повернувся до роботи над „Словом...”.

Лист від 24.10.1979: „Найважливіше – я почав перекладати (чи переспівувати) „Слово о полку Ігоревім”, йде легко, але необхідний „Словник „Слова” вишли авіапоштою якнайскоріше, бо через нього затримка”.

Лист від 13.11.1979: „...Отримав бандероль із „Словником „Слова...”, дуже вдячний”.

Лист від 13.01.1980: „...1967 року в серії „Библиотека поэта” вийшло друге видання з багатьма російськими перекладами, переспівами і т. п., там має бути і переклад Риленкова. Дістати його треба обов’язково (може, у Льоні М[ахновця – Л. С.] або у [Брайчевського – Л. С.] – там має бути обов’язково – він писав про „Слово...”). ...Десь має бути у нас також книжка про „Слово...” Андріянової-Перети. Знайди і терміново вишли. ...Подивись випуски „Трудов отдела древнерусской литературы”, за бібліографією там багато для мене цікавого матеріалу.

...Взагалі, якщо закінчу перекладати „Слово...”, це буде з кращих моїх речей, так мені здається.”

Лист від 13.01.1980: „...„Слово...” й про „Слово...” купуй усе, що, де, коли побачиш.”

Лист від 28.01.1980: „...Головне – перепиши переклад Риленкова.”

Лист від 18.04.1980: „...Що у нас є Рибакова – про „Слово...” або про той час?”

Улітку 1980 року І. Світличного за станом здоров’я перевели на долину в село Майма. Працював він палітурником в Горно-Алтайській бібліотеці, де мав змогу користуватися міжбібліотечним абонементом на чуже ім’я.

Лист від 25.05.1980: „...А тепер головна тема мого листа. Я вже писав, що перекладаю „Слово...”. Переклад посувається повільно, перекладаю потрохи, нападами, а антракти між роботою, коли зовсім не можу зосередитись, надто довгі, затяжні. Однак, половину вже переклав – правда, не підряд, але є початок і кінець (від плачу Ярославни до кінця, а середина ще чекає труду).

Та й не знаю, як це можна назвати, переклад чи переспів, але прагнення не відходити від оригіналу і не модернізувати у мене сильне, хоча, на мій погляд, вільніший переклад чи переспів, вигравши на художності, був би доцільніший. Я ще не показував його нікому з фахівців, бо й текст перекладу ще не остаточний, але Вашу думку мені хотілося б знати (особливо конкретні зауваги).

Єдина умова: можна показати комусь із фахівців, хто міг би дати добрі поради, можна переслати і Надійці, але всіх треба застерегти, що друкувати його зараз не вільно – не тільки тому, що переклад не закінчений, не остаточний, але й тому, що я по закінченні хочу переслати його до „Вітчизни” і спробувати опублікувати тут, а публікація на Заході може цьому сильно зашкодити21.

Гадаю, Ви мене розумієте і волю мою вволите

Чи не час, братове, чи не слід

Оспівати Ігорів похід

-------------------------------------

------------------------------------

Лади образ найдорожчий,

Любленої Глібівни.

От на цьому високому регістрі моїй музі раптом фундаментально заціпило.”

Лист від 14.06.1981: „... Нещодавно послав Вам детального листа [листа немає – Л. С.] із останнім варіантом „Слова...”. Попрошу внести в останній, але не остаточний варіант „Слова...” поправку: там, де йдеться про Двіну, неоковирні рядки треба замінити іншими (може, також не дуже оковирним, але текстуально точнішими):

І Двіна під криком бусурмана-половця

Каламуть-болотом потекла до Полоцька.”

І. Світличний збирався ще працювати над перекладом, але раптовий інсульт перервав роботу. Ось як оцінює роботу І. Світличного над перекладом „Слова...” І. Дзюба [3, с.19]:

„...Не просто зважитись на такий труд, та ще й маючи стількох блискучих попередників, Світличний став до творчого змагання, яке триває вже багато і багато десятиліть; він зважився на свою поетичну версію шедевра, яка посяде гідне місце серед версій інших майстрів – і водночас місце трохи особливе: і спробою оригінального витлумачення „темних” та спірних місць, і ритмомелодичним малюнком, і тяжінням до „переспіву” при великій мірі точності відтворення оригіналу”.

За тиждень до інсульту І. Світличний відправив В. Шевчукові переклад „Слова...” з „проханням якнайприскіпливіше до нього поставитися й висловити свої зауваження, аби потому його найретельніше доопрацювати”, але скористуватися зауваженнями В. Шевчука він вже не встиг.

„Поети й перекладачі освоювали цей твір або подаючи науковий переклад, як Л. Махновець, або переспіви, М. Рильський, В. Свідзинський та багато інших. Культура переспіву така ж правомірна, як і перекладу.

...І. Світличний спеціально підкреслює, що він переспівує твір, сам текст віддає не точно слово в слово, образ в образ, а іноді розширює його, робить ритмічні зміщення, деякі образи опускає, тобто йому важливо донести не букву, а дух твору.

З усього видно, що перекладач довго й багато працював над вивченням тексту; що він вивчав наукові роботи про „Слово...”, бо „темні” місця передавав, виходячи з тієї чи іншої наукової кон’юктури; часом рима його сковувала і примушувала вдаватися до певних текстуальних відхилень, але на загал він блискуче володіє віршем, його рядок сильний, б’ючкий, вимірений.

...Якби не важка недуга, то він би при його старанності і винятково дбайливому ставленні до роботи, довів би переспів до максимальної точності при віддачі тексту.

Сам жанр переспіву робить такі відхилення припустимими. Пам’ятку перекладено динамічним віршем, який добре читається, отже має свій сенс існування,” – Валерій Шевчук, передмова до публікації „Слова...” [Сузір’я. К., Дніпро. 1990. Вип. 29.].

* * *

Переклад „Слова...” був останньою роботою І. Світличного, 20.08.1981 – інсульт, читати і писати уже не міг. Тому деякі переклади, статті, вірші, над якими він збирався ще працювати, залишилися незакінченими.

ПРИМІТКИ

1 „Великий том Беранже” – останнє прижиттєве видання Беранже, яке І. Світличний придбав у Москві.

2 За короткий час І. Світличному відмовили.

3 Від 1965 року критичних і мовознавчих статей І. Світличного не друкували. Як висловився Валентин Мороз, він „перекваліфікувався на перекладача”.

4 Як вже згадувалося, „Антологія сучасної французької поезії” не вийшла і не залишилося навіть машинопису.

5 Зауваження до перлюстрації листів.

6 Ронсар видруковано лише 1990 року в „Серці”, а Лафонтен – 11 байок в „Серці” 1990 року, а 28 перекладених І. Світличним байок в „Слові”.

7 Перша публікація (скорочена) див. Норвід „Поезії” (ПСЛ – К., Дніпро, 1971. Під прізвищем Л. Череватенка.) Повний текст див. „Слово...” (с.181-187).

8 Перекладачі І. Калинець, І. Світличний, І. Коваленко.

9 „Для душі чи тільки для заробітку,” – І. Світличний питає, чи друкують („для заробітку”) Г. Кочура.

10 „Дядько Лев” – , германіст, нар. 1912 р. у Києві, прототип Рубіна в „Круге первом” Солженіцина. Чудово володів українською мовою.

11 Переклад з Аді не дійшов з цензурних міркувань.

12 До листа було додано переклади Верлена „Над неосяжним...”, „Довга, сіра...”, „Серце скімлить...” та Бодлерів „Сплін”. Три картки сконфіскували.

13 Не всі переклади можна було надіслати через „заборонені” цензурою прізвища перекладачів.

14 „Невеликих розміром” – зумовлено обставинами, в яких ІСвітличний працював над перекладами.

15 В умовах тюрми КДБ, в дорозі, в табірній тюрмі.

16 Див. примітку 4.

17 „Глибокий, сірий сон мене тлумить” (4, с.385), „Серце скімлить, плаче” (4, с.384).

18 „Протягом місяця” І. Світличний знаходився в табірній тюрмі.

19 Вступна стаття „Народ був його музою” див. 4 (с.253-264).

20 На теми Плужникового „Галілея” І. Світличний написав поему „Архімед” (4, с.141-147).

21 „Слово про Ігореву січ” надіслано до журналу „Прапор” 1986 року, але текст повернули автору з відмовою друкувати.

1. -Ж. Пісні. К.; 19Світличний І. О. Ґратовані сонети / Пер. сл. І. Кошелівця. Мюнхен, 19Світличний І. О. Серце для куль і для рим / Пер. сл. І. Дзюби. К., 19Світличний І. О. У мене – тільки слово / Пер. сл. М. Коцюбинської. Х., 19Світличний І. О. Побрехеньки для Яремки. К., 20Світличний І. О. Голос доби: Кн. 1. Листи з „Парнасу” (1973-1978). К., 20Світличний І. О. Голос доби: Кн. 2. Жити, ніби немає облоги (1953-1971), Хоч кожен день мені взнаки (1978-1981). К., 20Сузір’я: Літ.-худ. зб. Вип. 29. К., 1990. С. 342-360.

Г. Пехник, асп.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка.

ГРИГОРІЙ КОЧУР: ТЕОРЕТИЧНІ ПОГЛЯДИ НА ПЕРЕКЛАД

У статті зроблено спробу вивести деякі теоретичні погляди Г. Кочура, що стосуються перекладу, на основі його теоретичних розвідок та аналізу частини його перекладів. Йдеться, зокрема, про питання перекладу словесних образів, реалій, алюзій, передачі форми, ритму та розміру вірша. Аналізується коло перекладознавчих інтересів Г. Кочура. Приклади перекладів Г. Кочура зіставляються із перекладами інших українських перекладачів.

Ключові слова: алюзія, словесний образ, еквілінеарність, звуковий символізм, стилізація.

Мабуть, уже ніхто не сумнівається, що переклад – справа творча. Не втиснеш його у строгі рамки раціональної теорії – стійкі й непорушні, бо нічого, окрім буквалізму, не доб’єшся. Отак і з творчістю перекладача: немає теоретичних догм чи правил, однак система все ж існує – це певні принципи, установки-дороговкази, якими керується у своїй роботі той чи інший перекладач.

І, звичайно ж, для Григорія Порфировича Кочура – одного з керманичів української школи художнього перекладу минулого сторіччя, глибини творчості якого, на жаль, з об’єктивних причин, ще не розкрито, джерелом його теоретичних обґрунтувань та напрацювань були як погляди інших видатних перекладачів, так і власний аналіз художніх перекладів – чи то українців, чи то чехів, словаків тощо, але передусім, звісно ж, – власна творча манера та стиль перекладання, які втілювалися у його майстерно виконаних перекладах вершин світової поезії. Саме тому при докладному аналізі перекладацьких поглядів Г. Кочура аж ніяк не можна обійти увагою жодного з аспектів його діяльності: ані дослідницьких його статей, ані перекладів чи поезії, які він створив. Хоча, попри все, Г. Кочур не вважав свій стиль єдино правильним, усвідомлюючи, що кожен підходить до свого завдання по-різному, і чимало шляхів може привести до бажаних результатів.

Щодо теоретичних ідей Г. Кочура, то їх можна умовно поділити на ідеї, які стосуються етапів процесу перекладання, перекладацьких засобів, проблем співвідношення літератури і перекладу, і на погляди щодо окремих суто перекладознавчих проблем.

Найпершим кроком на шляху до перекладання, як видно з відповідей на анкету “Теорії і практики перекладу” [4, с.171-189], Г. Кочур уважав уже сам вибір твору для перекладу. Ідеальна ситуація – це “коли його не доводиться вибирати, коли сам твір вибере перекладача – так його захопить, що той мусить його перекласти, не може не перекласти” [4, с.174]. І хоча захоплення перекладача ще не є запорукою бездоганності перекладу, та все ж це перспективна передумова. Проте, навіть пишучи на замовлення, можна створити зовсім не гірший переклад. Прикладом може бути “Крук” Едгара По, який не належав до улюблених поезій Кочура через свою раціоналізованість й театральні ефекти, але в українській версії якого чимало здобутків. Кочур вважав, що українській літературі потрібно дати гідний переклад “The Raven” Е. По, щоб наша література не втрачала престижу на світовій арені, залишивши поза увагою визнаний світової літератури. Однак перевагу Г. Кочур все ж таки надав першому способові – перекладові творів за власними уподобаннями, оскільки так легше вкласти душу у свій витвір.

Про правильність такої думки переконливо свідчить такий приклад: для антології французької поезії на прохання професора Київського інституту народної освіти С. Кочур ще студентом перекладав вірш “Перша” Ф. Коппе, але додав ще й власний переклад сонету “Теслярева родина”, який він обрав для перекладу самостійно. На жаль, антологія не вийшла друком, більшість перекладів зникло, серед них і переклади Г. Кочура. І от, років через 20, намагаючись відтворити їх по пам’яті, творцеві вдалося пригадати без особливих труднощів лише сонет, який він переклав за власним бажанням.

Проте у будь-якому разі роботу потрібно виконувати сумлінно, треба навчитися перевтілюватися, як це роблять актори на сцені, навчитися переконливо говорити чужими словами, аби читач повірив, що до нього промовляє саме цей герой.

Наступний крок після підбору – підготовчий етап, який у вузькому розумінні означає озброєння всіма потрібними знаряддями – словниками, довідниками і т. ін. Поняття підготовчого етапу неоднозначне, бо, за словами Г. Кочура, “усе життя перекладача – суцільний підготовчий етап” [4, c.176]. Григорій Порфирович вважає, що аби не потрапити у халепу, переклавши якимось ляпсусом, а також щоб підвищити ефективність своєї творчої праці, перекладач має не лише досконало володіти мовами оригіналу та перекладу, а й бути обізнаним із важливими фактами біографії письменника, його місцем у літературі країни, основними віхами розвитку літератури країни оригіналу, а до того ж неодмінно ще й володіти певними знаннями у тій галузі, про яку йдеться у творі, іноді ж знадобляться просто обізнаність із фольклорними традиціями чи міфологією країни, чітке уявлення про світову культуру.

Що ж до підручних засобів – словників – то стан справ у цій галузі Г. Кочур оцінював як цілковито незадовільний. Тому, на його думку, перекладачеві найчастіше доводиться мобілізувати “внутрішні” мовні ресурси. Та все ж роль словників – дуже важлива, адже уважно прочитати вірш зі словником, записати прочитане – це початок перекладання. І саме до таких підрядників, зроблених власноруч, перекладач залюбки звертається і дуже їм довіряє, особливо, якщо йдеться про те, щоб перекладати із мови, знання з якої у нього не надто блискучі. Однак такому прочитанню має передувати ознайомлення з твором із позиції звичайного читача, формування сприйняття твору, яке, можливо, згодом у процесі роботи і зміниться. Г. Кочур намагається не зіставляти оригіналу та інших перекладів до закінчення власної версії, хоча й дуже цікавиться ними, та іноді цього не уникнути, адже багато перекладів, українських і російських, добре відомі перекладачеві, який, за власним висловом, “має зухвальство вважати себе не тільки перекладачем, а ще почасти й істориком та теоретиком перекладу, а отже, на всякі переклади накида[єть]ся жадібно” [4, c.178]. Хоч зовсім і не для того, щоб використати чужі досягнення.