Життя, віддане словесності (стр. 37 )

„Антологія французької поезії ХХ століття”

У другій половині 1960-х років виник задум „Антології новітньої французької поезії”. Очолювали групу перекладачі Г. Кочур та француз-філолог, викладач Київського державного університету Еміль Крюба. Активно працювали над перекладами І. Драч, В. Житник, М. Коцюбинська, Д. Павличко, І. Світличний, І. Тешенко, Л. Танюк та ін. Доля цієї антології печальна, у видавництві „Радянський письменник” її не надрукували, мабуть, з огляду на вже неприйнятий склад перекладачів. Цим антологіям і в 20-х, і в 60-х роках не таланило через склад перекладачів, обидві вони загинули в надрах видавництв = ГПУ-КГБ. А могли бути окрасою українського перекладу. На жаль, ані у Г. Кочура, ні у І. Світличного, який допомагав Г. Кочурові в організації перекладів, не залишилось машинописів, лише окремі аркуші.4

Деякі переклади І. Світличний надрукував в періодиці: Ж. Сюперв’єль „Пісня” та „Дощова крапля” (Всесвіт. 1968. № 3. С.87-98), Л. Арагон „Жити варто” (Дніпро. 1969. № 9. С.130), А. Мішо „Спочинок у біді” (Дніпро., 1969. № 9. С.132), Ж. Сюперв’єль „Тіло” (Дніпро, 1969. № 9. С.132).

Згодом у збірці „Серце для куль і для рим” надруковано переклади зі Сюперв’єля „Ніч в мені...”, „Пробудження” та „Зустрічі”, а в книзі „У мене – тільки слово” – „В глибині світу”, „Спогад” і „Портрет”.

До „Антології” І. Світличний переклав також два вірші: Р. Шара „На смертнім шляху” та „Спільна присутність”, надруковані у „Слові”.

Про переклади І. Світличного з Елюара М Москаленко згадує: „І. Світличний показував мені добірку своїх перекладів з пізнього Елюара, поезій п’ять або шість. Серед них були вірші „Сказати все” і „Смерть, любов, життя”. Разом з двома чи трьома моїми перекладами він надіслав їх до львівського журналу „Жовтень” (тепер – „Дзвін”). Друком вони не з’явилися. Подальша доля цих перекладів не відома”. Розшуки в архівах Львова виявилися марними.

У листі до Л. Танюка 06.03.1967 І. Світличний пише: „У спілці буваю рідко, лише на засіданнях перекладацької секції. Вони, як і раніше, цікаві, народу завжди повно, Г. Кочур побиває Цицерона, від імені перекладуваних люди говорять те, що не можна сказати від свого імені. Михайлина [Коцюбинська – Л. С.] чарує все православне християнство, але коли подумаєш, що літературне життя можливе тільки в такий спосіб, що люди хапають кожне слово всіляких папуасів, часто навіть не здогадуючись про літературу, яка твориться під боком – стає трохи сумно.

Домовився з видавництвом „Дніпро” перекладати роман югославського (дуже цікавого) романіста М. Лалича „Облава”. Роман великий, 20 аркушів, роботи стане на півроку. Уже почав перекладати і не шкодую, що треба буде стільки часу вбити2.

P. S. Посилаю Тобі бібліографію перекладів Гете, щоб знав, що зроблено. До речі, Гете перекладає і В. Стус, вам не завадило б сконтактуватися”.

До Віри Вовк 24.07.1967: „...Мені для роботи треба б мати якийсь новий французький Larousse. Хотілося б мати також збірки поета, якого я перекладав – Сюперв’єля (крім видання з серії „Poètes d’aujord’hui”, „Gravitasions”, i „Débarcaderes” – ці є частково у Кочура, частково у мене).

Не кидаю думки продовжити перекладати, бо дуже мені цей поет сподобався”.

До Танюків 04.12.1967: „...Перечитую, Лесю, твого Аполлінера. Не все на одному рівні, видно, що перекладалося раніше, а що останнім часом. Деякі переклади бездоганні, а деякі треба правити з мовного погляду. Загалом, коли буде на збірку, треба видавати окремо, напевно, пройде і матиме успіх.

На лютий готується великий перекладацький вечір югославської поезії. Може й ти щось перекладеш? Якщо згоден, забезпечимо оригіналом.

Орхан Велі, певна річ, з порядку денного не сходить”.

До Ореста Зілинського 04.12.1967: „...Майже весь мій час забирають переклади з французьких поетів, якими я захопився як через привабливість матеріалу і справжньої насолоди від високого мистецтва, так і з огляду на більшу, порівняно з критикою, перспективність цього виду роботи3”.

До Гевриків 04.12.1967: „...Чи немає у Ваших краях якоїсь солідної антології новітньої французької поезії. Я зараз захопився перекладами з французьких поетів (Суперв’єль, Мішо та ін.), але загалом у французькій поезії орієнтуюсь слабко, і хотів би поширити трохи свої знання, та й для перекладу мати дещо більше матеріалу. Якби Вам трапилася якась така антологія, і Ви змогли надіслати мені, я б постарався компенсувати чимось корисним для Вас”.

До Гевриків 16.20.1968: „..Дві збірки сучасної французької поезії ми отримали, а одну (з перекладами на українську) досі не отримали. Ця збірка так і не дійшла – це, певна річ, не зменшує нашої сердечної вдячності”.

До Танюків 11.03.1968: „...У мене зараз дуже багато роботи – і заробітчанської (внутрішні рецензії, редагування), і для душі (своє пишу, перекладаю – може щось і не для кошика). Я тим часом – особа приватна.

Віра Вовк вислала мені „Садівничого”, але українські речі з-за кордону не доходять.

Що перекладаєш зараз? Я – Десанку Максимович, хочемо скомпонувати збірку.”

До Гевриків 01.05.1968; „...Дякую Вам за надіслані книги: одні з них цінні для мене, інші – для моїх друзів, але всі вони корисні для справи.

Книги з французької поезії прислужилися нам тим, що ми підготували антологію новітньої французької поезії, днями віддано її на виробництво, а побачити світ вона має ще цього року; звичайно, як тільки вийде в світ я її Вам надішлю”.

До Гевриків 18.05.1968: „..Отримав від Вас другий том творів Сен-Жон Перса. Щиро дякую Вам. Сподіваюся, Ви не нарікатимете на мене, якщо я передам цю книжку кращому нашому перекладачеві Миколі Лукашеві, що просто закоханий у Сен-Жон Перса.

А тим часом, Г. Кочур – також видатний наш перекладач – дізнавшись про можливість замовити Вам деякі книги, попросив мене замовити Вам деякі книжки про Сен-Жон Перса.

Твори самого поета він має, дещо вже перекладав, але хоче написати і про нього. Якщо це Вам буде необтяжливо, прошу виконати його прохання. Список потрібних Г. Кочурові книжок на звороті. Якщо є щось вартісне, можна вислати, бо інформація у нас дуже недостатня.”

До Танюків 05.06.1968: „...Французька антологія ще у видавництві, щось там марудять.

Михайлині Превера повернули, не редагуючи. Ви знаєте, що вона безробітня, так само, як і Надія Світлична, як і Брайчевський, а від сьогодні З. Франко. Як бачите, ми від Москви не відстаємо. А з плану видавництва „Молодь” викреслили збірку Ліни Костенко.”

До О. Зілинського 05.06.1968: „... Пересилаю Вам вірші ­– переклади з чеської – „Прагну чути”, „Чудовий смуток”, „Любовна” Яна Скацела в перекладах Івана Ющука.

Крім того, два вірші в моєму перекладі: Мирослава Голуба „Студія з проблеми поезії” (Дукля, 1968, № 4, с.269-270) та Антонін Броусек „Пам’ятник”.

…Чи не можна було б дістати у Вас якесь пристойне видання творів Голана?

…Всілякі інші новини – і що я хотів би почути від Вас, а щось, може, й Ви від мене – краще відкласти до зустрічі5”.

До Г. Кочура 08.08.1968: „... У московських книгарнях дещо купив, але небагато і не дуже цінне, найбільше югославське.

У Ленінграді в книгарнях багато іноземної літератури, більше, ніж у Москві. Я вже купив збірочки Жува, Превера. Бачив також гарні видання Ронсара, Бодлера, на жаль, не знаю, чи вони Вам потрібні. Зарубіжні видання дуже дорогі.”

До Гевриків 05.02.1969: „Щось наше листування відбувається дуже примхливо – чи то Ваші до мене, чи мої до Вас, чи Ваші і мої одночасно – але відбувається щось незрозуміле. Я дякував Вам за збірки Норжа та Печі, але Ви не знаєте, чи я їх отримав! Ті книжки мені не дісталися: їх побачив Григорій Кочур, який збирає цілу серію „Poètes d’aujord’hui”, а саме цих поетів у нього не було. Я не дуже протестував, бо всім, що є у Кочура, я можу користуватись без обмежень.

...У нас є славний перекладач А. Перепадя, він часто друкується у „Всесвіті”, нещодавно вийшла в його перекладі книжка Сент-Екзюпері, зараз перекладає Камю.

Він зараз опановує португальську мову, але добрих словників у нас немає. Він просить, якщо це можливо, придбати для нього португальсько-французький або іспанський, італійський або англійський словник. Вартість він компенсує літературою, яка виходить тут.”

До В. Стуса 29.10.1969: „...Я тут купив Тобі „Американських поэтов в переводах Зенкевича”. Може, Ти хотів ще щось придбати? Я купив у Старобільську Кобо Абе („Женщина в песках” і „Чужое лицо”), поезії Лорки, переклади Кочура – все тут можна придбати вільно”.

До Гевриків 31.10.1969: „...Висланих Вами книжок модерної французької поезії та латиноамериканської поезії не отримав. Французько-португальський та португальсько-французький словники отримав і передав їх Перепаді.

...Зараз я виїхав на село до мами – тут тихо, спокійно, гарно працюється.

Трохи перекладав Ронсара (я його люблю), а зараз перекладаю Лафонтена, якого я менше люблю, але в 1971 році буде його ювілей, і тому переклади легко можна буде видрукувати6.

У № 9 „Дніпра” надрукували кілька моїх перекладів з французької”.

До Віри Вовк 31.10.1969: „...Спершу перекладав Ронсара – давно на нього зуби гострю, а це написали мені з Києва, що 1971 року буде ювілей Лафонтена, з цієї нагоди видають його збірку, і для неї треба зараз перекладати Лафонтена.

Лафонтен – не Ронсар, але коли треба, то мушу. Стороння людина [В. Мороз – Л. С.] може подумати, що колишній критик зовсім перекантувався на перекладача. Основне моє заняття все-таки – естетика, і в цій галузі я працюю більше і ефективніше.

Запали мені в душу Твої слова, що в Києві люди не вчать чужих мов, а я французьку мову вчив зовсім книжно. Тепер я взяв з собою платівки з уроками французької мови і потрохи слухаю їх. Хоч звикну до її звучання”.

До Всеволода Ткаченка 31.10.1969: „...Купувати варто лише те, що потрібно для роботи. Ронсара у мене є досить пристойна збірка „Poésies choisies” видання Garnier Frères (1963). Книги серії „Poètes d’aujord’hui” віддав Кочурові – він прагне зібрати цілу серію, а саме цих у нього бракувало.

Я почав перекладати Ронсара, але „Дніпро” планує на 1971 рік до ювілею видати Лафонтена, і, оскільки це діло певніше, я переключився на Лафонтена. Цілу збірку треба зробити за декілька місяців.

Якби Ви хотіли підключитися, я б не протестував, я б перекладав тільки з перших книг, а з останніх трьох книг (10, 11, 12) резервую за собою тільки „Le paysan de Danube”, решту можете вибирати і перекладати на свій смак. Попереджаю, що перекласти треба протягом двох-трьох місяців.

...Ваші переклади пішли всі, а „Каталонських ченців” примусили доробляти, і я підписав їх двома прізвищами – Вашим і моїм.

Чи бачили Ви кілька моїх перекладів в № 9 „Дніпра”?”

до Гевриків 07.07.1970: „...Шкода, що з двох „Плеядівських” томів Ронсара, які Ви надіслали Кочурові, він отримав тільки один (2-й), мені не потрібний, а той, де сонети до Марії та Гелени, або йде, або зовсім не прийде.

У мене є Ронсарові тексти („Вибрані твори”), але в нього багато варіантів, і краще, звичайно, обирати канонічний текст.

Чи не можна придбати у Вас французькою мовою збірки Дю Белли? Я не знаю, які там були видання, але мені аби було з чого вибирати для перекладів.”

До А.-Г. Горбач 10.02.1970: „...Перекладаючи Ронсара, маю добру втіху. Перекладається легко – не знаю тільки, чи добре? Як Вам здається такий сонет „Скоріш померкнуть в небі сонми зір...” [4, с.219]. Шкода тільки, що твори Ронсара мають по кілька редакцій, а я не маю якогось канонічного тексту – два видання вибраних творів, якими я користуюся, дуже куці і суперечливі.

Кочурові нещодавно прислали твори Ронсара з серії „Pleiade”, але тільки другий том, а там такі довжелезні монстри, яких я ні за які гроші не перекладатиму.

...Весна і літо в мене, мабуть, підуть на Ронсара (бо я ж не тільки перекладаю, але й старого фаху літературознавця намагаюся не забути), а потім, може, дійде черга до Дю Белли.

Десь я вичитав, що в 1953-1964рр. у Франції вийшов капітальний шеститомовий словник французької мови П. Робера. Він є моєю заповітною мрією не лише тому, що я трохи перекладаю, а й словниками цікавлюсь спеціально – може, й мені вдасться створити в цій галузі словник синонімів [який І. Світличний вважав головною працею свого життя, але через хворобу не закінчив. – Л. С.].”

до Г. Кочура 10.02.1970: „...Ронсар потрохи українізується. Лякає мене тільки те, що виходить надто легко: коли не роблю нічого іншого, то й по два сонети в день. Може, погано? От Вам для прикладу:

„Безлюдні нетрі, праліси густі” [3, с.220].

Найбільша біда з Ронсаром та, що немає канонізованого тексту, варіантів багато, а дві збірки Choisies куці, суперечливі й химерні, та й без словників тут погано. Але вже як буде. Що зможу, зроблю”.

до Г. Кочура 21.02.1970: „...Хоч Ваша критика має яскраво виражений наклепницький характер, я радий був Вашому листові. А своєю критикою Ви доможетеся лише того, що муситимете читати і всі інші переклади – серед них кращі і гірші – отже, настроюйтеся на героїчний лад.

...А як там живе пан-товариш Лафонтен? Що чути з Норвідом? І взагалі, які видавничі новини?”

До Віри Вовк 04.04.1970: „...Лукаш щойно приїхав з Ялти і захворів на грип. Переклав він чимало Аполлінера, я не читав, але кажуть, дуже цікаві. Проте збірки не закінчив і покинув.

...А ще в мене лежить на столі томик Дю Белли – колись і до нього черга дійде.

...Листи і листівки доходять від Тебе справно, але з книгами дуже погано: ні до мене, ні до Кочура, ні до п. Орисі [І. Стешенко – Л. С.] не доходить майже нічого.

Хочеш знати, як звучить у моєму перекладі Ронсар? Ось для прикладу „Ce petit chien qui ma maîtresse suit” – „Маленьке цуценя, що дзявулить” [4, с.220]. Але це мінор і не таке цікаве. Жінкам я читаю (і кажу, що це Ронсар писав про них) інший сонет „Plus tôt le bal de taut d’astres divers” – „Скоріш померкнуть в небі сонми зір...” [4, с.219]”.

До А.-Г. Горбач 26.11.1970: „...У мене справжнє свято: одержав чотири томи Robert’a. Сердечне спасибі Вам. Чекаю, коли Ви будете в Києві, щоб віддячити Вам. Говорити завжди краще, ніж писати.”

До Г. Кочура 26.11.1970: „...„Ченстоховські вірші” домучив, як воно вийшло – то Вам видніше, але сумніваюсь, щоб добре, єдина втіха – на більше зараз не здатен.

Як завжди, хочеться робити не те, що треба: Норвід лежить на столі розкритий, а я гризу французів. Але, може, те й краще (не для французів, а для мене)?

Між іншим, прочитав „Історію французької мови” А. Доза – вельми задоволений.

Якщо Бог пошле натхнення для Норвіда, а я тим натхненням скористуюся, то, може, ще щось перекладу. Але великих надій не плекайте, я особа не керована і платонеспроможна, і якби не передз’їздівське піднесення, то й „Ченстоховських віршів”7 не було б.

Що там на бібліофронті? Не забувайте мене.”

До Г. Кочура 18.12.1970: „...У Харків з Москви книги приходять чомусь раніше, ніж в Київ, можна багато чого купити з видань „Науки”, навіть Гумільов лежить без попиту”.

До З. Геник-Березовської 05.04.1971: „Минулу зиму працювалось добре, та й зараз на Бога нарікати не можу, але з об’єктивних причин зараз ніщо, навіть безневинні переклади світу побачити не можуть. Вимогливість у нашому житті посилюється, і гідними людської уваги тепер можуть бути лише шедеври або халтура. На перше я не здатен, а до другого не маю охоти. Борсаюсь десь посередині і – contra spem spero!”

Про стосунки І. Світличного з Г. Кочуром свідчить телеграма, відправлена до 70-річчя Кочура: Ірпінь. Григорію Кочуру.

Знаменну річницю великого ювілею зустрічаю новими трудовими подвигами на перекладацькому фронті. Річний план перевиконано працюю рахунок семидесятого.

* * *

Деякі зауваження і додатки до листів І. Світличного.

У листах І. Світличний згадує переважно про переклади „для душі”, або поетів, найбільш споріднених духовно і художньо близьких. Це – період „Berufverboten”, вимушеного безробіття, тому І. Світличний змушений був перекладати і для заробітку.

В „Антології чеської поезії” (1964) надруковано його переклади поезій Іржі Махена „Барабанщик барабанить”, В. Незвала „Прохання”, Ф. Голаса „Вірші”, Й. Ганзліка „Лампа” та „Поетика”. „Баладу” В. Незвала надруковано в „Зоні” (1993. № 4. С.209) та в „Слові”.

В „Антології словацької поезії” надруковано вірші Ш. Жарова „Дайте дихати”, М. Руфуса „Молитва за милу” та „Вечір на Дюмб’єрі”, в „Україні” (1964. № 4) його ж „Упав солдат”. Згодом „Дукля” (1968. № 4) опублікувала вірш М. Голуба „Студія з проблеми поезії”.

В антології молодої білоруської поезії „Калинові мости” (1969) переклади І. Світличного друкували під „живим псевдо”, і переклади з Р. Барадуліна „Заходжу в кабіну” та „Палять картоплиння” підписував Д. Паламарчук, „Моя мова”, „Відвага”, „Пам’яті А. В.” та „Маралові зрізують панти” надруковані лише 1994 року в „Слові”.

За підписом Г. Кочура в „Калинових мостах” надруковано переклади І. Світличного з Я. Гречаникові та Ю. Голуба.

У другій половині 1960-х І. Світличний зацікавився творчістю сербської поетеси Десанки Максимович. Зі збірки „Прошу помилувати” І. Світличний переклав 13 віршів, вісім з яких опубліковано 1990 року в книзі „Серце для куль і для рим” (3, с.209-217), а всі 13 в збірці „У мене – тільки слово” (4, с.192-200) зі стилізованим додатком (с.65) „Вражим кажњавњє”, надісланим Д. Максимович до її 70-річчя.

Продовжувати перекладати з Д. Максимович І. Світличний збирався і в таборі, дружина надсилала йому оригінали, але через брак сербсько-хорватського словника цей задум не здійснився.

Переклади віршів Мирослава Колежі (з хорватської) зроблено в другій половині 1960-х років „Ніч у провінції” та „Коні біля корчми” чомусь не друкувалия, „Циганська” та „Яка сумна ніч у малому місті” надруковано лише 20 серпня 1998 року в „Літературній Україні”.

Недрукованим залишився також переклад з А. Броусека „Пам’ятник”.

У книзі „Поезії” Ю. Словацького [серія ВСЛ – Л. С.] 1969 року надруковано переклади І. Світличного: „Розмова з пірамідами”, „До автора плачів Єремієвих” та „До матері”.

„Ченстоховські вірші” Ц. Норвіда з’явилися 1970 року в книзі „Поезії” [серія ПСЛ – Л. С.] за підписом Л. Череватенка в скороченому вигляді (вилучені строфи пов’язані з релігією). Повністю надруковано у збірках „Серце для куль і для рим” і „У мене – тільки слово”.

Всі переклади із слов’янських, включаючи переспів „Слова про Ігореву січ”, І. Світличний збирався об’єднати назвою „Мої слов’яни” (див. Лист до акад. А. Жуковського від 03.05.1981).

У 1968-1971 рокахр. І. Світличний для заробітку упорядковував та перекладав з російської збірки „Музиканти сміються” та „Улюблені пісні” (шлягери), але під чужими прізвищами.

До сторіччя Паризької комуни І. Світличний переклав збірку поетів Паризької комуни, але вона залишилась в архівах, бо на той час вже й „живі псевдо” не проходили.

Так само для заробітку І. Світличний перекладав для видавництва „Дніпро” оповідання і вірші для „Творів Гі де Мопассана” у восьми томах.

Підготовлені для першого тому вірші „Жах”, „На березі”, „Останній вибрик”, „Неземна вимога” було перенесено до восьмого тому, який вийшов друком 1972 року, вже після арешту І. Світличного, і з’явилися за підписом Д. Паламарчука.

Есе Мопассана про Флобера, перекладений І. Світличним до восьмого тому, до „Творів” не додали.

Вісім оповідань Мопассана з книжки „Туан” – „Шафа”, „Кімната № 11”, „Полонені”, „Наші англійці”, „Засіб Роже”, „Сповідь”, „Мати потвор”, „Чоловік-повія” – вміщено в п’ятому томі „Творів”, підписані прізвищем І. Світличного.

Для книги Лессінга „Лаокоон” (переклад Є. Поповича) І. Світличний 1968 року переклав уривок з поеми Л. Аргосто „Шалений Роланд”.

Для “Антології французької поезії” переклав уривок з „Перелицьованого Вергілія” Скаррона.

Окремі переклади І. Світличного 1966-1970 рр. друкувались під власним прізвищем – аби „за кордоном не галасували, що І. Світличний переслідується, що його не друкують”. За п’ять років надруковано біля двадцяти перекладів з французької та „Пісні Беранже”, подані до видавництва ще 1967 року.

В Україні відбулась зміна влади: замість Шелеста-Нікітченка-Скаби до влади прийшла кліка. Їм треба було утвердитися, і тому з допомогою „темної конячки” Добоша відбувається „великий погром” – масові арешти 12-13 січня 1972 року української еліти, серед них І. Світличний. Починається новий, останній, як і для В. Стуса, період життя І. Світличного.

ІІІ А. Тюрма КДБ (13.01.1972 – 06.06.1973)

На противагу попередньому арештові 1965-1966-х років, тут було не до перекладів. Але в цей час І. Світличний, як і його побратим В. Стус, пише власні вірші, які згрупував І. Світличний у „Камерні мотиви”.