Життя, віддане словесності (стр. 2 )

Використання цієї формули на матеріалі 12 актуальних лексико-семантичних прикметникових груп, отриманих суцільною вибіркою із історичного словника М. Лексера [16, див. 3, с.128-132], показує коефіцієнт полісемічності середньоверхньонімецького прикметника в 2,19, який майже в 1,32 раза перевищує показники для сучасної німецької (1,25) та російської (1,29) мов. Отже, високі порогові величини Кп, що, ймовірно, провіщають деполісемізацію, стають ще одним кількісним критерієм щодо визначення перебігу синергетичних процесів для полісемії. У майбутньому доцільно визначити ці величини й для решти історикомовних періодів (на матеріалі відповідних словників), щоб отримати відповідні константи, та зіставити їх із даними для інших мов.

Не менші перспективи має звернення до частотних характеристик тексту, тобто частини мовної діяльності – мовлення, в якому й виражається полісемія. Як відомо за даними А. Полікарпова, 15% слів, що є багатозначними, завдяки своїй частотності покривають 85% тексту. Спостерігаються певні особливості розподілу частот, які у перспективі доцільно простежити для різних типів тексту (художнього, публіцистичного, науково-технічного тощо). За повною вибіркою із частотного словника Д. Ортманна, кількість високо­частотних полісемічних німецьких прикмет­ни­ків (364) майже в півтора раза перевищує кількість найчастотніших моносемічних. Порівняння абсолютної частоти вживання полісемічних прикметників (СВ) із частотою моно­семічних та “мультисемних” прикметників (СВ), значення яких подаються не окремими рубриками, а через крапку з комою, також прогнозовано засвідчили явне частотне переважання полісемантів – щонайменше у 4,52, причому середня абсолютна частота полісемантів (1623 СВ) у 2,5 раза вища від частоти “мультисемних” прикметників (658,9).

Детальніше опрацювання матеріалу засвідчило, що середня частота однієї семеми полісемічного слова (571 СВ) близька до середньої частоти моносемічного слова (532 СВ), тобто значення полісемантів відповідають за вживаністю значенням однозначних слів. Саме ці показники є середніми для сучасного вживаного німецького прикметника. Однак частоти полісеміч­ного прикметника відчутно поступаються частотам “комплексного” чи “мультисемного” прикметника (785 СВ), який завдяки наростанню частот має перспективу стати полісемічним [3, с.128-132]. У принципі ми отримали важливий параметр, знання якого може сприяти прогнозуванню розгортання семантичних процесів. У перспективі потрібно зіставити ці величини із даними, отриманими на підставі інших частотних словників як для німецької мови, так і для різних мов, щоб вивчити синергетичну динаміку формування полісемії на рівні мовної діяльності.

Використання коефіцієнту полісемічності та врахування частот для дослідження властивостей полісемантів демонструє дію закону “спадаючої полісемії”, за яким швидкий розвиток полісемії змінюється сповільненим приростом семем, де пороговою величиною, з одного боку, виступає половина максимальної кількості семем для даної частини мови [1, с.15], а, з іншого, обсяг оперативної людської пам’яті 5+–2, який, ймовірно, зумовлено дією системно-кількісного принципу концентрування та розсіювання мовних одиниць. Психологічні закони збереження інформації (О. Огуй) підтверджують і пікові зростання частотності полісемантів на 5-й, 10-й та 16-й семемах (В. Дребет). Ці дані частково узгоджуються з припущенням Ю. Тулдава, за яким імовірність реалізації мовного феномену, є прямо пропорційною експоненті його складності (аналогічно енергії у термодинаміці) [7, с.135]. Полісемія стає гіпотетично явищем загальноінформативних систем, наближаючись цим до природних явищ. Повний розрахунок цієї залежності виходить за межі лінгвістичного дослідження, проте може стати об’єктом епістемологічних напрацювань.

Враховуючи як сучасні синергетичні концепції, так і результати проведеного дослідження, можна окреслити такі характеристики мови та полісемії слова, важливі для формування нової дедуктивної теорії мови та здійснення подальшої характеристики мовних явищ:

Мова - відносно відкрита система, що виражає змінні комунікативні суспільні потреби в їх постійному розвиткові та становленні. Цей розвиток її підсистем та окремих її феноменів опосередковано ґрунтується на дії Другого закону термодинаміки, за яким система із повною рівновагою приречена на ентропію та розвал, якщо вона зупиниться в своєму розвитку. Нові структури та системи з’являються лише тоді, коли система перебуває лише в пошуках стабільної рівноваги, а не перебуває в ній.

Мовний феномен, що є складноорганізованим та різноструктурованим елементом системи, має певне системне оточення (сукупність елементів та різнорівневих відношень, що зберігають чи змінюють феномен у межах його власної парадигми). У принципі подібні феномени становлять собою мовні змінні, що динамічно існують протягом певного часу. Вони виявляються не ізольовано, а пов’язано між собою. До того ж, що складніший за своєю структурою є цей феномен, то більше він пов’язаний як із своїми підсистемами, так із іншими феноменами. Невелика зміна підсистеми найнижчого рівня, зумовлена як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками, може спричинити до серії значних змін вищих підрівнів (пор. поява та зникнення шва-прімум в індоєвропейських мовах).

Формально цей процес, враховуючи наш аналіз груп у діахронії, можна репрезентувати так: внаслідок дії різнорівневих відношень системне оточення на час t має стан t, який може змінитися на х у час х. Зміна стану визначається, з одного боку, як системним оточенням та потребами, так і відповідними параметрами мовних феноменів, із іншого. Системне оточення зумовлює сам феномен, що завдяки своїм функціональним завданням зберігає якусь автономію у межах своєї парадигми, та його якісно-кількісні характеристики (параметри). Ці параметри, узгоджуючись за структурним підпорядковуючим принципом (Versklavungsprinzip; the slaving principle) із параметрами інших феноменів, коливаються у певних межах (умовно від +1 до -1), забезпечуючи цим як функціонування, так і певну тимчасову рівновагу парадигми [12, с.35].

При зміні системної потреби, зумовленої переважно зміною відношень поза межами нижче підпорядкованої системи, ці параметри можуть вийти за граничні кількісні межі, що вказує на якісну зміну самого феномену. Це означає, що змінився один із параметрів порядку, тобто макроскопічна величина, яка визначає поведінку мікроскопічних механізмів, властивих певній субсистемі [12, с.35; 13, с.155; 14, с.101], наприклад, значенню слова. Із відношень між конкуруючими та кооперуючими процесами і структуруючими параметрами випливає поведінка системи, що прагне до функціонування та саморегуляції через підтримання певної рівноваги.

Це й видно із функціонування мови у діахронії. Мова є часово обмежена самоорганізована макроструктура, яка виникає та функціонує завдяки кооперуючим процесам всередині власної системи та зовнішнім імпульсам (тобто потреб, що зумовлені культурою, суспільством та історично). На противагу до каузальної, причиново-наслідкової фізики, лінгвістика не має очевидних каузальних законів, які можуть пов’язати, наприклад, людські потреби в комунікації та часткові властивості мовних підсистем. Однак твердження про оптимальне пристосування до оточення та збереження оптимального стану частково пояснюють принцип її функціонування, як і аналогове звернення до біологічних механізмів мутації та селекції [13, с.249].

Розглядаючи результати із синергетичних та міждисциплінарних позицій, словниковий склад мови зокрема та мовну систему взагалі можна оцінити в їх інтегральній сукупності як складну динамічну, взаємодіючу та саморегулюючу (частково й ахронну) систему. Зі зміною одного із своїх параметрів остання прагне до стабільної рівноваги. Це урухомлює відповідні механізми, які можна порівняти з аналогічними біологічними механізмами мутації та селекції [пор. 13, с.248]. Вони виявляються в діахронних девіаціях, що ми простежили на прикладі давньо-, середньо - та ранньонововерхньонімецьких прикметникових позначеннях “швидкий”, “сильний” та “звитяжний” (обсяг вибірки становив 5,5 млн. слів).

Як засвідчує інтерпретація нашого експерименту, проведеного за допомогою іншої апроксимативної формули М= 2С/ н+к, що показує рівень семантичної близькості слів [4, с.35], мовні варіанти (як мутанти) зберігаються лише в тому разі, якщо вони щонайкраще відповідають, з одного боку, позамовним потребам, а з іншого - системним вимогам (чи параметрам). Зміна суспільних установок - перехід від феодалізму до капіталізму - призвів, наприклад до значного 70-процентного скорочення групи зі значенням “звитяжний”. Випадкові чи стохастичні за своїм виникненням відхилення (девіації та варіації) семантичних варіантів мають “шанс вижити”, який, проте, залежить від того, наскільки їхні властивості (експресивність; етимологічна неізольованість; чіткість сприйняття) відповідають системним вимогам (мінімізація зусиль з декодування тощо), параметри порядку яких доцільно кількісно визначати. Найоптимальніші “мутації” мають змогу зберегтися. З часом вони, однак, відтісняються внаслідок зміни суспільних установок, що призводить до моносемізації полісемічного слова чи його зникнення.

Отже, функціонування мови як саморегулюючої системи здійснюється у синхронії, а її зміни виявляються в діахронії. Параметри цих процесів потрібно визначати для побудови постнеокласичної концепції мови.

1. Полісемія іменників і прикметників у сучасній німецькій мові (на матеріалі тлумачного словника німецької мови). Автореф. дис... канд. філол. наук. Одеса, 19Кійко С. В. Полісемія дієслів у сучасній німецькій мові. Автореф. дис... канд. філол. наук. Одеса, 19 Використання кількісних критеріїв у синхронних та діахронних дослідженнях німецької та інших мов Європи: Коефіцієнт полісемічності//Наукові записки Тернопільського пед. ун-ту ім. Володимира Гнатюка. Сер. Мовознавство. Тернопіль, 2000. Вип Д. Полісемія в синхронії, діахронії та панхронії. Системно-квантитативні аспекти полісемії в німецькій мові та мовах Європи. Чернівці, 19 Б. Теоретические перевороты и методологический мятеж в лингвистике ХХ в.//Вопросы языкознания. №2. 19 Методологія постнекласичного ландшафтознавства. К., 19 Проблемы и методы системно-квантитативных исследований лексики. Таллинн, 19Энциклопедия. Т.7: Искусство, ч.2: Архитектура, изобразительное и декоративно-прикладное искусство ХУ11-ХХ веков/ (ред.). М., 19Altmann G. The Art of Quantitative Linguistics//Journal of Quantitative Linguistics. 1997. No.1Bunge M. Scientific Research I: The Search for System. Berlin; Heidelberg; New York, 19Bunge M. Kausalität, Geschichte und Probleme. Tübingen, 19Köhler R. Zur linguistischen Synergetik, Struktur und Dynamik der Lexik. Bochum, 19Köhler R. System theoretical linguistics//Theoretical linguistics 14. Köhler R. Synergetik und sprachliche Dynamik//Natürlichkeit der Sprache und der Kultur: Acta Colloquii edited by Walter A. Kodi. Bochum, 19Lexer M. Mittelhochdeutsches Handwörterbuch: Zugleich als Supplement und alphabetischer Index zum mittelhochdeutschen Wörterbuch von G. W. Benecke und W. Müller: In 3.Bd. Leipzig, 1876-1878. Bd.1-3; Mittelhochdeutsches Taschenwörterbuchübergearb. Aufl. Leipzig, 19Ortmann W. D. Hochfrequente Wortformen I. 7995 Wortformen der KAEDING-Zдhlung, rechnersorientiert in alphabetischer und rückfolgiger Folge, nach Häufigkeit und nach Hauptwortarten. München, 1975. A68 S.; B68 S.; C68 S.; D84 S. 17. Welte W. Englische Semantik: Ein Lehr - und Arbeitsbuch mit umfassender Bibliographie. Frankfurt a. M./ Berlin/ New York, 1993.

Oleksandr Oguy (Chernivtsy)

The development of polysemy in the German language: postneoclassical approach

This article deals with new postneoclassical approach to the phenomenon of polysemy in synchrony and diachrony. The results achieved due to some approximative formulaes (Cp; M), the investigation of word frequences can serve as order parametres defining the further systematical development of polysemy.

Стаття надійшла до редколегії Статтю прийнято до друку

28 листопада 2002р. 28 січня 2003р.

Помірко Р. С., проф.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

АСПЕКТИ СЕМАНТИЧНОЇ КАТЕГОРИЗАЦІЇ

ДЕМІНУТИВНИХ СУФІКСАЛЬНИХ ПОХІДНИХ В ІСПАНСЬКІЙ МОВІ

Стаття висвітлює деякі аспекти семантичної категоризації та прагматико-функціональних демінутивних суфіксальних похідних іспанської мови. Звернено увагу на динамічні процеси ознак суб’єктивної оцінки як лексемної багатовекторної мовленнєвої домінанти, особливо продуктивної в контекстно-ситуативних умовах. У статті приділено увагу синонімічності досліджуваних суфіксальних формантів, що зумовлює їхню ізоморфність і нечітке функціональне розмежування. У ряді випадків проведено зіставлення демінутивів із іншими прагматико-синтаксичними функціями і зроблено висновки типологічного характеру.

Ключові слова: демінутивна лексика, суфіксальні форманти, когнітивні чинники, семантичний вектор, ізоморфність, корелят, прагматична валентність.

Вивчення демінутивної лексики у романських мовах має давні традиції і є одним з пріоритетних напрямів лексикології. Свідчення цього – збільшення кількості праць з різних аспектів творення та семантичних особливостей функціонування демінутивів. Їх дослідження дає змогу розкрити нові пласти семантичної категоризації, встановити закономірності розвитку лексики і по-новому описати взаємозв'язок культури та мислення.

Словотвірні особливості романських мов, насамперед іспанської, італійської, португальської, дають обширний фактологічний матеріал для виявлення варіантних віртуальних імпульсів з метою їх семантичної категоризації. Якщо у 50–70 роках ХХ ст. у демінутивному словотворенні мовознавці систематизували передусім об'єктивну зменшуваність предметів, об'єктів, різних сутностей тощо [1, 8, 9, 10], то в романській лінгвістиці наступних поколінь основною темою аналізу демінутивної лексики стало виявлення структурних особливостей творення та когнітивних чинників продуктивної семантизації. Іманентні закони розвитку іспанської мови і, зокрема, внутрішні чинники розвитку лексики визначають її своєрідність саме завдяки продуктивним процесам появи демінутивної лексики як потужного етномовного пласта для формування концептів, образів-уявлень людини про дійсність. Найменування багатьох явищ у лексиконі здійснюється демінутивною лексикою [11, с.41–57; 13, с.137–147; 14, с.71–88; 15].

Останнім часом найпомітнішими теоретичними працями, що безпосередньо стосуються демінутивного словотворення, стали розвідки вчених низки європейських шкіл, насамперед німецької, яка ґрунтується і на традиціях старших поколінь романістів (Gamilscheg E., Wagner M. L., Wandruszka M., Spitzer L.), і на досягненнях сучасних іберійських лінгвістів, котрі стояли на антропоцентричних та семантико-когнітивних позиціях [5; 6; 12; 18, с.233–241]. У цих дослідженнях зіставлення романської і германської підсистем демінутивної лексики не тільки віддзеркалює певний погляд на денотат, а й формує систему знань, яка відображає мовну картину світу. Тому такий методологічний принцип є найдоцільнішим для опису взаємозв'язку мови, культури та мислення.

Зміщення акценту сучасних досліджень на семантико-когнітивний аспект творення і функціонування зменшувальних (демінутивних) лексемних суфіксальних форм дає змогу об'єктивніше і грунтовніше виявляти стилістичні нюанси та чинники їхньої продуктивної лексикалізації. Однак більшість мовознавців дотримується думки, що у мовленнєвій комунікації переважає не об'єктивна зменшуваність, а експресивно-оцінні характери смислів [9; 13, с.137–147; 14, с.71–88]. Зменшувальні форми використовуються тоді, коли позначення об'єктивно не відтворює позначуване, похідні лексеми містять інформацію насамперед про емоції мовців, яка підтверджується численними граматичними формами слів.

Так, у похідних añito < año – рік, ramita < rama – гілка, preguntita < pregunta – питання, todito < todo – все, ahorita < ahora – зараз, solito < solo – єдиний, одинокий, lejitos < lejos – далеко тощо інтерпретується емоційний стан людини, який вона відчуває щодо самої себе. Для прикладу використання демінутивного суфікса - ito в діалогічному мовленні у звертаннях до дорослих людей Juanito < Juan, Pedrito < Pedro тощо зумовлене інтенцією мовця, який диктує цей лексемний витвір. Останній є результатом індивідуальних асоціацій або побудований за принципом усталених константних лексемних моделей звертання, тих мовленнєвих традицій, до яких звикла певна мовна спільнота [3, с.86–87].

У синхронії правила норми віддалені від мовної прагматики, яка завжди ґрунтується на виборі лексемних форм, що функціонують в різних соціальних групах мовців. Так, перевага похідних з суфіксом - ito над -illo продиктована прагматичною традицією мовців, що формує нормативний узус.

Великий ступінь синонімічності формантів - ito/ita, - illo/illa, - uello/uella, - ico/ica спричинює їхню взаємозамінність, однак норма не вказує на їхнє чітке функціональне розмежування. У низці прикладів неможливо передбачити, коли використовуватимуть зменшувальну форму на - illo, а в яких випадках на - ito. Хоча згідно з правилом, за похідними на - ito/-ita закріплена функція об'єктивного зменшування і позитивної конотації, а для дериватів на - illo/-illa, навпаки, характерними є негативні конотації і значна втрата продуктивності об'єктивної ознаки. Проте в окремих мовних зонах Іспанії (Андалусія) і в країнах Латинської Америки похідні на - illo розширюють мовленнєвий узус і поглинають функцію суфіксів - ito, -ín. Великі пласти синонімічної лексики з різними суфіксами вказують на їхню семантичну ізоморфність і як результат – відмінність у частотності вживання тих чи інших формантів. Переконливим прикладом цього слугують девербальні іменникові американізми, які збігаються повністю за семантичними диференційними ознаками з їхніми іберійськими корелятами в межах одного предметно-логічного змісту: la forma / el formado (амер.), la secada / el secado (амер.), la quemada / la quemadura (амер.), la suba / la subida (амер.), la contesta / la contestación, el planteo / el plantemiento, la repartida / el reparto / el repartición (амер.) та інші. Такі бінарні, а в інших випадках тернарні лексемні протиставлення є особливістю іспанського словотворення.

У демінутивному іспанському словотворенні чим частотнішими є у мовленні ті чи інші похідні, тим динамічніше вони піддаються процесам суб'єктивної оцінки. До них можна зачислити побутові терміни, назви домашніх тварин, улюблених напоїв тощо. Вживання демінутивних суфіксів передбачає певну довіру до позначуваного і до адресата. Перехід від нормативних лексем casa – дім, cerveza – пиво, Miguel, viejo – старий, pregunta – питання до стилістично маркованих casita, cervecita, viejito/vejancón, preguntita, Miguelito відбувається тоді, коли розмова з ділової переходить у буденну. Зміна лексемної форми створює атмосферу довіри і водночас розкутості в мовних засобах вираження. І, навпаки, аналіз періодичних видань, особливо статей, повідомлень про останні події засвідчує оказіональне вживання демінутивів, а в рубриках інформаційного характеру демінутивні лексемні форми дали б викривлену (суб'єктивну) картину подій. Натомість, у полемічних та іронічних статтях зменшувальні форми відіграють роль каталізатора низки суб'єктивних оцінок [19, с.222]. Отже, демінутивні суфікси є тією оптимальною суб'єктивною оцінкою предметів, речей, подій, яка не вимагає підтримки прикметникових форм. В актах мовлення такі лексемні форми можуть також передавати суть явищ, які людина відчуває суб'єктивно, ніби "прокручуючи" у свідомості ті ситуації, які їх викликали. Проте таке суб'єктивно-емотивне оцінювання за допомогою демінутивів відбувається в мовленнєвих ситуаціях, коли встановлена певна довіра між мовцями. Так, у вживанні лексем todito < todo – все, litrito < litro – літр, horita < hora – година тощо зменшування є суб'єктивним, індивідуальним оцінним актом мовця. Об'єктивне зменшення у лексемах año, hora, litro є неможливим, а нормативні конструкції на зразок año pequeño, hora pequeña, litro pequeño тощо є семантико-граматичними аномаліями. Зменшення належить прикметнику pequeño, а не суфіксу - ito. Тобто функціональне протиставлення нормі є прагматичною домінантою. Так, створюються віртуальні ситуації, у яких суфікс - ito може набувати антонімічної семантики. У звертаннях до дітей якісно-кількісні оцінювання мають позитивний характер. В інших випадках емотивно-оцінні ситуації генерують смисли, коли формант - ito у стилістичному вимірі нейтральніший за інші демінутивні суфікси, набуває пейоративних ознак. Прикладом такого функціонування є лексема discursito < discurso – промова, casita < casa – будинок, vinillo < vino – вино, abogadillo < abogado – адвокат. Певні мовні ситуації диктують вибір: casita, vinillo, abogadillo [5, с.196; 12, с.55-56].