Життя, віддане словесності (стр. 38 )

ІІІ Б. У середині серпня 1973 року І. Світличний нарешті прибув до уральського табору суворого режиму ВС 389/35, розташованого на перевалі Уральського хребта, неподалік від Чусової.

Після карантину, трохи оговтавшись, він пише:

До дружини 30.09.1973: „...Чим би тут можна було зайнятись, крім синонімічного словника? Перекладати щось не має змоги, бо не має бажаних перекладів [надсилати книги заборонялось, дозволяли лише виписувати через „Книга – поштою” – Л. С.]. Закордонні видання сюди не дозволено надсилати, а видані „Прогрессом” „Французские стихи в переводах русских поэтов”, де поряд з перекладами друкуються й оригінали, мені придбати звідси, мабуть, неможливо. Є ще ідея поморочитись із „Словом о полку Ігоревім”, але для цього знов же таки потрібна книга перекладів і переспівів „Слова”, видана Махновцем давно, виписати її через „Книга – поштою” ніяк. Реальніша річ – спробувати перекласти на українську Шевченкову „Тризну” – мені здається, це може бути цікавий експеримент. „Тризна” серед Шевченкових творів художньо несподівана і незвична і українською звучала б не так, як інші його твори. Спитай у Маестро [Г. Кочура – Л. С.], як він на це дивиться, і чи були якісь спроби перекладати „Тризну”? Проте „Тризна” – на крайній випадок” [6, c. 31].

У листі від 10.12.1973: „...За словник французьких синонімів я не знаю як і дякувати Л. З.[Копелеву – Л. С.]. Цей словник мені зараз був би особливо корисний, бо я тут, як в школі, під керівництвом досвідченого вчителя [співв’язня, викладача французької мови І. Коваленка – Л. С.], систематично удосконалюю свої [університетські – Л. С.] знання французької мови. Запас слів у мене виявився досить не поганий, але вимова абсолютно варварська, однак у мене несподівано виявилися здібності до мови., яких я в собі ніколи не помічав, і я надолужую недоліки своєї освіти досить швидко; якщо ніщо не зашкодить моїм студіям, наступного року я вже говоритиму більш-менш пристойно.

Спробуй мені переслати тексти поезій Бодлера, але не разом з листами, яки Ти мені пишеш, а в окремих конвертах (вірші посилатимуть на переклад, гарно було б разом з оригіналами надсилати російські переклади). Твоя ідея геніальна, аби тільки вона виявилася також і здійсненною. Десанка [Максимович – Л. С.] також була б корисна, її можна було б висилати в такий же спосіб.

...Я ще думав колись перекладати дитячі вірші польського поета Бжехви – дуже гарні поезії, якраз для Яреми (пригадую про сороконіжку, сома-математика). Можна спробувати щось перекласти.” [6, c.62-63, 66]

Лист від 13.01.1974: „...Дякую Тобі за переклад з Тагора [„Сам” – Л. С.]. Вірш гарний, духові часу відповідає точно. Щодо перекладача [В. Стуса – Л. С.] – Ти ображаєш мій смак і фах – перекладача видно більш, ніж автора. Так, дуже по-своєму перекладав Тичина: читаючи його переклади, автора твору не вгадаєш нізащо, за те перекладача вгадаєш з першого рядка.

До речі, після Бажанових перекладів з Рільке, друкованих у „Всесвіті”, мені пощастило прочитати й інші переклади [Стусові – Л. С.], і я мав втіху не тільки від того, що вони вдалі, але ще й в тому, що вони нагадують тагорівські вірші.

...Кілька разів замовляв Ередія, але ні звідки не отримав.

...Ти пишеш, що вислала мені вірші Десанки [Максимович – Л. С.]. Один раз я їх отримав. А скільки разів Ти висилала?” [6, c.74, 78, 80]

У листі від 28.01.1974: „...Щодня вивчаю французьку мову за підручниками підвищеного типу (для інститутів іноземних мов, і несподівано для себе справа йде успішно – багато текстів читаю порівняно легко, оволодіваю розмовною мовою: щоденні вправи не будуть марними.

Трохи згодом займуся також і перекладами. Текстів, які Ти висилала окремими листами, я ще не маю, але мені вже сказали, що їх послали на переклад – отже, це тільки справа часу. Коли щось перекладу, напишу Тобі” [6, c.83].

Лист від 10.02.1974: „...З листів, у яких Ти надсилала вірші, я отримав кілька, але ... тільки з текстами російською мовою. Іншомовні ще десь перевіряються, але вже запевнили, що я їх згодом отримаю. З них я отримав два дні тому тільки кілька поезій Бжехви та Десанки. Бжехву одразу взявся перекладати. От „Їжачок-селюк” (я переклав його не буквалістично) [5, с.50].

…Часу було мало, то не встиг перекласти більше. Але до наступного листа зроблю ще щось.

Десанки ще не перекладав, бо не маю словника, а без словника боюсь зробити якусь прикру помилку, словник замовив у кілька книгарень. Рано чи пізно перекладу і її, і Бодлера, отже, Ти продовжуй надсилати” [6, c.91-92].

Лист від 25.02.1974: „...Веселого листа отримав від Михасі [Коцюбинської – Л. С.]. Вона пише про конференцію з питань культури мови, але написала таким бездоганно-оптимістичним тоном, що їй міг би позаздрити й безсмертний Швейк. Я атмосферу конференції уявив непогано і посміявся від душі; естетики мають рацію: трагедія і фарс не такі й несумісні, як думали колись класицисти.

...Отримав „Мовознавство” № 1 з передовицею, де інформація про конференцію подається детальніше і в трагічному світосприйнятті. Тон, яким послуговується „Мовознавство”, стосується всіх: і того, про що пише „Мовознавство” (справа перекладу, звичайно ж, загальмована, і невідомо на скільки), і того, хто це пише.

...Нарешті я отримав оригінали Бодлера (№ 7, 8, 14, 15, 17, 18) і Десанки (№№ 13-18, 24-24, 30-33, 40, 59, 63). Бодлера, крім того, маю російські переклади („Альбатрос”, „Неудача”, „Соотвествия”), але без французьких оригіналів.

У всякому разі я вже маю цікаву роботу. Починатиму я з Бодлера (французько-російський словник, хоч і не мій, тут є). Десанку без словника перекладати не ризикую, бо навіть і одне неправильно зрозуміле слово зіпсує все. З Бжехвою простіше: якщо якогось польського слова я не знатиму, з’ясувати його не важко – колись, за термінологією Білодіда, це була друга рідна мова [для багатох співв’язнів І. Світличного – Л. С.]” [6, c.94-96].

Лист від 13.04.1974: „...Єдине з поетичного, чим хотілося займатися – це переклади. Бодлера я вже почав перекладати. І не тільки я. Ось три переклади вірша „Людина і море”8, прочитай разом з Михасею, Миколою [Лукашем – Л. С.], Маестро, визнач і напиши, котрий краще.

...Дмитриків тато [В. Стус – Л. С.], кажуть, ще більше усамітнився [у табірній тюрмі – Л. С.]. Перекладами займатися самому, звісно, краще, але ж не з його здоров’ям. Це є більш в моєму стилі” [6, c.102, 105].

Лист від 28.03.1974: „...Мені недавно дали Бодлерового „Альбатроса”, посилаю так само кілька перекладів8, кожен в своєму стилі, зумовленому особистими смаками.

...Як бачиш, усі три переклади далекі від досконалості, і я собі уявляю, як би пройшовся по них олівцем, скажімо, Маестро.

Але я завважив, що мені, тай не лише мені, значно важче даються вірші в класичному стилі – і з цього погляду Десанку було б перекладати набагато цікавіше, але без словника я навіть за найпрозоріші і найпростіші речі не беруся.

Що саме перекладає Маестро? І – для душі чи тільки для заробітку?9

Чекаю також на Миколині [Лукашеві – Л. С.] переклад, особливо Верлена. Читав у „Всесвіті” його переклади з Аполлінера – чудесні” [6, c.107, 109].

Лист від 09.04.1974: „...Миколин переклад „Дон-Кіхотові” [Верлена – Л. С.] читається, як сучасність: вельми дякую, якщо є щось іще, прошу надсилати”. [6, c.112]

Лист від 12.05.1974: „...Подякуй дядькові Левові10 [Копелеву – Л. С.]: він мені зробив надзвичайну послугу – вислав білінгвальне видання французьких віршів в перекладах російських поетів. На жаль, цю книжку я тільки бачив, її поклали на склад до моїх речей. Дядько Лев написав листа до адміністрації з проханням видати ту книжку мені, але адміністрація на такі приватні прохання уваги не звертає. Логіка й бажання проти формальних приписів, на жаль, ваги не має.

З Миколиних [Лукашевич – Л. С.] перекладів я отримав тільки Верлена, Аді не дійшов. Підстав для того немає ж ніяких.11 А переклад Верлена звучить гарно, Миколу можна вітати.

Рецензію [Кочурову – Л. С.] на „Людину і море” я отримав. Вона не тільки слушна, але й для мене й несподівана: я такою її й уявляв, приблизно так і сам думав. Тільки що моє слово для інших не таке авторитетне, як Маестрове. Наступні переклади давати на рецензію необов’язково – не варт обтяжувати Маестро таким невартісними речами, в нього і так клопоту досить.

Зміст віршів Бодлера я отримав, і трохи згодом напишу, які маю оригінали” [6, c.118, 120].

У листі від 26.05.1974: „...Вірші Бжехви я дома не перекладав, то помітки, що я хотів перекладати, їх слід пересилати в першу чергу. Я тільки отримую їх дуже не скоро, та мені спішити нікуди, з часом перекладу.

...З нетерпінням чекаю Лукашевих перекладів.

...Літературу дозволено отримувати тільки з книгарень, тільки післяплатою, а не від індивідуального адресата” [6, c.124].

Лист від 09.06.1974: „...Отримав від тебе, ще два вірші Десанки, але перекладати без словника боюся. З польської можна і без словника, а з сербської страшнувато.

...Нещодавно придбав двотомовий чесько-російський словник – досить пристойний, з граматикою. Якби мати якісь гарні поезії, приміром Голана або Галаса, можна було б спробувати. Може, якщо Маестро матиме час, щось мені вибере?” [6, c.131]

Лист від 04.08.1974: „...Оригінали для поетичних перекладів ідуть до мене тугувато. Правда, я вже отримав перші чотири балади Незвала (дякую!), але поезій і Бжехви, і Десанки, і Бодлера, що ти їх вислала давно, дійшли до мене далеко не всі. Взагалі вони перевіряються довго, дуже довго, іноді й по три місяці, а деякі приходять скоріше – можливо, тут має значення, якою мовою написано оригінал, може якісь інші причини, важко сказати. Врешті-решт, доходять всі – отже, будьмо оптимістами.

...Німецьких віршів я ще не отримав. А підрядника з німецької робити не треба, я ж сам до десятого класу вивчав німецьку і, хоч, звичайно, все вже забув, підрядник ще можу зробити сам. Але ще треба мати оригінали” [6, c.145, 152-153].

Лист від 28.08.1974: „...Нещодавно отримав ще кілька поезій Бжехви і швейцарців [німецькою – Л. С.], але навіть ще не читав їх, а перекладатиму трохи пізніше, зараз щось не перекладацький, хоч і поетичний настрій [голодування – Л. С.] – більше читаю. Проте перекладатиму скоро, оригіналів вже маю досить, тільки Десанка лежить мертво через відсутність словника” [6, c.155].

Лист від 05.09.1974: „...Вчора отримав цілу купу листів – сорок п’ятий черговий та шість листів з оригіналами віршів (Десанки, Бодлера, Незвала, Затраднічека, Бжехви), деякі з них відправлені ще в березні, хоч і довго йшли, але до адресата врешті-решт дійшли. Тепер у мене не тільки є, що перекладати, але можна й вибирати, що перекладати. На першість могла претендувати Десанка, але без словника боюсь. Добре, що дійшла абсолютна більшість.

...Ліричний антракт – переклад з Бжехви „Недоростки” [5, с.44] та „Змій-грамотій” [5, с.46].

Другий віршик, якщо порівняти з оригіналом, власне, не переклад, а переспів, або вірш на тему Я. Бжехви, я його дещо переінакшив” [6, c.163, 167].

Лист від 15.09.1974: „...Ліричний антракт – віршик для Ярика, переклад з Я. Бжехви „Лінтюх” [5, с.45] та „Сорока” [5, с.40].

Поки писав листа переклав ще одного віршика для Ярика „Стонога” [5, с.42]. Це такі віршики, що Яремі мають сподобатися” [6, c.170, 177].

Листи від 28 серпня, 5 та 15 вересня написані під час багатоденного голодування на протязі 56 днів – відповідно перебування в ШІЗО [штрафний ізолятор – Л. С.] та лікарні на примусовому годуванні. 21 вересня І. Світличного відправили на профілактику до київського КДБ, де І. Світличний перебував місяць – з 15 листопада до 15 грудня, згодом місячний етап на Урал.

Лист від 26.11.1974: „...В останні місяці мені працювалося добре, і дещо, кажуть, я переклав вдало: переклад Бжехвого „Лінтюха” у малого читача користується успіхом [24 листопада відбулось півгодинне побачення з рідними – Л. С.]” [6, c.194].

Лист від 02.12.1974: „...А Беранже мені перекладати не хочеться. Почекаю вже краще на Десанку, та й Бжехву треба довести до кондиції” [6, c.199].

Лист від 13.12.1974: „...Ти – склеротик: „Качку-дивачку” Бжехви мені передала, а тепер обіцяєш переписати її зміст. А переклади слабкуваті, у Бжехви це звучить значно краще. За зміст польського видання дуже дякую, я тепер краще орієнтуватимусь.

У мене зараз при мені і французько-російський словник, і оригінали французьких поезій, і читаючи їх, я так захопився, що одразу ж почав перекладати. Особливо зачарував мене Верлен – король поетів! На сьогодні я переклав шість поезій Верлена і один сонет Бодлера і вирішив надіслати їх Тобі не в тексті листа, а на окремих поштівках – і добро [листівки – Л. С.] не пропаде, і естетичніше буде.12 Під кожним перекладом я написав назву оригіналу, і як буде нагода, покажи їх, будь ласка, Порфировичу, хай він пройдеться по них критичним оком. А про враження Ти мені потім, може, напишеш. Я, на жаль, не маю ні тут, ні в таборі української збірки Верлена, щоб побачити, що вже перекладалося. Не кажу, що вона допомогла мені вжитися у Верлена – там, пригадую, були переклади чудесні – і Миколині, і Маестрові. Жаль також, що у мене не так багато оригіналів – тільки ті, що у збірці „Французкие стихи”, і я не маю вільного вибору для перекладів. Може, Маестро мені щось вибере на власний смак? Якщо, звичайно, мої спроби будуть визнані вдалими.

А зараз я почав перекладати Бодлерові „Мандри” (Le voyage) – в дуже цікавому перекладі М. Цвєтаєвої: вона називається „Плаванье”. ...До речі, читаючи „Французкие стихи”, я не міг не завважити, як високо стоять переклади Б. Пастернака над перекладами його попередників і сучасників: він досяг майже неможливого, зберігаючи точність, вірність оригіналу, не втрачає і поетичності, тоді як інші, як правило, жертвують чимось одним на користь іншого. Правда, і Микола, й Маестро також тут задніх не пасли, але саме їхніх перекладів я не маю під руками. До речі, чи щось із того, що я зараз переклав, було перекладено українською? Якщо так, дуже прошу, надішли мені, щоб я мав змогу хоч тепер познайомитися як слід, бо загалом я ж колись читав, і якби не склероз... Через нього я не все пам’ятаю, що перекладав з Беранже. Уявляєш?

Ти пишеш, що Порфирович перекладає, мабуть, Петрарку, а ти не помиляєшся? Його ж перекладав Хомич [Паламарчук – Л. С.]. А Бодлера Маестро щось перекладав? Якщо так, може, можна щось прочитати?

Кілька оригіналів Незвала я отримав, як був ще в таборі, але не таку кількість, як Ти називаєш. Перекладати їх ще не брався, хоч чесько-російський словник у мене є. Зупинка тільки за перекладачем.

...Окремі переклади, які я Тобі надсилаю, мають варіанти – я їх, зрозуміла річ, в листі не наводжу, але якби Маестро критикував дуже сильно, я міг би надіслати й варіанти – може, вони кращі, самому буває важко визначити.

А Бодлерові „Мандри” ніхто не перекладав українською мовою? І що є з перекладів Леконт де Ліля”? Він також звучить привабливим для перекладу. Бачиш, я не збираюся зосереджуватися на комусь одному: перекладаю, що більше подобається – тоді й перекладається легше, і виходить краще. Що ж до Беранже, то він для мене зараз не звучить зовсім. Найбільш імпонує Верлен, але його й перекладати страшніше: надто витончений, легко зіпсувати” [6, c.201, 203-204, 205].

Лист від 20.01.1975: „...За день до від’їзду з Києва я написав Тобі листа. Там я послав кілька перекладів Верлена та Бодлера – обов’язково напиши мені, що Ти отримала, і якщо щось пропало, я напишу Тобі наново. В дорозі я був рівно місяць, мав багато вільного часу, і весь час перекладав – Верлена, Бодлера, Леконт де Ліля. От Тобі Леконт де Ліль „Слони” [4, с.365].

А от іще сонет того ж автора, в оригіналі „Les montreurs”, М. Лозинський переклав буквально „Покажчики”, мені ж здається краще назвати його „Блазні” або „Паяци” [4, с.366].

Леконт де Ліля я переклав тим часом тільки дві речі, за те Верлена переклав уже 12 поезій і 5 творів Бодлера, а серед них великий цикл „Мандри”. Серед Верленових перекладів є й не раз перекладена його „Осіння пісня”. Я б надіслав її Тобі й зараз, але вчитель французької мови [І. Коваленко – Л. С.] зробив мені одне незначне, але слушне зауваження, і я маю його виправити. А тим часом ще два переклади з Верлена: „Знемога” (Langueur) [4, с.383] та „Сплю” („В саду рожево...”) [4, с.383].

Перший вірш – „Знемога” – своєрідний маніфест декадансу, тому я, хоч і не люблю в перекладах слів іншомовного походження, вибрав не „занепад”, а саме „декаданс” – слово, що потім стало літературним терміном, та ще й упхав те слово в риму. Найважче було перекладати перший рядок, і російські перекладачі трохи переінакшували його, щоб він звучав природніше; мені ж, після тичининського „Я єсть народ”, гадаю, можна було дозволити собі розкіш буквальності, не боячись, що воно звучить не природно.

Проте обидва ці переклади поступаються перед тими, які я надсилав Тобі з Києва. Загалом, якби я мав більше оригіналів вишуканопоетичного Верлена, я б перекладав його залюбки. А тим часом, Ти мені пришли хоча б переклади його „Осінньої пісні” – хочеться порівняти 13 з своїм перекладом, бо раніше я читав не уважно і не пам’ятаю нічого.

Дізнайся, як справи з Паламарчуковим сонетарієм; я пам’ятаю тільки, що він перекладав Ередія, а що він ще перекладав, я не знаю, напиши мені, щоб я не повторював. Що саме Маестро перекладав з Бодлера, тут я також повторюватись не хочу. Я й „Осінню пісню” перекладав тільки тому, що не мав нічого більше під руками, не мав вибору, отже, перекладав більше для поетичних вправ, ніж з потреби. Був би вибір, я перекладав би зовсім інші речі; зараз у мене вибір є, але я не знаю, що вже перекладено – Верлена, Бодлера, Леконт де Ліля, Реньє.

Ще трохи перекладів: Бодлер „Мандри” [4, с.377]. Як бачиш, річ довга-предовга. Я щось не певен, що її переклад вдався мені: є місця кострубаті, неточні, надто буквальні. Але переробляти зараз не можу, хай трохи полежить, тоді трохи підчищу, якщо зможу. Я переклав Бодлера ще кілька поезій. Мабуть, трохи вдаліше, ніж „Мандри”, але переписувати зараз не хочу. Бодлер великими дозами протипоказаний, це ж не Верлен...

Подякуй дядькові Левові [Копелеву – Л. С.] за „Французкие стихи” – своїми перекладами я великою мірою завдячую йому. А Маестро попроси не лише почитати переклади і сказати свою думку про них, але й підібрати щось із неперекладеного Верлена – бажано ліричних поезій, з короткими строфами, невеликих розміром14 – таких, як я надсилав Тобі з Києва. Цікавить мене також Леконт де Ліль та Анрі де Реньє – в наступному листі я пришлю Тобі не тільки решти поезій Бодлера та Верлена, але дещо з цих двох авторів [перекладів з Реньє не було – чи І. Світличний їх не переклав, чи вилучили – не відомо – Л. С.].

Тепер я не буду перекладати так інтенсивно, досі я це робив тому, що нічого іншого під руками не мав і нічим іншим займатися не міг15, а тепер у мене маса непрочитаної літератури, робота над новим томом словника. ...Перекладатиму менше, але перекладатиму – заняття це цікаве і приємне, а бувають випадки, що єдино можливі15.

До речі, коли побачиш Михасю [Коцюбинську – Л. С.] або Маестро, запитай у них, як склалася доля з тією хрестоматією16, яку Маестро готував ще за моєї пам’яті. Приблизно я уявляю, а хочу знати точно.

...Після того, як я надіслав Тобі з Києва переклади з Верлена, деякі з них я удосконалював, одні трохи, інші суттєво – от як звучить один з віршів, який в оригіналі мені дуже подобається:

Над неосяжним Смутком долини Сніг лине й лине Пилом мосяжним Небо жерстяне Сіро холоне. Місяць то гляне То знову тоне. Мов хмари сиві – Туман болотний, Стигнуть ліси в нім, Тремкі, безплотні.

Небо жерстяне Сіро холоне. Місяць то гляне То знову тоне. Де їм, бездомним Вовком та круком Добути здобич? Мороз і скрута. Над неосяжним Смутком долини Сніг лине й лине Пилом мосяжним.17

У першій строфі я свідомо замінив „пісок” на „пил” – мені здається, в контексті української поетики так звучить краще. Так само в другій строфі я переробив „небо мідяне” на „небо жерстяне” – знову ж тому, що жерсть більш асоціюється з холодом, ніж мідь (хоч в оригіналі небо мідяне, і за вимогами буквальної точності я міг би його таким і залишити). Не подобається мені не точна рима у передостанній строфі, але кращої я тим часом не знайшов.

Поки писав листа, трохи підправив переклад „Осінньої пісні”. Перекладаючи, згадав виступ Маестро в СПУ, коли він критикував скрипуче слово „скрипка” на відміну від французького мелодійного „violon”, а якраз перед тим прочитав у Цвєтаєвої, що віолончель більше душа, ніж скрипка, і вирішив замінити скрипку віолончеллю. Це перше. А друге – пам’ятаю, в когось була рима „осіння – голосіння”, і тому я цієї рими уникав, так само, як „лист” і „свист”, обидві вони самі на язик просяться, я вирішив перекласти „хоч і гірше, аби інше” – вийшло так: [4, с.385].