Життя, віддане словесності (стр. 58 )

Аналіз творчих кореляцій романтизму і постмодернізму, здійснений завдяки розглядові творів німецької літератури, які об’єднує функціонування міфологеми Агасвера, дозволяє виявити вплив естетики романтизму на формування окремих теоретичних засад постмодернізму. Зокрема, концепція плюральності світу і, як наслідок цього, мультиплікація літературного персонажа закорінена у моделі романтичного двосвіття із характерною для неї темою двійництва. Водночас подібність формотворчих ознак літературних напрямів – фрагментарність оповіді та іронічна манера письма є досить-таки формальною. Фрагментарна будова творів романтичної літератури зумовлена страхом романтиків перед світом омертвілих речей, видимості чого надавала б їх творам будь-яка форма завершеності. Натомість фрагментований дискурс постмодернізму містить у своїй основі відтворення невпорядкованої, хаотичної картини світу. Існує також відмінність і у використанні літературними напрямами теорії іронії. Якщо романтична іронія виявляє ілюзорність будь-якої істини, її неспроможність, то постмодерністична іронія переконує у відсутності якої б то не було істини взагалі.

1. Агасфер // Мифы народов мира. Энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. . 2-е изд. М., 1991. Т. О романтизме и его первоосновах // Проблемы романтизма: Сб. ст. М. 19 Романтизм в Германии, его природа, замыслы и судьбы // Романтизм в Германии. Ленинград, 19 Э. // Романтизм в Германии. Ленинград, 19 А. Выбор невесты // : Пер. с нем. М., 19 Постмодернизм как концепция "духа времени" конца ХХ века // Постструктурализм. Постмодернизм. Деструктивизм. М., 19 Гра в романі і гра в роман (про творчість Джона Барта). Львів, 20 Танатология – наука о смерти. Спб., 19Современное зарубежное литературоведение (страны Западной Европы и США): концепции, школы, термины. Энциклопедический справочник / Сост. , . М., 19 Романтический художественный мир: пространство и время. Рига, 19Baran В. Postmodernism. Kraków, 19Heym S. Ahasver. Die Roman-Zeitung. Berlin: Volk und Welt. 19№ 5.

РОМАНТИЗМ VERSUS ПОСТМОДЕРНІЗМ:

ПРИЗМА АГАСВЕРОВОЇ МІФОЛОГЕМИ

Аналіз творчих кореляцій романтизму і постмодернізму, здійснений завдяки розглядові творів німецької літератури, які об’єднує функціонування міфологеми Агасвера, дозволяє виявити вплив естетики романтизму на формування окремих теоретичних засад постмодернізму. Зокрема, концепція плюральності світу і, як наслідок цього, мультиплікація літературного персонажа закорінені у моделі романтичного двосвіття та властивій їй темі двійництва.

Водночас подібність формотворчих ознак літературних напрямів – фрагментарність оповіді та іронічна манера письма є досить-таки формальною. Фрагментарна будова творів романтичної літератури зумовлена страхом романтиків перед світом омертвілих речей, видимості чого надавала б їх творам будь-яка форма завершеності. Натомість фрагмен-тований дискурс постмодернізму містить у своїй основі відтворення невпорядкованої, хаотичної картини світу. У використанні літературними напрямами теорії іронії також існує відмінність. Якщо романтична іронія виявляє ілюзорність будь-якої істини, її неспромож-ність, то постмодерністична іронія переконує у відсутності якої б то не було істини взагалі.

ROMANTICISM VERSUS POSTMODERNISM:

THE PRISM OF AHASVER’S MYTHEME

The article analyses creative correlations between Romanticism and Postmodernism owing to a consideration of the works of German literature (XIX-XX centuries). It reveals an influence of Romanticism aesthetics on formulating theoretical principles of Postmodernism. In particular, the conception of world plurality and its consequence – a multiplicity of literary protagonist are deeply rooted in the model of romantic “two words” and peculiar to it theme of double.

At the same time the formal elements of Romanticism and Postmodernism poetics – a fragmental discourse and ironic manner of writing which seem to be common for both trends, differ by nature. The fragmental structure of romantic literature is stipulated by the fear of Romantics about completed literary texts forms, which would transfer these texts into non-alive things. Whereas the fragmental discourse of postmodern literature contains a reproduction of the disordered chaotic picture of the world. A difference exists in usage of irony theory by both literary trends. If romantic irony reveals an illusoriness of any truth, an inability of the truth, the postmodern irony persuades that the truth doesn’t exist at all.

МЕТОДИКА

, доц.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

ІНТЕРКУЛЬТУРНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ МОВ

В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО РОЗМАЇТТЯ КУЛЬТУР

Вивчення мови як іноземної включає оволодіння інтеркультурною компетенцією, без якої розуміння і взаєморозуміння у світі, який що раз більше глобалізується та інтернаціоналізується ледве чи можливе.

Історія дидактики іноземних мов знає багато концепцій, методів, підходів як до природи самої мови, так й до стратегій, методів, технологій оволодіння мовою. Всі вони пов’язані з цілою низкою чинників, що впливають на статус мови у суспільстві, радіус їх поширення та вживаня, а також на мету, зміст та засоби навчання [11, с.9].

Здобутки мовознавства, текстознавства, психолінгвістики, культурології, соціолінгвістики істотно впливають на появу нових концепцій.

Серед низки сучасних тенденцій та підходів до вивчення іноземних мов інтеркультурний підхід видається нам особливо актуальним. Йдеться про новий метод чи нову модну хвилю у вивченні мови як іноземної, а про нову перспективу в комунікативно спрямованій дидактиці іноземних мов, про поглиблення комунікативної парадигми, яка розширює горизонти цілей, методів і засобів для досягнення мети – інтеркультурної компетенції. Інтеркультурна компетенція – це більше ніж комунікативна, вона вміщує ще інтерактивну і соціальну компетенцію, що ґрунтується на процесах розуміння і взаєморозуміння [9, с.206]. Префікс “інтер” вказує на інтеракцію, взаємодію між різними культурами, де мова як частина кожного народу, є важливим феноменом його ідентифікації. Вивчення іноземної мови поза мовним простором, наприклад, німецькомовним культурним простором, має, без сумніву зовсім іншу перспективу, інше сприйняття культури народу через його мову, носієм якої ти не є. У процесі вивчення відкриваєш для себе постійно невідоме, відмінне від того, що тобі притаманне, порівнюєш чи конфронтуєш з ним. На підставі дистрибутивно-компонентного аналізу Павло Донець вивів [4, с.221] архісему поняття „fremd“ – “інший” – з такими основними значеннями: а) Er sah hier fremd aus (інший, не такий як ми). Він виглядав по-іншому (не так як ми); б) Der Name ist mir fremd – ім’я мені незнайоме; в) Die Sache ist mir fremd – справа для мене незрозуміла; г) Das mutet mich fremd an – це здається мені дивним; д) віддалений – fremde Länder, fremde Sprachen – чужоземні країни, чужоземні мови тощо. Цей ряд можна продовжити.

Дослідженням “невідомого”, “іншого”, “чужого” займається ксенологія, що оперує такими поняттями, як квінтенсенція власного/чужого (das Eigenbild/das Fremdbild), ідентичність, диференція, стереотип, упередження.

Концепція інтеркультурного підходу до філологічних студій та до вивчення мови як іноземної, розроблена в Німеччині, знайшла міжнародне визнання і має вагомі здобутки в теорії і практиці [7].

Початки інтеркультурних студій сягають епохи просвітництва з її девізом: „Sapere aude!“ – “май мужність послуговуватись власним розумом”, що свідчить про високий когнітивний потенціал інтеркультурного підходу до вивчення мов.

Європа була завжди континентом “батьківщин” та “рідних мов”. Суспільно-політичні процеси, свідками яких ми є – інтернаціоналізація та глобалізація, з одного боку, та пошуки і відновлення багатьма народами Європи своєї власної ідентичності, з іншого, поставили Раду Європи перед вимогою часу: зберегти ідентичність Європи, що характеризується розмаїттям мов і культур і водночас спонукати до вивчення розуміння інших мов сусідів, партнерів, для кращого взаєморозуміння між народами у їх спільному домі – Європі. У пошуках ідентичності поняття "батьківщин", “рідних мов” і все, що з цим дискурсом пов’язане, переживає сьогодні нечуваний ренесанс у дусі В. Гумбольдта, Й.-Ґ. Гердера, О. Потебні та багатьох інших мовознавців, просвітителів, поетів минулого і сучасного. Йдеться тут не тільки про збереження, плекання і розвиток рідних мов, як про це пише Ґете у першій частині “Фауста”: „Was du von deinen Vätern hast, erwirb es, um es zu besitzen“, а й про духовне взаємозбагачення народів через цілеспрямоване вивчення, розуміння та повагу до мови народу, серед якого живеш, з ким сусідуєш, з ким співпрацюєш, отже, про здатність вести інтеркультурний діалог, що не знає кордонів.

Процеси глобалізації та інтернаціоналізації впливають, позитивно чи негативно, на статус тієї чи іншої мови, на радіус її поширення та вживання.

Ми розглядаємо інтернаціоналізацію як позитивне явище в тому сенсі, що це – небезнаціональність, чи однонаціональність, це – не уніфікація, а це братство різних, але рівноправних мов, це – життя серед багатомовності й розмаїття культур.

Велике минуле будь-якого народу становить його мова, а не криваві, нехай і переможні битви його історичного календаря, навіть, якщо вони й відігравали важливу роль.

Кожен з нас з’являється на світ з власною лексикою, граматикою, ба, навіть з власною логікою і все це перебуває в структурі рідної мови. Вона є першою мовою, яку сприймає дитячий мозок, і ми не маємо змоги описати відтінки, що з’являються з кожною сформульованою в слові думкою. Як слушно зауважує німецький учений Й.-Ґ. Гаманн, „кожне вимовлене ротом і серцем речення містить нескінченну кількість додаткових понять, які додають йому і сприймають його так, як промені світла стають тим чи іншим кольором, залежно від площі, з якої відбиваються і потрапляють у наше око [3, с.38].

Отже, у багатонаціональному світі існує природна потреба у розмаїтті різних мов, бо мова, за висловом Ф. Шіллера – „це дзеркало нації, коли ми вдивляємось у це дзеркало, то в ньому відзеркалюється велика і влучна картина нас самих“ [14, с.19]. І хоч у кишенях членів ЄС дзвенить євро – єдина грошова одиниця, нагальної потреби загальноєвропейської мови не існує. Проблема полягає в радіусі функціонування, поширення чи вживання тієї чи іншої мови. Тут діють інші чинники. Назвімо деякі з них на прикладі німецької мови.

До Другої світової війни німецька мова була традиційно обов’язковим предметом вивчення у наших освітніх закладах. Наслідки війни негативно вплинули на її вивчення у світі. Вплив чинника „політична сила“ став особливо відчутним після 1989 року. Незважаючи на те, що німецька мова після об’єднання Німеччини та входження Австрії до ЄС становить у Європейській Співдружності держав найбільшу мовну спільноту, однак вона не відіграє практично жодної ролі в найбільших європейських організаціях і представництвах. Панівна роль англійської мови в світі зумовлена політичним чинником минулого Англії, економічною і політичною позицією США сьогодні, бо той, хто має що сказати, визначає і те, якою мовою. Однак не тільки цей чинник діє на користь тієї чи іншої мови, часто ми самі занедбуємо рідну мову, забуваючи вище наведені слова Ґете. Тому Міжнародна спілка вчителів німецької мови (IDV) звернулася до державних керівників німецькомовних країн рішучіше захищати інтереси німецької мови [6], вживаючи її в офіційних представництвах.

Перенасичення англіцизмами навіть німецької розмовної мови тривожить представників політичних партій Німеччини. Голова Бундестагу Вольфган Тірзе виступає за те, щоб від англіцизмів відмовились передусім державні службовці та парламентарії, а міністр економіки Баварії висловився за прийняття закону про захист мови на кшталт того, що є у Франції.

Сучасна німецька мова як поліцентрична мова має три національні варіанти німецької мови з центрами в Німеччині, Австрії, Швейцарії [5]. Цим національним варіантам притаманні ті ознаки (лексичні, фонологічні, синтаксичні), що дають змогу ідентифікувати (і не тільки через це) носіїв австрійського варіанта як австрійців. Проблема збереження власної ідентичності особливо загострилась при вступі Австрії до ЄС. Якщо громадянин Німеччини стверджує, що він німець, бо його рідна мова німецька, то австрієць вважає себе німецькомовним австрійцем. Одним із важливих документів і як своєрідний успіх договору при вступі Австрії до ЄС австрійські політики вважають протокол , де зафіксовані 23 вирази, які вважають специфічними суто для австрійського варіанта німецької мови. І хоча деякі мовознавці, політики і журналісти ставляться до протоколу №10 неоднозначно, у ньому відчутне прагнення зберегти цим свою австрійську ідентичність в німецькомовному культурному просторі.

Другим важливим чинником є “економічний потенціал” держави. Німецька мова як офіційна мова німецькомовного простору займає третє місце у світі після англійської та японської мов. Для більшості країн ЄС Німеччина – важливий торговий партнер, а це означає, що можна без знань мови купувати, але не продавати. Німецькомовні країни, особливо Німеччина, мають велику притягальну силу для молодих людей з посткомуністичних країн, як країна з високим рівнем життя, стабільним соціальним захистом, реальними шансами праці і надійним пенсійним забезпеченням. Щоб адаптуватися до нових умов у чужій країні, необхідні знання мови, розуміння й адекватне сприйняття культури народу, серед якого живеш і працюєш. І хоч комунікативний радіус німецької мови порівняно з англійською значно обмежений, все ж таки німецька мова репрезентує високорозвинений культурний регіон, що мав величезний вплив на розвиток європейської цивілізації. Хто хоче досліджувати європейську цивілізацію чи бути її сподвижником, мусить володіти інтеркультурною компетенцією, що ґрунтується на знанні не лише однієї мови, а на розумінні значення і функції інших мов у становленні та розвитку європейського розмаїття мов та суцвіття культур. На шляху до когнітивного суспільства, до якого прямує світ, інтеркультурний підхід до вивчення чужоземних мов, мета якого не тільки зберігати і розвивати багату спадщину європейського мовного розмаїття та взаємозбагачення народів, але облегшувати їхню мобільність та комунікацію. За влучним висловом Крумма, саме мови будують мости між народами [15].

У контексті європейської багатомовності оволодіння мовами стає культурною технологією. Щоб зрозуміти технологію інтеркультурного навчання, слід визначити поняття “культура”. Є різні визначення цього поняття. Нас цікавить поняття культури, ґрунтоване на таких двох аспектах:

1. Людина, індивідуум, що ставить собі мету і намагається її осягнути. У цьому сенсі культура – це поле діяльності індивідуума, груп, суспільств. Довкілля сприяє цій діяльності, організовує її, впливає на її перебіг, водночас ставить певні умови чи межі поля діяльності.

2. Орієнтація у довкіллі. Індивідуум чи група потребують певних орієнтирів, щоб адаптуватися у довкіллі і залишатися діяльним. У цьому сенсі ми розглядаємо культуру як систему орієнтирів. Ця система впливає на сприйняття, мислення, оцінку і поведінку індивідуума чи групи й водночас сигналізує про його чи їхню приналежність до певної культури. З цим поняттям культури тісно пов’язане поняття культурного стандарту. Культурний стандарт – це типовий орієнтир, масштаб сприйняття, мислення і поведінки індивідуумів, груп, націй.

Німецький типовий культурний стандарт як, наприклад, “пунктуальність”, “чемність”, “чистота” сприймається як норма. Якщо у цьому є відхилення, то сприйняття цього відхилення може викликати навіть “культурний шок“. Інколи ми сприймаємо чужину і поводимось в новій для нас ситуації за власною системою орієнтирів. Якщо системи орієнтирів відрізняються одна від одної у перехресних ситуаціях, або вони невідомі представникам двох різних культур, тоді виникають непорозуміння та проблеми інтеракції.

Інтеркультурне навчання спрямоване на розуміння системи орієнтирів представника іншої культури та її інтеграцію у власну систему, і, отже, на відповідну вербальну, невербальну чи паравербальну поведінку у певній ситуації. Вибір адекватної вербальної, невербальної, паравербальної поведінки зумовлений обсягом необхідних базових декларативних знань про мову, країну, людей, вартості, тобто про центральний культурний стандарт. У засвоєнні базових мовних знань з першої іноземної мови я надаю великої ваги рідній мові. Рідна мова бере на себе когнітивну (координативну чи конфронтативну) функцію. Координація – це здатність в потрібний момент покликати на допомогу закарбовані в пам’яті аналогії, правила, норми.

У процесі навчання чужоземної мови ми стикаємося з явищем інтерференції. Щоб її уникнути, потрібно чітко уявити собі універсальну картину будови мови. Ганс Глінц [9] розрізняє “знизу” до “верху” сім рівнів. Рівні 7 (письмо), 6 (звучання) і частково 5 (мелодика) є специфічними для кожної мови і повністю відкидають координацію з рідною мовою. Рівні 1(“я”, “ego”) та більшість із рівнів 2 (тексти і стратегії) мають багато спільного у всіх сучасних європейських мовах. Наприклад, особовий займенник “ти”, рос. “ты”, болгар. “та”, серб. “ти”; лат./лит. "tu”; нім. “du“ мають спільне походження і те саме значення. Тексти (рівень 2) мають теж універсальний характер. „Усі види словесного поетичного і прозового викладу“, - писав О. Потебня,- зводяться до повістування“ [5, c.29]. Проте повістування аби досягти того, що В. Гумбольдт назвав незалежним визначенням через узагальнення“ [5, c.31] мусять підкоритися правилам певної мови. Ці правила мають національні особливості і кожна мова створює свої оповідні структури. I О. Потебня, і В. Гумбольдт стверджували, що лінгвістичні й поетичні форми представляють „індивідуалізовану спонуку, засобами якої нація утверджує вагомість у мові її думок і почуттів“ [2, c.33]. Зазаначимо, що літературний текст посідає чільне місце в інтеркультурному навчанні.

Рівні 3 (семантика) і 4 (лексико-морфосинтаксичний рівень) мають як спільне, так і відмінне. Мова, як універсальний засіб передавання інформації про природу, про усебічність життя людини, суспільства, а також про себе саму, своїм словниковим складом відображає культуру суспільства і людей, які нею розмовляють. Часто буває так, що стикаючись з чужиною в реальній ситуації, бачимо відмінність між тим, чого тебе вчили і тим, що є в реальній ситуації. Це особливо стосується семантичних процесів на лексичному рівні. Конфронтація виникає між вузьким значенням мовного знака та фактичним у його багатій варіативності. Тому не тільки денотати, а особливо конотати є для чужинця цікавими і важливими, тому що саме в них відображені цінності, ієрархія оцінок, які є вірогідними характеристиками в тій чи іншій культурі. Саме мова здатна висвітлити характерні відмінності в різних культурах, і за допомогою мови можна вести (метакомунікація) бесіду про різні семантичні наповнення знака, пізнати і порівняти поняття, які за ним стоять. Тільки в процесі комунікації можна зрозуміти, які конотати вкладає комунікант в такі слова, як наприклад „Fremde“, „Ausländer“, „Asylsuchender“, „Linke“, „Rechte“ і т. д. Жодний словник не подає, яку конотацію отримують ці слова відкрито чи приховано у комунікантів. Фоновість, контекстність чужоземної мови ми відчуваємо саме на лексичному рівні, що підтверджує думку про те, що не можна вивчати її як ізольовану знакову систему.

Декларативні знання самі собою ще не гарантують оволодіння інтеркультурною компетенцією. потрібні й процедурні знання, тобто знання про стратегії, організацію та взаємодію декларативних знань з тактикою, правилами і формами адекватної вербальної, невербальної чи паравербальної поведінки в інтеркультурній ситуації.

Інший, невідомий світ, чужина, чужоземна мова постійно викликають запитання, потребу пояснити, переконати чи заперечити. Знайомство з чужим – це знайомство з іншим центральним культурним стандартом, розуміння і толерантне сприйняття нового, незвичного, невідомого. Це знайомство проходить такий дидактичний шлях: