Життя, віддане словесності (стр. 36 )

Після смерті М. Рильського у 1964 р. Г. Кочур став, по суті, керманичем школи українського художнього перекладу, центром морального опору тоталітаризмові. Попри планове замовчування та переслідування, протягом останніх трьох десятиліть він був причетний до кожної серйознішої ініціативи в галузі художнього перекладу в Україні. Він докладав неймовірних зусиль, щоб гідно впроваджувати перекладну літературу у національну культуру. І це в час, коли, згідно з офіційною ідеологією тоталітаризму, нашу мову й літературу обмежували домашнім ужитком, а масовий читач, чия свідомість, у часоплині розчавлена імперським пресом, була схильна до фантасмагорій, підсвідомо зараховував світову класику до російськомовної літератури. Отож українським перекладачам і в Україні, і поза Україною йшлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов до читацької свідомості як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови. І ось у таких умовах, коли до політичних цькувань долучалася майже повна відсутність літератури, зокрема лексикографічних джерел, українські перекладачі вивели рідну мову на неозорий простір світового письменства, підносячи тим самим її авторитет.

А ще був Григорій Порфирович Учителем у найглибшому, найсвятішому розумінні цього великого слова. Для багатьох був неперевершеним учителем на крутій дорозі українства, на нелегкій дорозі до самих себе, до своїх джерел, до своєї нації. Як учитель увійшов в життя багатьох, щоб залишитися там назавжди. Навчав усіх, хто хотіли учитися, дарма, що доля, химерна доля, виділила йому лише якийсь неповний десяток років для викладання. Одначе в своєму "Ірпінському університеті" – вільній академії українського художнього перекладу, своєрідній Ясній поляні України – він вишколив чимало перекладачів та перекладознавців. Терпеливо, не жалкуючи часу, Г. Кочур допомагав початківцям підніматися по крутойдучих стежинах науки, учив, що перекладач мусить якнайчутливіше дослухатися до першотвору, мати витончений смак і зірке око, завжди пам'ятати, що поезія – це мистецтво слова, і слово в перекладі мусить бути мистецьким. Для багатьох був неперевершеним учителем на нелегкій дорозі українства, на нелегкій дорозі до самих себе, до своїх джерел, до своєї нації.

За два дні до смерті, підключений до апарату штучної нирки, перемагаючи приступи болю, Григорій Порфирович розпитував, чи не вийшов "Дон Кіхот" у перекладі М. Лукаша і А. Перепаді, турбувався, що ще не написав передмови до збірки творів Віри Вовк-Селянської. Така глибока жертовність, така самопосвята зустрічаються не часто. Хай святиться пам'ять про неї поколіннями, щоб були ми та наші нащадки не шашликоїдами, не баксообожнювачами, не пасивним тяглом історії, а Людьми. Громадянами своєї вільної Вітчизни.

Cаме на таких великих взірцях намагаємося навчати та виховувати молодь, якій у XXI віці працювати для своєї Держави, щоб пішла вона в мандрівку життя з Григорія Порфировича духу печаттю.

Роксолана Петрівна Зорівчак, професор і завідувач

кафедри перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка

УЧЕНЬ ГРИГОРІЯ КОЧУРА

Леоніда Павлівна Світлична

Українська перекладницька традиція – багатовікова. Наша історія склалася так трагічно, що українська мова й література – головні чинники формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних умовах. Саме тому перекладна література, починаючи від старокиївської доби, є надзвичайно важливою у нашому культурному житті і як виховний засіб, і як засіб самовираження нації та збагачення спроможностей рідної мови.

Після Другої світової війни, завдяки повноцінній школі українського художнього перекладу, що її очолив спершу М. Рильський, а після його передчасної смерті (1964) Г. Кочур, наш художній переклад досягає творчої зрілості, і перекладна література повносило й систематично входить до національної культури. Художній переклад – месником – постає на повен зріст як своєрідна адекватна компенсація трагічно руйнованої у своєму історичному розвиткові оригінальної української літератури. Перекладацтво – як ніколи – набуває політичного значення, опиняється на передньому краї боротьби за українську мову, за українську культуру загалом. Склалася унікальна ситуація, коли в переклад ішли, щоб рятувати мову і будувати націю. То була величезна жертовна праця.

Збірка життєписів провідних українських перекладачів склала б справжній мартиролог з дуже драматичними сторінками. Хресним був шлях наших перекладачів, зокрема у ХХ сторіччі. Їх постійно гудили за “потяг до буржуазної літератури”, їх розпинали за недозволену активізацію мовних засобів, що знайшли прихисток у давніх словниках та збереглися в устах народу, – мовляв, це відхід від “сучасної літературної норми”. Скільки було серед них – полеглих, розстріляних, замучених, засланих (були ж і Колима, і Соловки, і Сандармох!).

Художній переклад посів чільне місце в історії Національного Опору та Національного Відродження. Однак він ще не вивчений. Не оцінений. Одна з його найзворушливіших сторінок – праця над перекладами в умовах тюрем і заслань. Це майже вся творчість перекладача, поета-каторжанина П. Грабовського (XIX ст.), це подвижництво М. Зерова на Соловках (праця над перекладом Вергілієвої "Енеїди") у 30-х роках ХХ ст., у 40–50 роках – Г. Кочура в Інті, у 70-80 роках – В. Стуса, І. Світличного, І. Калинця та рецензування цих перекладів Г. Кочуром. Як важко було цим подвижникам дістати навіть іноземні оригінали! Адже тексти, крім цензури-перлюстрації в Києві та офіційної цензури в концтаборі, проходили ще додаткову цензуру в Москві. Скільки ж то довгих-предовгих місяців спраглому доводилося очікувати томик Байрона, чи Бодлера, чи Верлена! А часто відіслані в листах до рідних переклади були конфісковані.

Скільки перекладів пропало, скільки знищили сторожі тюрем та концтаборів! Як тут не згадати М. Драгоманова, який ще в XIX ст. (у праці “Австро-руські спомини”) закликав написати історію втрачених творів української літератури. У кровожадному ХХ ст. кількість цих творів зросла в геометричній прогресії.

Подаємо статтю дружини Івана Олексійовича Світличного – Леоніди Павлівни Світличної – про І. Світличного як перекладача.

Переклад – це лише один з аспектів діяльності І. Світличного (20 вересня 1929 – 25 жовтня 1992) – натхненника, організатора і подвижника шістдесятництва як могутнього літературно-мистецького і суспільно-політичного Відродження, що охоплює декілька десятиріч у нашій історії, правозахисника, поета, критика, багаторічного нескоренного політв'язня.

Стаття побудована на особистих спогадах дружини та на епістолярії. Вона знайомить не лише з формуванням І. Світличного як перекладача, не лише з його перекладацьким доробком, а й з тим, у яких умовах розвивався український художній переклад.

Ключові слова: переклад, слово, словник, лист, мова.

Роксолана Зорівчак

KOCHUR' S DISCIPLE: IVAN SVITLYCHNYI

AS A TRANSLATOR

Leonida P. Svitlychna

Ukrainian translated literature has always performed a nation-building function. Almost all major Ukrainian writers have also been translators because they were well aware that cultural isolation has always been a dangerous matter. After WW2 Ukrainian translated literature – like a revenger – developed as a kind of compensation for Ukrainian original literature which was being thwarted in its development. After M. Ryl's'kyi's death in 1964, during a difficult period for Ukrainian culture, Hryhoriy Kochur became the principle figure of Ukrainian literary translation. The article entitled "Kochur's disciple" covers the activity of Ivan Svitlychnyi as a translator. Ivan Svitlychnyi is the key figure of the Ukrainian Renaissance movement which started at the dawn of the sixties. He is a poet, a literary scholar, and a prisoner of Soviet concentration camps. The article was written by his wife and based on both her personal recollections and her husband's letters.

Key words: translation, word, dictionary, letter, language.

УЧЕНЬ КОЧУРА

„Я у перекладах – цілковитий учень Кочура. Без нього я, може, й взагалі б цим не займався,” – писав Іван Світличний.

Метром київської перекладацької школи був „Маестро”, як його називали, – Григорій Порфирович Кочур: саме він, а не геніальний перекладач, не „жук-самітник” – Микола Лукаш.

За покликанням Кочур був Учителем. У таборі, на засланні, згодом в Ірпіні, він гуртував біля себе молодих поетів, заохочуючи їх до перекладання. Активним помічником в цій благородній і потрібній справі був Іван Світличний, також наділений даром Учительства. Дуже часто ця організаційна робота заважала їхній творчості.

Людям старшого віку відомо, в яких умовах творилася література 50-60-х років. Почасти переклад був єдиною шпаринкою, де поет міг висловити свою думку. Доба „Задушеного Відродження” повторила долю „Розстріляного Відродження”. У царині перекладу шістдесятники не мали доступу до перекладів своїх попередників, діаспорних перекладачів, довоєнних здобутків перекладачів львівської перекладацької школи і часто дублювали вже перекладене. Контакти через „залізну завісу” з’явилися згодом та й дуже утруднювалися „відповідними інстанціями”.

Творчий шлях І. Світличного, відповідно до суспільно-політичної ситуації, можна розділити на три періоди (у 30-х роках казали „коливання разом з лінією партії”):

1. „Легальний” (кінець 50-х – серпень 1965) – хрущовська „відлига”, згодом „приморозки”, умовна „свобода”.

2. „Напівлегальний” (травень 1966 – грудень 1971) – відносна „воля”, заборонено працювати і друкуватися, але ще можливо друкуватися під „псевдо” або чужими прізвищами.

3. „Нелегальний” (тюрма КДБ (1972 – серпень 1973), табір (вересень 1973 – червень 1978), заслання (1978 – 1983)) – доба Щербицького-Федорчука-Маланчука. Заборонено згадувати прізвище І. Світличного в будь-якому (крім негативного) контексті.

Ситуація не дозволяла вести щоденника, пам’ять зафіксувала лише окремі слайди, тому в статті використовуватиму листи ІСвітличного до рідних та друзів і спогади про І. Світличного – цей своєрідний щоденник. Живий свідок тих буремних років, постараюся трохи розповісти про них. Зробила, що могла, хто може краще – будь ласка.

I. Коли познайомилися Г. Кочур та І. Світличний?

Як я вже згадувала, щоденників не вели, живих свідків, на жаль, вже не має, але перші публікації І. Світличним перекладів П.-Ж. Беранже датовані 1957 роком (100-річчя від дня смерті П.-Ж. Беранже): „Старий сержант” (Київська Правда. 19лип.), „Бідняки”, „Добрий Бог” (Вітчизна. 1957. № 6), „Дитя панського роду” (Молодь України. 19лип.); стаття про Беранже (Робітнича газета. 1лип.). Тому орієнтовно перше знайомство І. Світличного з Г. Кочуром можна датувати 1957 роком.

З Миколою Лукашем І. Світличний познайомився ще на початку 50-х у Харківській бібліотеці на вул. Короленка, студент філфаку Харківського державного університету та молодий викладач були на „Ти”.

Віршувати І. Світличний почав ще в школі, продовжував в університеті й аспірантурі. 1960 року в журналі „Дніпро” (№ 8, с.112-121) І. Світличний опублікував підбірку віршів „Рідний корінь”, яка мала позитивні відгуки. Однак у 1980-х роках, уже важко хворий, він заборонив друкувати ці вірші і віршовану драму „Сокира” (всього десь майже 3000 рядків) – так що у версифікації І. Світличний не був новачком.

1964 року в журналі „Всесвіт” (№ 12, с.96-98) І. Світличний опублікував підбірку віршів турецького поета О. Велі (підрядник О. Ганусця).

На початку 1960-х років виникає задум видати антологію чеської, словацької, польської поезії, вибрані поезії в серії ПСЛ (Перлини світової лірики). Це був час, коли видавничою політикою перекладацтва керував М. Рильський. І. Світличний бере активну участь у цих планах як перекладач і активний помічник Г. Кочура в організації перекладів.

Яким критерієм керувався І. Світличний, вибираючи поетів для перекладу? Надамо слово І. Світличному: „Перекладач безмежного океану світової поезії мусить вибирати твори, найбільш споріднені з його власною поетикою, працювати над творчістю поетів духовно і художньо близьких: М. Зеров перекладав давніх римлян і парнасців, М. Рильський – О. Пушкіна й А. Міцкевича, А. Малишко – Я. Купала, О. Прокоф’єва, О. Твардовського.

М. Терещенко прагнув до точності, але не відбирав того, що йому подобалось, у нього немає єдиного естетичного принципу (перекладав О. Блока і Д. Бєдного), керуючись потребами актуальності” (із внутрішньої рецензії на другий том „Вибраного Миколи Терещенка”). І. Світличний намагався перекладати згідно зі своїм уподобанням близьких йому поетів.

Для „Антології чеської поезії” (Київ: Дніпро, 1964) І. Світличний переклав „Лампу” і „Поетику” Й. Ганзліка, „Вірші” Ф. Галаса, „Барабанщик барабанить” І. Магена, „Прохання” В. Незвала.

В „Антології словацької поезії” (Київ, Дніпро, 1964) вміщено переклади І. Світличного „Дайте дихати” Ш. Жарого, „Молитва за милу” та „Вечір на Дюмб’єрі” М. Руфуса.

Тоді ж у журналі „Україна” надруковано вірш „Упав солдат” М. Руфуса.

Хрущовська відлига минула, починалися брежнєвські приморозки. І. Світличний був душею шістдесятницького руху, активним діячем Клубу творчої молоді (КТМ) „Соняшник”. „...Чесна і мужня громадянська та літературна позиція, професіоналізм, ерудиція і водночас принциповість, не зважаючи на особи, принесли І. Світличному авторитет у літературно-мистецьких колах. Вміння побачити і підтримати нове, цінне, симптоматичне і водночас зберегти наукову об’єктивність характерно для статей І. Світличного про літературну молодь” (І. Дзюба).

Але саме те „іронічне літературознавство”, започатковане І. Світличним, („Гармонія і алгебра”, „А, Б, В, Г, Д...” та ін.), викликали лють у спілчанської верхівки, до того ще й І. Кошелівець у книзі „Сучасна література в УРСР” назвав І. Світличного та І. Дзюбу провідними критиками в УРСР. Все те призвело до арешту 30 серпня 1965 за ст. 62 ч. 1 КК УРСР („антирадянська пропаганда і агітація”).

2. Однак і в слідчому ізоляторі КДБ І. Світличний не гаяв часу – продовжував працювати над перекладами П.-Ж. Беранже. У листі до дружини 27 січня 1966 року він пише: „...якщо дозволять, дуже прошу передати однотомний російсько-український словник, також французько-російський словник і французького П.-Ж. Беранже (великий том)1 та два томи російського П.-Ж. Беранже – буду перекладати; якби я його мав раніше, я б, мабуть, уже всього переклав”.

У тюрмі І. Світличний переклав майже 70 віршів П.-Ж. Беранже, серед них декілька віршів, що їх П.-Ж. Беранже написав також у тюрмі.

І. Дзюба зауважує: „Його досконалі переклади з Беранже засвідчили неабиякий перекладацький хист. В україномовній інтерпретації І. Світличного Беранже зазвучав так природно, немов би видатний сатирик ото й писав українською. З однаковою виразністю – можна сказати більше: натхненням! – відтворив він усі стильові рівні та потоки поезії Беранже: і її „вулично”-народний гумор, що часом переходить у глумливість, і добірний інтелектуальний сарказм, і політичну патетику, і громадянську розважливість, і виходи на м’яку довірливу лірику.

І. Світличний відтворив гнучкість ритміки, багатство розмаїтої, стилістично „різножанрової” лексики, органічно злученої в живу цілість єдиним поетичним подихом.

Звичайно, крім чуття слова, стилістичного смаку, глибокого розуміння всіх нюансів змісту і форми оригіналу, за цим стояла ще й велика праця.”

„...Як на мене, професійної досконалості – без будь-яких знижок на час, умовності, історичної обмеженості тощо – І. Світличний досягнув у галузі перекладу. І найкраще з його поетичного доробку – це поетична інтерпретація Беранже.

Це добірна перекладацька робота. Тут досягнуто тієї міри поетичної адекватності відтворення тексту чужомовного тексту, коли твір сприймається як органічний здобуток української поезії, залишаючись самим собою, не втрачаючи свого єства. Деякі поетичні інтерпретації І. Світличного з П.-Ж. Беранже не поступаються перекладам таких майстрів, як В. Cамійленко та М. Зеров.

Очевидно, тут можна говорити про певну конгеніальність поета й перекладача – демократизм і дисципліна форми, нахил до сатиричних портретів, смачних деталей і прозорих алюзій. З одного боку, це україномовний Беранже, а з іншого – alter ego самого перекладача з його тривогами і болями, іронією, інвективами і сатиричними пересторогами, з такими впізнаванними на той час підтекстами („Нескінченно малі величини”, „Цензура”, „Стій”, „Імпровізований донос”, „Божевільні”...)” – така думка М. Коцюбинської.

„...Порівняння перекладів з П.-Ж. Беранже з оригіналами та перекладами 20-х років (М. Зерова, М. Рильського, П. Филиповича) так само, як з перекладами пізніших десятиріч (В. Мисика, Г. Кочура та ін.) засвідчують, що в особі І. Світличного П.-Ж. Беранже дочекався гідного перекладача, рівного своїм іскрометним даром В. Cамійленкові. Тонкий гумор, іронія, вбивчий сарказм, віртуозне володіння словом – найвищою мірою властиві творчому дарові І. Світличного. Найкращі з версій І. Світличного перекладів П.-Ж. Беранже сьогодні стають класикою українського поетичного перекладу,” – пише М. Москаленко.

І. Світличний переклав 81 вірш П.-Ж. Беранже. Як складалася подальша доля цих перекладів після його звільнення 30 квітня 1966 року?

Надамо слово І. Світличному (уривки з листів).

До З. Геник-Березовської 15.08.1966 він пише: „В часи, коли я мав дуже-дуже багато часу і ніякої іншої роботи [в тюрмі КДБ – Л. С.], я переклав цілу збірку поезій Беранже, а тепер видавництво [„Дніпро” – Л. С.], здається, згодне її видати.”

До Л. Танюка 06.03.1967: „...Мій Беранже піде на 68 рік, вже зі мною уклали угоду і навіть заплатили 200 крб.”

До Л. Танюка 05.06.1968: „...Мого Беранже вже редагують”.

До Гевриків 31.10.1969: „...Збірка поезій Беранже зараз у роботі і за кілька місяців має побачити світ”.

До Віри Вовк 31.10.1969: „...Збірка Беранже давно вже на виробництві, в друкарні. Я вже вичитував першу верстку. Отже, враховуючи наші темпи, за кілька місяців книжка має побачити світ”.

До Всеволода Ткаченка 31.10.1969: „...Збірка Беранже зараз у роботі, була вже перша верстка. Ваші переклади я вичитав сам, бо верстку давали на кілька днів, і за цей час вона не встигла б дійти до Вас і від Вас” [В. Ткаченко працював перекладачем у Тунісі – Л. С.]

До Ореста Зілинського 10.02.1970: „...Мій Беранже нарешті вийшов у світ. До книгарень він ще не дійшов”.

Утім 1970 року видали аж ніяк не те, що було подано 1967 року.

Опрацювавши велику кількість літератури про П.-Ж. Беранже, І. Світличний написав до збірки ґрунтовну передмову „Народ був його музою” з аналізом творчості П.-Ж. Беранже, його життєвого шляху (4, с.253-264), детальні примітки, подав 80 своїх перекладів та додав найкращі переклади В. Cамійленка, М. Зерова, М. Рильського, Г. Кочура.

Але... З 1966 року стосовно І. Світличного панувала негласна вказівка: „друкувати, але не захоплюватись”. Збірка П.-Ж. Беранже вийшла в серії ПСЛ, але вже без передмови, приміток І. Світличного, доповнена перекладами інших авторів (наприклад, антиклерикальними перекладами М. Терещенка). „Не годиться всього Беранже „видавати” одному Світличному”, – почув у видавництві І. Дзюба. З 81 перекладу І. Світличного надруковано 55. Дякувати Богу і за те, бо через півроку (за Федорчука) прізвище І. Світличного було заборонено навіть згадувати, не те що друкувати.

1980 року вийшла нова збірка Беранже в зв’язку із „застарілими” перекладами (це М. Зеров, М. Рильський, В. Cамійленко „застаріли”!), де ім’я І. Світличного навіть не згадувалося.

Замість передмови І. Світличного в ПСЛ надрукували передмову Б. Буяльського, написану в кращих соцреалістичних традиціях, з поклонами в бік революціонерів-демократів, картанням монархії тощо. Цікаво порівняти висвітлення однієї ж і тієї події – відмови П.-Ж. Беранже зустрітися з королем Луї-Філіппом. У Б. Буяльського це звучить так: „я надто старий, щоб заводити нові знайомства”, у І. Світличного: „король і пісняр не дійдуть згоди”.

Цей вираз І. Світличний підтвердив своїм життям: „Мені нема чого розмовлять з головою КДБ”, – відповів І. Світличний на пропозицію зустрітися з Федорчуком, але, на противагу королеві, „смершевець” Федорчук знищив І. Світличного „об’єктивними причинами, тримаючи непорушного і безмовного І. Світличного в засланні до кінця строку, супроти людських і Божих законів”.

Передмова і переклади П.-Ж. Беранже викликали тоді алюзії з радянською реальністю. Шістдесятники любили декламувати і цитувати вірші „Стій”, „Свободу”, „Юду”, „Імпровізований донос”, „Дідократію” – дуже сучасно вони звучали.