Життя, віддане словесності (стр. 53 )

Ця ж емоція розвивається і у двох наступних рядках (7-8). Її теплоту і ніжність відчуваємо у поводженні з рослинами. Займенник ipse наголошує на безпосередньому характері участі. Прикметник teneras несе ніжність. Maturo tempore знову активізує почуття розміреності, впорядкованості.

У рядках 9-10 специфічного уточнення та доповнення набуває кількісна семантика (frugum acervos; musta pleno lacu), що не заперечує картини скромності, нечисельності, зображеної раніше, але надає їй нового конкретнішого означення: відтепер це картина скромного достатку. Малими, як ми далі побачимо, залишаться наділи землі, але врожай на цих землях мусить бути добрий. Ця характеристика набуває радше якісного, аніж кількісного значення, що дає відчуття забезпеченості, стабільності на емоційному рівні.

Нового розвитку елемент гармонійності набуває з появою слова spes. Готується ґрунт для утвердження гармонії з божественними силами. А така гармонія несе із собою почуття найвищої захищеності, найпевнішої гарантії недоторканності світу ідилії, що змальовувався досі. Розвиткові цього значення присвячено великий фрагмент елегії: 11-24; 33-38.

Загальний зміст зазначеного фрагмента полягає у прикладах пошанування різних богів, що породжує надію, про яку згадувалося вище (spes : 9): надію на захист, стабільність, добрий врожай (9-10), захищеність худоби (33-34), садів (17-18). Тут емоційний образ знову наповнюється злагодженістю, гармонійністю, спокоєм.

У фрагменті постійно підтримується й елемент незаможності (19: pauperis agri; 22: exigui hostia parva soli; 33: exiguo pecori; 37: e paupere mensa; e puris[18] fictilibus); особливого спокою, тиші й захищеності надає образові епітет Палес у вірші 36: placidam Palem (пор. значення placidus, напр., за Й. Дворецьким: спокойный, миролюбивый; тихий, безмятежный; ясный, погожий; облагороженный; легкий [5, с.774]).

Після цього великого фрагмента знову декларується задоволеність малим:

Non ego divitias patrum fructusque[19] requiro (41)

і знову:

Parva seges satis est, satis requiescere lecto
Si licet et solito membra levare toro. (43-44)

У цих останніх рядках започатковано повернення до вихідного настрою. За попередніми довгими пасажами, присвяченими єднанню з богами, початковий настрій бездіяльної безтурботності втрачався. Він був присутній, бо йому ніщо не суперечило, він навіть постійно злегка опосередковано підтримувався, але йому не вистачало виразності; назрівала потреба увиразнення. І саме тут виникає очікуваний яскравий емоційний образ, у якому ніби замикається коло емоцій. Йдеться про фрагмент 43-48. Перші ж рядки найповніше створюють власне відпочинковий настрій. Вперше звучить слово requiescere, вперше виразно змальовано відпочинок втомленого тіла (solito membra levare toro: 44).

У рядках 45-48 образ відпочинку конкретизується і набуває найбільшої емоційної виразності. Тут емоційне наповнення елегії взагалі досягає найбільшої яскравості та складності. Яскравість досягається завдяки різкості контрастів і “щільності” семантичного наповнення.

Зупинімося на цих віршах дещо докладніше. Перші два слова (quam iuvat...) – перше в елегії місце, де ліричний герой сам дає емоційну оцінку своєму станові. Формула (quam...) наголошує на неможливості висловити почуття. Отже, вони досягають найвищої інтенсивності.

Далі змальовано відчуттєві (звукові, візуальні тощо) контрасти: дикі вітри крізь призму захищеності від них, слухання вітрів, їхній приглушений (стінами будинку) шум, що стає активізатором спокою. Domina в ніжних обіймах творить гармонію і байдужість до всього, що поза цією гармонією. Останній рядок (48) несе остаточне заспокоєння, убезпечування, знечулення, забуття. Коло емоцій замикається: ми знову охоплені настроєм сну.

Елегія продовжується, але це вже не сільська ідилія. Це розвиток любовної тематики, спровокованої образом “доміни”. Від цього місця елегія втрачає свою гармонійність та єдність емоційного наповнення.

Складається емоційний образ, який можна окреслити одним словом: гармонія. З одного боку, гармонія внутрішня (= спокій), яка твориться бездіяльністю, відпочинковим настроєм, безтурботністю, задоволеністю малим, даним, відсутністю бажань, за реалізацію яких треба боротися. З іншого боку, це гармонія зовнішня: потрібність і бажаність у зовнішньому світі, задоволення потреби єднання з ним: у любові рівній, взаємоспрямованій (з "доміною") і в "опікунській", "батьківській" – спрямованій від себе (до тварин та рослин) і на себе (від богів). До цього додається почуття захищеності й стабільності.

1. Cartault A. Tibulle et les auteurs du corpus tibullianum. Paris, 19Richter R. De Albii Tibulli tribus primis carminibus disputatio. Zwickau, 18Günther H.-C. Verse Transpositions in Tibullus//Classical Quarterly 47(ii) 19 Римская цивилизация. М., 20 Х. Латинско-русский словарь. М., 1976.

Emotional level of Tibullus' rural idyll image

Markiyan Dombrovskyy

Lviv Ivan Franko National University,

1, Universytetska St, Lviv, 79000, Ukraine

The paper offers analysis of the variant of Tibullan image of rural idyll which is realized in Tib the gradual analysis of each segment of the text the elements of the emotional level of the image are being uncovered in the order of their appearance in the elegy. On the results of this analysis the general characteristics of the image as a whole is made. The paper shows Tibullus' technique for creation of emotional details by means of art language, and the mechanism of forming of the whole complex emotional image on the basis of the gradual introduction of these details by the text.

Key words: emotional imagery, rural idyll, Roman elegy, Tibullus.

, асп.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

МІСЦЕ ДІЄСЛОВА-ПРИСУДКА У РЕЧЕННІ

(на матеріалі творів пізньої латини)

Проблема порядку слів у реченні є однією з основних проблем синтаксису і тому досить широко досліджується у сучасній лінгвістичній науці. Aдже, за визначенням В. Шевякової, порядок слів – це ніби “каркас” найменшої комунікативної одиниці - речення, в який вкладаються “цеглини” слова [6, c.35]. Однак особливу увагу сучасні мовознавці приділяють місцю дієслова-присудка. Це пов’язано із розробленням питань структурного синтаксису, де дієслово, згідно з вербоцентричною концепцією Л. Тен’єра [5], є центром багатоярусної ієрархічної структури - фрази, що керує її організмом. У галузі цих досліджень, на нашу думку, неабияке значення має не лише констатація факту того чи іншого місця дієслова та залежних від нього членів речення, а й дослідження поступової зміни порядку слів, що відбувається в процесі розвитку тієї чи іншої мови. Саме тому проблема порядку слів у латинській мові, зокрема в латинській мові пізнього періоду, а особливо питання про місце у реченні дієслова, видається нам дуже суттєвою. Адже саме у цей період відбувається поступовий розвиток романських мов, і у синтаксисі пізньої латині відображаються зміни, які визначаються поступовим переходом до прогресивного порядку слів.

У цій статті ми розглянемо місце дієслова-присудка як у головному, так і у підрядному реченнях у творах ранньосередньовічної латинської мови, і, порівнюючи його з місцем дієслова у творах класичної латини, прагнемо відмітити та проаналізувати зміни, що відбулися, а також пояснити причини цих змін.

Питання про порядок слів у латинській мові вивчало багато лінгвістів, йому присвячена чотиритомова робота Ж. Марузо [14, 15], дослідження Г. Вейля [21], А. Шмідта [19], Е. Ріхтер [17], К. Фосслера [20], Е. Реферовської [4], Л. Іванової [2], та багатьох інших. Розглядаючи місце дієслова у реченні класичної латини, вчені роблять одностайний висновок, що в літературній мові цього періоду дієслово здебільшого займало прикінцеве положення. Зокрема у головному реченні дієслово займає прикінцеве положення у творах Цезаря – 83 % [12, c.404], Ціцерона – 55 %, Саллюстія – 75%, Лівія – 63 % [4, c.89], Таціта – 57 % [16, c.52], воно також переважає і у творах багатьох інших авторів. Саме таке положення, на думку дослідників, було нейтральним і не мало логічного наголосу. Проте, хоча кінцеве положення і переважало, дієслово могло виступати в середині та на початку речення, до того ж на початку речення ставилося, як правило, те дієслово, на яке падав логічний наголос. Таке його вживання було успадковане ще з індоєвропейської прамови, де за свідченнями Б. Дельбрюка [9, c.17] та Ш. Баллі [1, c.233], у головних реченнях воно могло вживатися як в середині, так і наприкінці і ставитися на перше місце, якщо воно було наголошеним. Частотність того чи іншого положення дієслова у класичній латині лінгвісти пов’язують з особливостями стилю, експресивністю мови та індивідуальною манерою автора. Наприклад, Ж. Марузо [15, c.83] вважає, що часом серединне положення дієслова випливає з потреб метрики; Й. Гофман [12, c.403] зазначає, що прикінцеве положення було характерним здебільшого для творів істориків та Катона, серединне – для ораторів та поетів, а початкове положення досить часто трапляється в істориків та епічних поетів і виступає тут передусім у безсполучниковій поступовій розповіді, як засіб, за допомогою якого наголошене положення дієслова повинно заміняти сполучники, що пов’язують речення.

Що ж стосується підрядного речення, то як зазначив Ш. Баллі [1, c.242], його структура була менш вільною, ніж структура головного речення, а дослідники латинської мови стверджують, що дієслово значно частіше вживається наприкінці підрядного речення, ніж головного. Наприклад, у Цезаря співвідношення кінцевого положення у головному та підрядному реченнях відповідно становить 83-93%, у Саллюстія 75-87%, у Катона 70-86%, у Таціта 57-86%, у Лівія 63-79%, у Ціцерона 55-62%, у Плінія Молодшого 50,5-68%, у Петронія 51-67% [4, c.89].

Таке вживання дієслова у підрядному реченні Б. Дельбрюк пояснював тим, що оскільки більшість підрядних речень стоїть перед головними, то кінцеве положення повинно бути наголошеним, і у сильнішому виділенні повинно відчуватися напруження з яким очікується головне речення [8, c.77]. Отже, можливо, саме такою наголошеною позицією можна пояснити причину досить довгого збереження кінцевого положення дієслова у підрядному реченні.

У латинській мові пізнього періоду відступ від норм класичної латини досить помітний. Це найбільше стосується розташування дієслова у головному реченні, де кінцеве положення поступово перестає бути домінуючим (у Peregrinatio це тільки 24,7%, у Григогія Турського - 50,5%, у Фредегарія - 36,1%), і воно вже поступово пересувається у середину (в Peregrinatio – 50%, у Григорія Турського - 33,9%, у Фредегарія - 54,3%):

Egredienti autem episcopo omnes ad manum accedent (Peregr. XXV, 4) - А коли єпископ виходить усі підходять до руки.

Hic primus staticulum adorandum diaboli instigatione constituit, qui et stellas et ignem de caelo cadere falsa vertute hominibus ostendebat (GTHF. I, 5) - Він першим, за вказівкою диявола, встановив ідола для поклоніння і химерним дивом показував людям зірки та вогонь, що падають з неба.

110 ann. cum implisset Joseph, moriturё (Fr. Ch. II, 2) - Коли Йозефу сповнилось сто десять років, він помер.

Ministerium autem omne genus aureum gemmatum proferetur illa die (Peregr. XXV, 8) - Виносять цього дня і різноманітний золотий, прикрашений дорогоцінним камінням посуд.

David autem genuit Salamonem de Bersabee (GTHF. I, 12) - А Давид породив Соломона від Вірсавії.

Ab hoc loco usque ad Salamonem et ad aedificationem templi numeratur anni 480 (Fr. Ch. II, 3) - Відтоді до правління Соломона і до спорудження храму налічується чотириста вісімдесять років.

Збереження переваги кінцевого положення у Григорія Турського можна пояснити прагненням дотримуватися класичних зразків, проте, порівнявши частотність вживання дієслова в кінці речення в його творі та у творах істориків античності, відчутна тенденція до зміни кінцевого положення на серединне. На початку речення переважно вживаються дієслова у формі наказового способу та conjunctivus hortativus, а також дієслова, що виступають у функції безсполучникового зв’язку між реченнями. Такий безсполучниковий зв’язок виступає тоді, коли автор замість складносурядного речення вживає два окремих, друге з яких починається з дієслова, що вказує на тісний зв’язок між реченнями:

Lumen autem de foris non affertur, sed de spelunca interiori eicitur, ubi noctu ac die semper lucerna lucet, id est de intro cancellos. Dicuntur etiam psalmi lucernares, sed et antiphonae diutius (Peregr. XXIV, 4). – А світло ззовні не вноситься, але випромінюється з внутрішньої огорожі, де вдень і вночі завжди світить лампада, тобто всередині огорожі. Читаються ще вечірні псалми, а також досить довгі антифони.

Revertere ad regnum Francorum, quia pacifacta sunt omnia. (LHF. 7) – Повернися до франкської держави, тому що усе вже вгамувалося.

Щодо підрядних речень, то тут, у більшості випадків зберігається перевага кінцевого положення дієслова: у Григорія Турського - 62,8%, у Фредегарія - 50,2%, у Peregrinatio - 40,1%.

Lumen autem de foris non affertur, sed de spelunca interiori eicitur, ubi noctu ac die semper lucerna lucet, id est de intro cancellos (Peregr. XXIX, 4). - Світло ж ззовні не приносять, а воно випромінюється з середини печери, де вночі та вдень завжди світить лампада, тобто всередині огорожі.

Haec sunt divisiones, quibus per hoc mare transitur (GTHF. I, 10). - Такими є розділи, якими вони переходять через це море.

Sed cum a vicinus gentibus fabricatio inpediretur, inperfecto opus usque ad Dareum permansit (Fr. Ch. II, 24) - Але оскільки будівництву заважали сусідні племена, справа залишалася незакінчeною аж до часів Дарія.

Проте і тут вже можна спостерігати поступовий перехід дієслова в середину (Peregrinatio - 23,8%, у Григорія Турського – 26,3%, у Фредегарія - 20,7%) або на початок речення, у позицію безпосередньо після сполучника (Peregrinatio - 35,9%, Григорій Турський - 10,8%, Фредегарій - 29%). Причому в Peregrinatio та у Фредегарія вже чітко помітна перевага початкового положення, що є характерною ознакою сучасних романських мов.

Cum ergo iubente Deo persubissemus in ipsa summitate et pervenissemus ad hostium ipsius ecclesiae, ecce et occurit presbyter veniens de monasterio suo... (Peregr. III, 4). - Отже, коли за наказом Божим ми піднялися на цю верхівку і наблизилися до входу тієї церкви, ось і вийшов нам назустріч пресвітер, який йшов зі свого монастиря.

Post biduo autem quam ibi feceram, duxit nos episcopus ad puteum illum, ubi adaquaverat sanctus Iacob pectora sanctae Rachel, qui puteus sexto miliario est a Charris (Peregr. XXI, 1). - А після того як я пробула там два дні, провів нас єпископ до тієї криниці, де поїв святий Яків худобу святої Рахілі, і ця криниця розташована на відстані шести миль від Харр.

Tempore quo Amon regnabat super Iudeam, quando captivitas in Babilonia abiit, Macedoniis praeerat ArgeusGTHF. I, 17). - У той час, коли Амон царював в Юдеї, коли євреїв погнали в рабство до Вавілону, на чолі Македонян стояв Аргей...

Igitur cum cecidisset in gurgite, diu super aquas divina virtute ferebaturGTHF. I, 35). - Отже, коли він впав у вир, довго, з Божою поміччю, тримався над водою...

Ipse itaque Marovechus genuit filium nomine Childerico, qui fuit pater Chlodovecho rege inclyto atque fortissimo (LHF. 7). - А цей Маровіг народив сина на ім’я Хілдерік, який був батьком Хлодовіга царя славетного та дуже хороброго.

У вживанні складеного присудка, тобто форм дієприкметника або іншої у поєднанні з особовою формою дієслова можливі такі позиції: дієприкметник (інфінітив) безпосередньо передує чи слідує за особовою формою, або частини складенного присудка роз’єднуються одним чи декількома словами.

У поєднанні дієприкметника з особовою формою дієслова переважає безпосередня препозиція participium (Peregrinatio - 92,8%, Григорій Турський - 78,6%, Фредегарій - 83,3%):

Communicantes ergo et ibi gratias agentes Deo semper regressi sumus in Jerusolimam... (Peregr. XXI, 1). - Отже, причастившись і вознісши подяку Богові, ми повернулись до Єрусалиму.

Cuius paries duplex erat, ab intus enim de minuto lapide, a foris vero quadris sculptis fabricatum fuit (GTHF. I, 32) - Його стіни були подвійні, а збудували його з внутрішнього боку з дрібного, а ззовні з чотирикутного обтесаного каміння.

Eodem tempore natus est Abraham (Fr. Ch. II, 1) - У той самий час народився Авраам.

Диз’юнкція при такому сполученні зустрічається дуже рідко (Peregrinatio - 0,6%, Григорій Турський - 1,2%, Фредегарій - 2,1%).

Ipse tamen se his post multas eorum fatigationes et adducto Beneamen declaravit; de Rachel enim matre sua natus et hic fuit (GTHF. I, 32) - Однак він відкрився їм після того, як вони зазнали чимало лиха і після того як привели Веніаміна; бо і той був сином Рахілі, його матері.

Не часто вживаним є і поєднання дієслова та дієприкметника, причому найчастіше трапляється безпосереднє передування дієслова (Peregrinatio - 4,4%, Григорій Турський - 13,1%, Фредегарій - 8,3%), ніж дистантне (Peregrinatio - 2,2%, Григорій Турський - 7,2%, Фредегарій - 6,3%).

Propterea autem murus est ad custodiendam ecclesiam propter Hisauros, quia satis mali sunt et frequenter latrunculantur, ne forte conentur aliquid facere circa monasterium, quod ibi est disputatum (Peregr. XXIII, 4). - А стіну збудовали для захисту від ісаврян, оскільки вони є дуже злими і часто їх грабували, щоб вони раптом не насмілились це зробити і з монастирем, що тут знаходиться.

Harum portarum ustia mirae magnitudinis ex aere fusile sunt fotmata (GTHF. I, 6). - Двері цих воріт є дивовижної величини і зроблені литої міді.

Ab ipso Merovecho rege utile reges Francorum Merovingi sunt apellati (LHF, 5) - Від цього доброго царя Меровіга, царі франків отримали назву Меровінги.

Si autem et post hoc in corpore fuero, si qua praeterea loca cognoscere potuero, aut ipsa praesens, si Deus fuerit praestare dignatus, vestrae affectioni referam, aut certe, si aliquid animo sederit, scriptis nuntiabo (Peregr. XXIII, 10). - Але, якщо і після цього я ще буду живою, і якщо, крім того, інші місця зможу відвідати, або сама особисто, якщо Бог удостоїть мені це дозволити, вашій милості розповім, або, напевно, якщо щось інше задумаю, письмово повідомлю.

Sed et in Galleis multi pro Christi nomine sunt per martyrium gemmis caelestibus coronati ... (GTHF. I, 28). - Але й у Галії мучеництво в ім’я Христа увінчало небесним вінцем із коштовного каміння...

Цікаво, що сполучення дієприкметник + особова форма більш вживане для класичної латинської мови, в той час, як поєднання особова форма + дієприкметник – характерне для сучасної французської мови. Перевага у використанні традиційного латинського сполучення пояснюється, ймовірно, тим, що процес переходу до нової форми або почався пізніше, або ще недостатньо відобразився у творах цих авторів.

У поєднанні інфінітива з особовою формою дієслова можна відмітити дещо інше вживання. Частіше трапляється дистантне розташування verbum finitum та infinitivus (Peregrinatio - 40,5%, Григорій Турський - 34,2%, Фредегарій - 38,8%):

Et cum debui super quadrifluo Agni flumine puritatis stolam induere, haec mihi vestis honos exhibuit, non honorem (GTHF. I, 47). - І коли я повинна була понад чотириструмною річкою Агнця вбрати одяг невинності, це моє плаття для мене виявилось тягарем, а не почестю.