Життя, віддане словесності (стр. 46 )

Іншу картину одержуємо, аналізуючи переклад Бориса Тена. Скажімо, з лексем тематичної групи "одяг" одну транслітеровано (ця лексема визначається найбільшою частотністю), решту подано ситуативним відповідником. З лексем тематичної групи "людське житло" три подано калькуванням, решту — нейтральним ситуативним відповідником. Всі лексеми тематичної групи "зброя" подані нейтральним ситуативним відповідником. Реалії тематичної групи "посуд" частково відтворені транслітерацією (три лексеми), решта (одинадцять лексем) відтворено ситуативним відповідником, причому так, що у перекладі збережено колорит оригіналу. Для лексем тематичної групи "музичні інструменти" (дві лексеми) Борис Тен послідовно використовує метод транслітерації.

Як видно з підрахунків, кількість реалій, відтворених кожним із зазначених методів у двох перекладах — різна. Борис Тен дуже рідко звертається до методу уподібнення, ніколи не застосовує його систематично для відтворення якоїсь однієї лексеми. Цілком іншу картину бачимо у перекладі П. Ніщинського, де метод уподібнення вжито найчастіше. Більшість реалій автор відтворює лексемами, не характерними для Гомерового епосу. При цьому втрачається вкрай важлива сема незвичності, читач не відчуває чужинності, втрачається національний колорит реалій.

Інтенсивну українську барву надає також дієслівна лексика, яку впроваджує П. Ніщинський в "Одіссею": тинятися, науськать, зжирати — лексеми, не притаманні сучасному академічному перекладу Гомерових поем. Окрім зрозумілої українізації, така лексика вносить у переклад й елементи гумору, чого немає в оригіналі.

У перекладі П. Ніщинського зустрічаємось з явищем українізації також на фразеологічному рівні. Так, в оригіналі сказано, що Одіссей "блукає" (XIV, 43), у Бориса Тена — "поневіряється" [1, c.240], у П. Ніщинського герой поеми "попід тинами ночує" [2, т.2, c.14]. Також зустрічаємо: "рушників не давали" [2, т.1, c.37] (йдеться про сватання). Звісно, що у древніх греків часів Гомера такого звичаю не було. Відповідно, немає в оригіналі й подібної лексеми. Не ведуть читача у світ древньої Греції й такі рядки: "Хай тобі боги пошлють усе теє, чого ти бажаєш — І чоловіка, й господу, і мир-тишину у семействі" [2, т.1, c.76].

Автор перекладу мислить українськими образами, вживаючи фразеологізм "заткнути за пояс", змальовуючи образ Одіссея. На древньогрецькому ґрунті такий фразеологізм не міг би виникнути, оскільки греки нічого не носили за поясом, на відміне від українських козаків, що носили пістолі, заткнувши їх за пояс. Інтерпретатор уживає фразеологізми ситуативно, в такий спосіб відтворюючи окрему лексему чи словосполучення оригіналу.

В атмосферу українського пісенного світовідчуття впроваджують читача стійкі словосполучення-образи й фразеологізми: "степи широкі та лани", "діброва зелена", "квітуча нива", "висока тополя", "садочок, неначе той рай"; усталені народно-поетичні назви, як-от "сад-виноград", "пан-отець" та інше.

Тенденції перекладачів простежуються і на прикладах відтворення суспільно-історичних реалій. П. Ніщинський відтворює лексему "агора" методом уподібнення — "майдан". Цю лексему вживають у поезії та фольклорі. Борис Тен, навпаки, відтворює цю лексему нейтральним ситуативним відповідником — "площа". В оригіналі, коли йдеться про поле, тобто — поодаль від міста, П. Ніщинський конкретизує образ, використовуючи слово "хутір", чи також "город", що передбачає окрему садибу й усе інше, пов’язане з українським селянським побутом. І навіть там, де йдеться конкретно про виноградник, П. Ніщинський не пропускає нагоди впровадити саме український народно-пісенний колорит: "сад-виноград". Вдаючись до народної фразеології, перекладач викликає у читача асоціації саме з українським побутом: "хліба-соли вживати". Подібно, "музика та пляси" — у П. Ніщинського, у Бориса Тена — "кіфара та співи" — дослівний переклад. П. Ніщинський мислить образами українського побуту. У читача виникає бачення саме українських троїстих музик та українських танців.

Українізація супроводжується відхиленням від високого епічного стилю, впровадженням, як уже мовилося, гумористичної тональності там, де в оригіналі вона відсутня. Одіссей, перебуваючи у німфи на острові Огігія, сидить на скелястому березі і вдивляється в морську далечінь, прагнучи побачити "хоч диму рідного краю". П. Ніщинський замінює зоровий образ (дим на морському обрії) образом, що пов'язаний із нюховими відчуттями: "Диму бажаючи... понюхати" [2, т.1, c.4]. Ця заміна не випадкова: визначена вона загальною спрямованістю інтерпретатора на гумористичний тон, ближчий до сфери народних образів та фразеологізмів. Фразеологічні гнізда навколо слів "нюхати", "ніс" здебільшого стилістично заниженої, гумористичної тональності (кулака понюхати і т. д.). Подібне ж зустрічаємо й в "Енеїді" І. Котляревського (II, 90): "Боги повитикали з неба носи" [4, с.46].

У перекладі Бориса Тена збережено специфіку грецької міфології, у варіанті П. Ніщинського — навпаки, відображено українську християнську атмосферу. Борис Тен: "Бійтесь хоч гніву богів" [1, c.45]. П. Ніщинський: "Божої кари побійтесь" [2, т.1, c.16].

Подібне зустрічаємо й у інших рядках: "Сон-дрімота" [2, т.1, c.71], "з людьми хліба-соли ділити" [2, т.1, c.7], "немає в голові в тебе клепки" [2, т.2, c.16], "похолонуло на серці" [2, т.2, c.73], "Сварка до чуба ще дійде..." [2, т.2, c.71]. В оригіналі, звісно, немає й натяку на щось подібне до чуба, та й, очевидно, й не може бути, адже у древніх греків не було такого поняття. Лексема "чуб", що належить до сфери козаччини, ніяк не вписується в контекст перекладу. Відповідно, ця лексема веде за собою цілий образ, і герої давньогрецького епосу, хоч як прецизно не були б вимальовані попередні деталі їхнього образу, мимоволі в наших очах перетворюються на українських парубків.

Випускаючи ім'я богині грецької міфології Еос, перекладач відтворює лише ситуацію, вживаючи для цього звичні українському читачеві лексеми: "В небі зійшла зірниця" [2, т.1, c.59]. У даному випадку лексема "зірниця" створює відповідну ситуацію, хоча втрачено образ, котрий так часто вживає Гомер, а саме — початок дня утотожнюється з пробудженням богині світанку – Еос.

Побут древніх греків, як і римлян, не обходився без віщунських прикмет. П. Ніщинського таке поняття, як "віщун" (варіант Бориса Тена) не задовольняє передусім тому, що воно нейтральне та позбавлене національного колориту. Він знаходить такі відповідники, які мають густе національне забарвлення та відповідні конотації. Отож, у його перекладі знаходимо "знахарів та характерників". Цікаво, що хоча й слово "характерник" виразно грецького походження, однак відводить читача в стихію українського фольклору, зокрема у козацьку давнину [6, т.11, с.25]. Поза рамками твору залишаються ті деталі, які відтінюють специфіку суто грцького побуту. Тут, наприклад, не мовиться про те, що греки віщували з льоту птахів. У Бориса Тена — протилежна тенденція: "хоч не віщун я й по польоту пташок". Майже всюди у цьому перекладі, на відміну від перекладу П. Ніщинського, впроваджено саме ту лексику, яка є нейтральною, інформативною, і водночас — близькою до оригіналу.

Ніщинський вживає непритаманні древньогрецькому епосу вислови української народної мови: "ну-те лиш, лихом об землю!" [2, т.1, c.43]. Не відходить від оригіналу Борис Тен: "Ну-бо, облишмо цей плач" [1, c.78]. Ця ситуація має неабияку вагу для відтворення загального колориту першотвору, адже плач посідав значне місце в ритуалах древніх греків. Відтворюючи ситуацію, перекладач зберігає потрібний етномовний компонент, який містить у собі ця латентна суспільно-історична реалія.

Явище вживання українських фразеологізмів та висловів у перекладі епічного твору не могли залишити поза увагою літературні критики — сучасники інтерпетатора. З цього приводу відомо дві протилежні думки: першу висловлює Трохим Зіньківський у "Замітці бібліографічній". Критик справедливо зауважує, що вислови української народної мови (на зразок "хропнув об землю") недоречні в устах героїв епосу [3, с.125]. Іншої думки дотримується А. Кримський у "Літературних замітках": "Ніщинський добре робить, що хоче однаково облагородити всяке мужицьке слово, не боючись, що вийде комізм" [5, с.129]. Як бачимо, А. Кримський добре зрозумів основну тенденцію П. Ніщинського, палкого патріота свого краю, і недвозначно їй симпатизує.

Подібні тенденції не тільки наближують переклад давньогрецького твору до українського читача, сучасника П. Ніщинського, а й роблять його зрозумілим на емоційному рівні; насамперед — через багату, в народній мові уживану фразеологію, а також завдяки цікавим пісенним акцентам як у структурі гекзаметра, так і в сюжетних мотивах. Ось що про це пише І. Франко у листі до М. Драгоманова: "А "Одіссея", переведена Ніщинським, так хоч і для простого люду годиться: я розказував її з пам'яті в селі через кілька вечорів — і слухати її сходилась майже ціла наша слобода, чоловік по тридцять і більше, старих і молодих, і відірватись не могли" [7, т.49, с.201]. Гомерова "Одіссея" в перестворенні П. Ніщинського так сподобалась селянам тому, що це — не дослівний академічний переклад, а, мабуть, радше, свого роду перевіршування, як указує сам автор. Слова І. Франка є незаперечним доказом того, що П. Ніщинський, розпочинаючи роботу над пересотворенням давньогрецької поезії, зокрема "Одіссеї", не помилився у виборі принципів перекладу. Його "Одіссея" – справді яскраве явище у перекладній літературі, і заслуговує на всебічний детальний аналіз як щодо мови, так і щодо рецепції античного матеріалу, зокрема реалій.

1. Гомер. Одіссея/Пер. Бориса Тена. К., 19Гомер. Одіссея/Гекзаметром на мову українсько-руську перевіршував Петро Байда. Львів, 1890. ЧЧЗіньківський Т. Твори. Львів, 18Котляревський І. Енеїда. К., 19 Літературні замітки//Правда. 1891. Т.3, вип.7. С. 192-1Словник української мови: В 11-ти т. К., 1970-1980. Т.1-Франко І. Зібрання творів: У 50 т./Редкол. Є. П.Кирилюк (голова) та ін. К., 1980-1986. Т.8, 41, 49.

У статті розглядається проблема відтворення побутових реалій у різночасових українських перекладах “Одіссеї” — П. Ніщинського та Бориса Тена. Ступінь українізації (у плані діахронії) визначають методи, якими перекладач користується для відтворення реалій оригіналу. У перекладі П. Ніщинського яскраво виявляється українізація оригіналу. Це явище виявляється на різних рівнях, у тому числі й на фразеологічному. Також зустрічаємо явище контамінації, тобто поєднання в одному вислові ураїнської та давньогрецької національних ознак. Ніщинського – яскраве явище в українській перекладній літературі, насамперед щодо лексичного багатства мови.

Ключові слова: переклад, реалія, цільова мова, українізація, контамінація.

The article deals with the problem of reproducing realia in a target language (in this case — Ukrainian). This is a contrastive analysis of two Ukrainian translations of Homer's “Odyssey”. The objective of a translation is to adequately reproduce the original text in the target language. The adequate reproduction of realia is one of the most important aspects of translation. Two Ukrainian translations of “Odyssey” are analyzed in diachronical aspect – contemporary translation of Borys Then and early translation of P. Nishchyns'kyi. The methods of translation, which are used by each translator, define the degree of ukrainisation. The national component is sometimes lost, and sometimes it is partially preserved. In P. Nishchyns’kyi’s translation we observe an interesting situation: in one phrase two national components – the original Greek and the target Ukrainian – are sometimes present simultaneously. This is an example of contamination. Each translation was done in a different epoch, which influences their style. The translations from different periods enrich the treasury of Ukrainian literature.

Key words: translation, realia, target language, ukrainisation, contamination.

, асист.,

Харківський університет

Проблема роЗмежування жанрів віршового перекладу

(на матеріалі перекладів поезій Е. А.По українською мовою)

Актуальною проблемою для перекладознавства сьогодні є диференціація жанрів віршового перекладу. Йдеться, насамперед, про поняття вільного перекладу, версії, варіації, переспіву, наслідування, перелицювання тощо, тобто “пограничних” форм (назвімо їх так), оскільки багато з них балансують на межі перекладу в його сучасному розумінні й оригінальної творчості їхніх авторів. Така різноплановість спричинена не тільки багатогранністю літературних процесів, які відбуваються у кожній національній літературі, але й відмінністю поглядів на сутність перекладу, сповідуваних перекладачами різних епох, або, з огляду на поняття початкової (initial) норми, висунуте теорією полісистемності – макропозиції перекладачів щодо норм вихідної чи цільової культурних систем.

Сам термін “переклад” є полісемантичним. Спантеличує той факт, що більшість жанрів, за найзагальнішою класифікацією, колись входили у поняття “переклад”, яке, таким чином, є родовим і водночас видовим стосовно самого себе, бо диференціюється, скажімо, від поняття “перелицювання” і є його співгіпонімом. Б. Кравців, наприклад, стверджує, що до перекладної літератури зараховувано в різні періоди літературного розвитку т. зв. вільні переклади, перекази, переспіви, наслідування чи й ориґінальні твори за чужими мотивами [14, с.1987]. Та й взагалі поняття перекладу в сучасному розумінні, певні засади якого з’являлись і в давніші часи, сповна розвинулось лише за останні 100-150 років. “Якщо ж врахувати, яким величезним є той історичний час, протягом якого літератури проникали одна в одну іншими способами, – зауважує з цього приводу М. Конрад, – то виявиться, що епоха перекладу не така вже й велика” [13, с.327]. Жанрова навизначеність засвоєнь літературних зразків інших народів тривала упродовж ХІХ, а подекуди сягла і до початку ХХ століття. Виділяючи на Україні переробку, переспів і травестію, О. Білецький писав: “З часів “котляревщини” (початок ХІХ століття) така манера передачі іноземних письменників міцно засіла в українському вжитку, і, мабуть, лише в ХХ сторіччі з нею рішуче порвали” [1, с.594]. Ю. Лєвін констатує, що у ХІХ сторіччі “переклад, особливо поетичний, майже не відрізнявся у сприйнятті сучасників від оригінальної творчості, і не було чіткої межі між перекладом і “наслідуванням” (тобто переробкою, або “варіацією на тему”)” [16, с.6]. Д. Дюришин наводить цікавий приклад, коли деякі російські перекладачі збільшували обсяг оригіналу у півтора рази, але “всупереч такому вільному і далекому від точності поводженню з оригіналом їхні “адаптації” у свідомості публіки розцінювались як переклади” [7, с.162]. Інакше кажучи, існувала певна недиференційованість видів літературної взаємодії, а термін “переклад” в різний час вживався на означення тих рецептивних різновидів, які сьогодні вже виокремились у самостійні.

Для визначення жанру перекладу необхідні симптоматичні критерії, на які можна було б орієнтуватись. Наприклад, перенесення дії на рідний культурний ґрунт є ключовою ознакою надзвичайно важливого в українській перекладній літературі жанру “переспів”, який нерідко наближався до вільного перекладу. Цікаво відзначити, що термін “переспів” не зустрічається навіть у найближчих сусідів-слов’ян, скажімо, у росіян (наближеним еквівалентом тут можна вважати хіба що “переложение”). Варто поглянути, як визначають “переспів” деякі українські дослідники, щоб унаочнити відсутність одностайності у поглядах на цей літературний феномен. Так, В. Лесин та О. Пулинець (“Словник літературознавчих термінів”) вважають, що “переспів – це вірш, написаний за мотивом твору іншого автора” [17, с.313]. Своє бачення вони ілюструють прикладом балади П. Гулака-Артемовського “Твардовський”, яка, на їхній погляд, є переспівом балади А. Міцкевича “Пані Твардовська”. Інша балада цього ж автора – “Рибалка” – є переспівом однойменної балади Гете, а “Маруся” Л. Боровиковського переспівана зі “Світлани” В. Жуковського [17, с.313]. Водночас “Рибалка” потрапляє у цих же авторів і в статтю про вільний переклад: “Вільний переклад – переклад із свідомими значними відступами від оригіналу, неточний. Наприклад, балада П. Гулака-Артемовського “Рибалка” є вільним перекладом вірша Гете” [17, с.71].

Розгорнутіше означення переспіву знаходимо у “Літературознавчому словнику-довіднику”: “Переспів – вірш, написаний за мотивами поетичного твору іншого автора, з елементами наслідування версифікаційних елементів, наближений до перекладу, але відмінний від нього за відсутністю еквіритмічності” [18, с.546]. Користуючись тими ж прикладами, що й у попередньому джерелі (“Твардовський” П. Гулака-Артемовського, “Маруся” Л. Боровиковського), автори не зважили на деяку неспіввимірність означення та ілюстрацій до нього. Мабуть, відсутність еквіритмічної тотожності між “Марусею” Л. Боровиковського та “Світланою” В. Жуковського не може бути визначальним критерієм переспіву хоча б тому, що саме в цьому випадку очевидні зусилля перекладача якнайближче дотриматись ритмічної схеми першотвору. Домінантну роль тут відіграє український колорит, елементи онаціональнення. Щоби пересвідчитись у цьому, досить поглянути хоча б на перші строфи балад:

Раз в крещенский вечерок Девушки гадали: За ворота башмачок, Сняв с ноги бросали; Снег пололи; под окном Слушали; кормили Счетным курицу зерном; Ярый воск топили; В чашу с чистою водой Клали перстень золотой, Серьги изумрудны; Расстилали белый плат И над чашей пели в лад Песенки подблюдны [8, с.291].

Звечора під Новий год Дівчата гадали: Вибігали в огород, В вікна підслухали; З тіста бгали шишечки; Оливо топили; Слухали собак; в пустки Опівніч вихрили; Віск топили на жарку І з водою в черепку Долю виливали; Бігали на шлях вони; З приказками в комини Суджених питали [24, с.41].

За іншими класифікаціями, “Марусю” слід зарахувати до вільних перекладів [12, с.365]. У “Лексиконі загального та порівняльного літературознавства” стверджується, що “Маруся” – це переробка-онаціональнення [3, с.407]. (Цей термін, яким користується А. Волков [2; 4], – не тотожний переспіву – він набагато ширший.)

А от згадану вже ґетевську баладу “Рибалка” у перекладі П. Гулака- Білецький зарахував до “травестуючих” перекладів [1, с.595]. Схожі думки висловлює український дослідник і щодо перекладу однойменного твору П. Куліша: “Звичайно, у нього і в думках не було “травестувати” іноземне першоджерело, але мимоволі, вплив традиції зберіг і над ним свою силу” [1, с.595-596]. Для порівняння наведено початкові уривки обидвох перекладів:

П. Гулак-Артемовський Вода шумить, вода гуля!.. На березі рибалка молоденький На поплавець глядить і промовля: “Ловіться, рибоньки, великі і маленькі”. Що рибка смик, то серце тьох; Серденько щось рибалочці віщує: Чи то тугу, чи то переполох, Чи то коханнячко?.. Не зна він, а сумує. Сумує він, аж ось реве! Аж ось гуде – і хвиля утікає! Аж гульк! – з води дівчинонька пливе, І косу зчісує і бровами моргає [5, с.60].

П. Куліш Вода шумує, розлилась, І повні повіддю всі береги й затони, З селом веснянка понялась, Хати, двори, сади, левади співу повні. Під спів широкий дівоньок, Сидить над річкою рибалочка, пильнує, Чи плавле стиха поплавок, Чи в вирві крутиться, чи в нуртині нуртує. Аж ось вода під поплавком Заколихалася і в піні розділилась, Не срібна рибонька з пером, Вродлива дівчина-русалочка з’явилась [15, с.283-284].

Очевидно, саме в таких перекладах П. Куліша М. Зеров убачав чималу долю “отсебятины” і вважав, що ця “отсебятина показова, характерна, що стверджується довгим рядом інших спостережень і показує, як органічно П. Куліш був чужий Ґете, вносячи в своє тлумачення його творів риси сентиментальної та романтичної манер (дидактизм, афектацію, місцевий колорит, народнопоетичне забарвлення etc)” [10, с.130].