Життя, віддане словесності (стр. 26 )

Лінгвістичний аналіз у межах формальних теорій ґрунтується на тому, що для дискурсу притаманна внутрішня структура, елементи якої містять близькі за змістом одиниці. Увага дослідників тут часто зосереджена на формах представлення структури дискурсу, які звичайно набувають вигляду дерева і не відображають його змістовної частини, а саме – відношень між сегментами та комунікативної мети дискурсу. Найвідомішими працями у галузі формального аналізу можна вважати: теорію репрезентації дискурсу (Discourse Representation Theory) [Kamp 1981], дослідження Л. Палані [Polanyi 1988], Т. А. ван Дейка [Dijk 1972], де визначено поняття макроструктури, Д. Румельхарта [Rumelhart 1975], де запропоновано ідею сюжетних граматик. Ідея сюжетних граматик ґрунтується на аналізі пропозиційного компонента дискурсу і також була предметом наукових спостережень [див., напр.: Thorndyke 1977; Олкер 1987 та ін.].

У функціональній перспективі аналіз дискурсу бере свій початок від «вищого комунікативного призначення» [Компанський 1984, 125], що визначає структурну організацію тексту. Функціональні теорії розглядають текст як діяльність мовця, що має свої прагматичні інтенції і звертають основну увагу на дослідження мети мовця та способів її відображення у структурі дискурсу, котрі часто фіксуються як відношення між сегментами [Levi 1979]. Ці відношення розглядають як відображення того чи іншого плану, що служить для реалізації комунікативної мети.

Розвиток лінгвістики за останні десятиріччя переконливо показав, що повний та адекватний опис мови, як системи, що функціонує у суспільстві як найважливіший засіб спілкування, неможливий без проникнення у суть його комунікативного аспекту. Під комунікативним аспектом ми розуміємо умови вживання мовної системи, її підсистем та одиниць у конкретних актах спілкування, вибір і використання їх у конкретних актах спілкування. Про комунікативну лінгвістику сьогодні можна говорити як про модель опису мови, яка передбачає дослідження власне мовних категорій, призначених для виконання комунікативних функцій. Комунікативний підхід, як відомо, зосереджує основну увагу на питаннях, що пов’язані з використанням мови у конкретних мовленнєвих актах, явищах мовного та мовленнєвого використання, залежність вибору й використання мовних одиниць від екстралінгвістичних чинників.

Дослідження комунікативного аспекту дискурсу є необхідним додатком до функціонально-семантичної моделі, що дає змогу у повному обсязі висвітлити специфіку реалізації системи і мовленнєвого середовища. Вивчення мовленнєвого аспекту функціонування дискурсу у різноманітних його виявах дає змогу розширити уявлення про життєдіяльність мови у процесі виконання нею своєї головної функції – спілкування. Комунікативний підхід до вивчення мовних категорій дає змогу розглядати, крім прямих конвенційних засобів вираження деякого семантичного змісту, також неконвенційну комунікативну функцію. Без звернення до комунікативного аспекту у низці випадків неможливо точно визначити семантичну різницю між окремими одиницями, що мають подібне значення. Пряме звернення до учасників комунікації дає змогу семантично розрізнити різновиди таких спонукальних висловлювань, як порада, прохання, запрошення, наказ тощо у дискурсі.

Комунікативні акти дискурсу вивчаються у: психолінгвістиці, а точніше у теорії мовленнєвої комунікації [див., напр.: Леонтьев 1975; Тарасов 1990], теорії мовленнєвих актів [див., напр.: Austin 1962; Searle 1975; Conthard 1985; Fraser 1983; Ellis 1992]; у макросоціолінгвістиці, що займається питаннями мовленнєвої поведінки людини як члена певної соціогрупи у різних соціальних контекстах [див., напр., Швейцер 1976]. Адекватність та ефективність дискурсивних стратегій прямо пропорційні рівневі комунікативної компетенції мовця, залежать від рівня його знань як мовної системи, так і екстралінгвістичних норм та правил організації конкретного типу мовленнєвої взаємодії [Ісакова 2001, 34].

Кожна змістовна організація дискурсу містить у собі комплекс інформації про соціальний статус комунікантів, їхнє ставлення до предмета розмови, морально-етичні та етикетні норми спілкування. У багатьох когнітивних дослідженнях доведено, що кожна соціальна, вікова і статева група має свою концептуальну картину світу. Одна й та ж сама подія, а також мовний запас, що служить засобом її передачі, по-різному в різних ситуаціях [Заботкина 1999,7]. У зв’язку з помітною тенденцією до соціального розшарування у сучасному суспільстві, неминучим результатом якого є мовна диференціація, у різних людей на базі одного й того ж інформаційного матеріалу можуть виникнути певні перцептуальні розбіжності у зв’язку з їхнім минулим життєвим чи професійним досвідом, особистісним статусом, світоглядом, переконанням, мовними преференціями та експектаціями. Свідченням цього є виникнення навіть спеціального терміна для позначення низки порозумінь між класами, політичними партіями і рухами – «communication gap». Ось чому для досягнення успіху у спілкуванні кожний мовець завжди повинен брати до уваги весь набір соціальних ознак співрозмовника, включаючи його мовні очікування, оскільки невідповідність тактики лексико-граматичного оформлення повідомлення очікуванням адресата може призвести до емоційно-психологічного напруження та гальмування процесу спілкування і навіть до непорозуміння.

Поняття «комунікативна компетентність» має комплексний характер. Кожний комунікант повинен володіти сукупністю знань про соціо-, психо-, культурно-лінгвістичні аспекти вербальної інтеракції, які стають йому у пригоді під час трактування тих чи інших норм комунікативної ситуації та організації успішного спілкування [Антипенко 1999, 19]. До складників комунікативної компетенції належить компетенція мовна, соціолінгвістична та прагматична.

Мовна компетенція займає особливе місце у системі знань людини про навколишній світ і є невід’ємною частиною інформаційного тезаурусу людини [Калентьева 1998, 43]. Від рівня та якості володіння мовою безпосередньо залежать і швидкість та правильність кодування /декодування мовленнєвих висловлювань з різним рівнем їх лексико-граматичної складності. У свідомості мовця з високим рівнем мовної компетенції існує декілька різних за складністю моделей мовного відображення думки, що дає йому змогу формувати й розуміти повідомлення будь-якої складності без великих ментальних зусиль, а також застосовувати різні тактики подання змісту відповідно до комунікативної ситуації та до рівня мовних знань співрозмовника, тобто варіювати свою мовленнєву діяльність. Висока мовна компетенція дає змогу мовцеві бути ефективним комунікантом у будь-якому контексті спілкування.

Крім мовної компетенції, важливими є і знання соціокультурних правил та норм дискурсивної діяльності, тобто соціолінгвістичної компетенції співрозмовників, яка передбачає знання мовцем норм, правил та особливостей оформлення мовленнєвих повідомлень у різних типах соціальної взаємодії. Кожному соціальному контекстові, кожній соціальній ролі відповідає конкретний тип мовленнєвої поведінки, свій набір мовних засобів, соціально-стилістичних прийомів з перевагою тих чи інших [Мечковская 1996, 206]. Компетентний мовець повинен активізувати у своєму ментальному просторі тип ситуації, фрейм контексту, який релевантний у конкретний момент спілкування, що дасть йому змогу визначити соціальні позиції комунікантів, а звідси і спрогнозувати їх подальші дії.

Чинник «офіційності/неофіційності» ситуації спілкування значно впливає на характер оформлення мовленнєвих повідомлень. В офіційних ситуаціях спілкування загальноприйнятим вважають дотримання нормативних засобів відображення думок. Неофіційна комунікація, навпаки, дозволяє вживати різні за параметром літературні мовні засоби. Досить часто комуніканти в ситуаціях спілкування інтуїтивно вживають розмовні форми, спрощуючи як процес кодування повідомлення для себе, так і його декодування для адресата.

На комунікативний процес впливає і фактор «симетричності /несиметричності» комунікативних позицій співрозмовників, що зумовлюється їхнім авторитетом і соціальним статусом. Повідомлення може бути адресоване людині, яка займає вище, рівне або нижче соціальне становище у комунікативному процесі, що безпосередньо впливає на стиль (обережний, ввічливий або, навпаки, директивний) та тон самого повідомлення. Мовець вступає у комунікацію як особа «параметризована», яка виявляє в акті комунікації одну із своїх соціальних функцій. Маніфестація соціального статусу виявляється у дотримуванні певної тактики спілкування, на напрямку модифікації (зниження/підсилення) категоричності висловлювань. Чітке дотримування правил комунікації очевидне у ситуаціях з асиметрією соціальних ролей учасників комунікації [Скідченко 1997]. Загальновідомо, що мовець повинен бути ввічливішим з людиною, яка займає вищу за нього соціальну позицію [Brown, 87] і навпаки, що впевненіше почуває себе співрозмовник, то менший рівень ввічливості його висловлюваннь [Geis 1997, 155]. Урахування соціальних ролей, а звідси й комунікативних позицій за вертикальним вектором («вище – нижче», «нижче – вище») є необхідною передумовою успішної комунікації. Крім соціальних параметрів ситуації спілкування, необхідно також враховувати й антропологічні особливості співрозмовника: його вікові та статеві параметри.

Прагматична компетенція починає оформлюватися відносно пізно (від 13 до 30 років) [Богин 1975, 56] й розвивається протягом усього життя індивіда [Седов, 115]. Вона ніби надбудовується над сформованими мовною і соціолінгвістичною компетенціями та передбачає аналіз, оцінку мовленнєвого акту з погляду його релевантності та успішності в певному контексті спілкування. При цьому слід зауважити, що високий рівень прагматичної компетенції зустрічається тільки у комунікантів з високою компетенцією. Прагматика є тільки там, де існує змога альтернативного вирішення одного й того ж комунікативного завдання [Михайлов 1990, 94-95].

Сказане вище дає всі підстави вважати, що успішність комунікативної діяльності, яка є складним і багатогранним процесом, залежить від особливостей мовленнєвого досвіду комунікантів, рівня їхнього інтелекту, бази знань мовної системи, вміння будувати висловлювання відповідно до позамовних параметрів ситуації спілкування, а також від вміння враховувати прагматичні особливості мовленнєвого процесу, тобто від рівня їхньої комунікативної компетенції. Її високий рівень ґарантує оптимальність та ефективність мовного оформлення думок і надає людині змогу відчувати себе повноцінним членом мовленнєвої спільноти. Високий рівень лише одного із складників комунікативної компетенції не може цілком забезпечити людині здатності ефективно та оптимально будувати висловлювання з урахуванням усіх параметрів контексту спілкування. Наприклад, висока мовна компетенція людини може «не спрацювати» у зв’язку з відсутністю або низьким рівнем соціолінгвістичної компетенції [Шахнарович 1990, 8]. Літературно нормативне мовлення, що забезпечується високим рівнем мовної компетенції, не завжди ефективний та оптимальний засіб подання інформації. Оптимальний рівень комунікативної компетенції передбачає, що комуніканти вміють організувати мовленнєвий процес не стільки високолітератуно, скільки найадекватніше, що не обов’язково повинно бути нормативним засобом вираження думок [Coupland 1994, 2]. Нормальним вважають такий стан справ, коли мовна особистість прагне не до повноти відображення дійсності, а до такого набору засобів спілкування, який за певних умов комунікативної взаємодії забезпечить бажане розуміння та ефективне засвоєння змісту повідомлення адресатом [Гальперин 1977, 96]. Експериментально доведено, що легше кодується і потрапляє у пам’ять, а потім швидко з неї видобувається та інформація, яка є типовою для людини [Cantor 1979, 198]. Показником типовості інформації є її найповніше семантичне лексико-граматичне та контекстуальне співвіднесення з розумовими та психічними особливостями, співрозмовника на загальному тлі спілкування.

Досвідчений комунікант – професіонал завжди бере до уваги особливості та преференції адресата і відповідно до них обирає дискурсивну стратегію [Lloyd 1997, 134]. Мовні засоби набувають ефективності лише на фоні цілеспрямованої стратегії мовленнєвої діяльності [Онтология 163, 162]. Поняття «стратегії» передбачає наявність у мовця глобального уявлення стилю або засобу організації комунікативного процесу найефективнішим чином згідно з рівнем мовних знань адресата, його соціальних характеристик, життєвих уявлень, а також з особливостями ситуації спілкування, типом дискурсу, принципом певного типу мовленнєвої взаємодії [Водак 1997, 56]. Відповідно до такого визначення дискурсивної стратегії актуальності набуває принцип релевантності: висловлювання вважається оптимально релевантним у комунікативному контексті, якщо воно привертає до себе увагу реципієнта, не викликає зайвих процесуальних ускладнень, а також повністю відповідає уявленням адресата про мовні, соціальні та культурні параметри певної комунікативної ситуації [Smith 1995, 28]. Уживання неадекватної стратегії лексико-граматичного оформлення повідомлень може викликати негативне ставлення до змісту повідомлення у свідомості слухача. [Buerkel – Rothpuss 1985, 44].

Отже, ефективність комунікативного процесу прямопропорційно залежна від рівня сформованості комунікативної компетенції співрозмовників, від їхньої здатності аналізувати мовленнєвий потік, ефективно моделювати мовленнєву діяльність. Що вищий рівень комунікативної компетенції індивіда, то докладніший аналіз ситуації спілкування він проводить й то адекватнішим та оптимальнішим стає вибір мовних форм і конструкцій. Соціальний статус комунікантів зумовлює рівень їхньої мовної компетенції і безпосередньо впливає на характер мовленнєвої поведінки, формує певні звички та преференції мовленнєвої діяльності. Нехтування цими чинниками під час комунікативної взаємодії може призвести до труднощів ментального та емоційно-психологічного порядку і навіть до непорозуміння.

1.Антипенко Є. М. Культура общения и язык. К вопросу межнационального общения//Когнитивно-прагматические аспекты лингвистических исследований. Сб. ст. Калининград, 1999. С.18- Уровни и компоненты речевой способности. Калинии, 19Водак Р. Язык. Дискурс. Политика. Волгоград, 19с. 4. Языковое сознание и некоторые вопросы взаимоотношения языка и мышления//Вопросы философии. 1977. №4. С. 95-1 И. Когнитивно-прагматический подход к неонологии//Когнитивно-прагматические аспекты лингвистических исследований. Калининград, 1999. С.3Ісакова Є. П. Ергономічні характеристики категорій англійського дієслова. Дис. .... канд. філол. наук. К., 20с. 7. Языковое сознание и когнитивное сознание в контексте деятельностного подхода. Иркутск, 19с. 8. В. Коммуникативная функция структура языка. М., 19с. 9. Психология общения. Автореф. дис. .... докт. психол. наук. М., 1975. 40с. 10. Б. Социальная лингвистика. М., 19с. 11. Личностный смысл и прагматика//Мышление и коммуникация. М., 1990. С.93- Р. Волшебные сказки, трагедии и способы изложения мировой истории//Язык и моделирование социального взаимодействия. М., 1987. С.408-4Онтология языка как общественного явления. М., 19с. 14. В. Языковая личность в ракурсе речевой биографии//Язык и модели мира. М., 1993. С.114-1Скідченко О. А. Мовні засоби вираження соціального статусу у сучасній англійській мові. Автореф. дис. .... канд. філол. наук. К., 1997. 19с. 16. Проблемы эффективности речевого воздействия в аспекте психолингвистики//Оптимизация речевого воздействия. М., 1990. С.8- Мышление, коммуникация, речевая деятельность: отогенес языкового знания//Мышление и коммуникация. М. 1990. С.3- Современная социолингвистика: теория, проблемы, методы. М., 19с. 19. Austin J. L. How to Do Things with Words. Oxford at the Clarendon Press, 19p. 20. Brown P. How and Why Are Women More Polite: Some Evidence from a Mayan Community//Sociolinguistics. Oxford University Press, 1998. P.86-Buerkel-Rothfuss N. Communication: Competencies and Context. N. Y., 19p. 22. Cantor N., Mishel W. Prototipicality and Personality Effect on Free Recall and Personality Impressions//Journal of Research in Personality. 1979. P. 187-2Conthard M. An Introduction to Discourse Analysis. L.; N. Y., 19p. 24. Caupland N., Wiemann J. «Miscommunication» and Problematic Talk. Cambridge University Press, 19p. 25. Dyk T. A. van. Text and Context. Explorations in the Semantics and Pragmatics of Discourse. L.; N. Y., 19p. 26. Ellis D. G. From Language to Communication. Albaum Associates, Publishers. 27. Fraser B. The Domain of Pragmatics and Classification//Language and Communication/ Richards J. C., Schmidt R. W. Longman, L.; N. Y., 19p. 28. Geis M. Speech Acts and Conversational Interaction. Cambridge University Press, 19p. 29. Kamp H. A Theory of Truth and Semantic Representation//Formal Methods in the Study of Language. Amsterdam, 1981. P.277-3Levi D. M. Communicative Goals and Strategies: between Discourse and Syntax//Discourse and Syntax. N. Y. 1979. P.183-2Lloyd P. Developing the Ability to Evaluate Verbal Information: the Relevance of Referential Communication Strategies. N. Y., 1997. P.131-1Palanyi L. A Formal Model of the Structure of Discourse//Journal of Pragmatics. 1988. Vol.12. P.601-6Rumelhart D. E. Notes on a Schema for Stories//Representation and Understanding. N. Y., 1975. P.211-2Searle J. R. Indirect Speech Acts//Syntax and Semantics. V.3. Speech Acts / Cole P. and Morgan J. L., N. Y., 1975. P.59-Smith N. «The Mind of Savant». Language Learning and Modularity. Oxford, 19p. 36. Thorndyke P. W. Cognitive Structures in Comprehension and Memory of Narrative Discourse//Cognitive Psycology. 1977. №9. P.77-110.

, проф.,

ПРАГМАЛІНГВІСТИЧНА ТИПОЛОГІЯ ІРОНІЇ

Іронію як особливий риторичний засіб, що ґрунтується на невідповідності вираження та смислу, вперше ужив та описав Аристотель ще у І в. до н. е. [1]. Згодом іронія як неузгодження форми та змісту висловлення привертала увагу представників найрізноманітніших наукових галузей – естетики, риторики, поетики, філософії, лінгвістики [див. огляди, напр., 16; 12; 14], і стала предметом розгляду низки монографічних та дисертаційних робіт [див., напр., 7; 9; 13; 15 та багато ін.]. Більшість дослідників розуміє іронію переважно як невідповідність експліцитної та імпліцитної оцінки, тобто як вираження негативної оцінки за допомогою позитивно заряджених лексем. Порівняйте, наприклад, відомий вислів Доктора Джонсона “irony is made of speech, in which the meaning is contrary to the words” або “Irony is found when the words actually used appear to contradict the sense actually required in the context” [21, с.224].

Явище іронії, однак, не обмежується зміною індикаторів оцінки, але поширюється на значну групу мовленнєвих актів, інтегральними характеристиками яких є, по-перше, критичне ставлення мовця до предмета мовлення і, по-друге, порушення мовленнєвої стратегії адресата, розвиток комунікації більш, ніж в одному напрямі і в одній площині, тобто створення імпліката і включення в мовлення імплікатури домислювання [6, с.220]. Іронія – це “комбінація двох різнонаправлених сюжетів” [5, с.64], “подвійний вислів” [22, с.260], сумарний смисл експліцитно виражених елементів, якого не передає істинного мовленнєвого наміру мовця. Іншими словами, іронія – це не тільки “вживання даного слова у протилежному значенні” [8, с.41], хоча це і найбільш поширений її тип, але й імпліковане вираження негативного ставлення адресанта без використання оцінної лексики. Як приклад, можна навести іронічно висловлені репліки-реакції, які не несуть смислової інформації та покликані передати ставлення адресата до сказаного.

У кожному подібному та інших випадках іронії порушується принципу кооперації, який є основою успішної комунікації. На початку 1970-х років Г. Грайс сформулював головні правила (максими, постулати), які вірогідно забезпечують дотримання прав обох комунікантів і здійснюють їх надійну комунікацію. Порушення одного або більше сформульованих постулатів веде, на думку Г. Грайса, до більшого чи меншого спотворення інформації, що передається [6, с.222-223].