Життя, віддане словесності (стр. 63 )

Велику увагу редакція приділяє творам, які свого часу були бестселерами, а згодом їх й екранізували: Дж. Кейн. Листоноша дзвонить двічі. Е. Олбі. Не боюся Вірджінії Вулф. М. П'юзо. Хрещений батько та ін.

І знову наукова фантастика посідає чільне місце на сторінках журналу, а також опубліковано багато творів детективного жанру.

У 1983 р. тодішній редактор "Всесвіту" В. Коротич започатковує нову рубрику "На закінчення номера" (див. №6), під якою друкувалися головно короткі оповідання таких жанрів: гуморески (П. Вудгаус, Дж. Донліві, Дж. Тербер), наукова фантастикаі, детективи, а здебільшого любовні історії (І. Гантер, К. Маккалерс та ін.).

Отже, оновлений "Всесвіт" впродовж своєї повоєнної історії є дзеркалом художнього перекладацтва в Україні. Однак сьогодні, журнал використовує ще не всі засоби, щоб ознайомити українського читача з найкращими здобутками світової літератури. Аналіз сорокарічної роботи "Всесвіту" дає змогу визначити можливі чинники, що впливали на вибір американської літератури для перекладу: в роки тоталітарного режиму "Всесвіт" – надійний барометр політичного клімату у країні, тому перевагу надавали соціалістичним та соціальним творам з нищівною критикою буржуазного способу життя; темам, які висвітлювалися в ориґінальній літературі (антифашизм, робітнича тема). Особистість головного редактора, його світогляд відбивається й на виборі творів. Наприклад, Д. Павличко найбільше любив поезію. За час його творчого керівництва помітно зросли вимоги до ідейних та художніх критеріїв добору творів для перекладу. Прагнучи якомога глибше висвітлити літературний процес зарубіжної країни, редакція повсякчас звертається до творів тих письменників, які найвиразніше відобразили характерні риси розвитку своєї батьківщини. Журнал спрямований на читача (детектив). Популярність твору в США є критерієм його вибору для перекладу, т. зв. "бестселери" або ж екранізовані твори перекладаються найчастіше. Застосовують переклад і як “компенсацію”, коли в оригінальній літературі відсутні або низькопробні ті чи інші жанри, тоді переклад змушений заповнювати цю прогалину: гумористичні, сатиричні (в часи тоталітарного режиму), роман–вестерн, комікси. Вибір твору залежить і від перекладача. Очевидно, що Р. Доценкові найбільше імпонують твори В. Фолкнера. На жаль, дуже мало творів вибирають з огляду на критерій їхньої художньої цінності.

Однак перекладна література на сторінках "Всесвіту" була засобом творення, збагачення та збереження експресивних засобів. Вона належить до підвалин української літератури і є надбанням народу. Сучасні молоді письменники мають змогу без жодних перешкод вивчати не лише досвід митців українського слова старшого покоління, а й звертатися до світової літератури. Добру послугу надає їм “Всесвіт”.

1.  Роман і романісти США 20 століття. К., 19Зорівчак Р. Мова перекладної літератури. /Сторінками “Всесвіту”/ // Про український правопис і проблеми мови / За ред. Л. Онишкевич. Нью Йорк, Львів, 1997. С.174- Літера Ґ у процесі модернізації мови: лінгвістичний та соціальний аспекти // Критерії естетичної вартості художнього тексту (Тези доповідей). Львів, 1996. С.72- Всесвіт у “Всесвіті” // Літературна Україна. 2000. №9. СКоваль Ю. О. Історія України. Матеріали до підручника длякл. середн. шк. К., 19с. 6. Американская литература в русских переводах и критике: Библиография 1776-1975. М., 19с. 7. “Всесвіт”: сторінки історії // Всесвіт. 1985. №1,3. С.12- “Всесвіту” – 75 // Слово і час. 2000. №2. С.6Писатели США: Краткие творческие биографии. Сост. и общ. редакция Я. Засурского, Г. Злобина, Ю. Ковалева. М., 19с. 10. Скуратівський В. Шевченко в контексті світової літератури // Всесвіт. 1978. №3. С.184-1Українська Літературна Енциклопедія: У 5 т. (Редкол.: І. О.Дзеверін (відп. ред.) та ін. К, 1995. Тс. 12. Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики 20 ст.: У 3 кн. / Упор. В. Яременко, Є. Федоренко. К, 19Шістдесят поетів шістдесятих років: Антологія нової української поезії // Упор., вступна стаття, довідки Б. Кравцева. Нью Йорк, 19с. 14. Cherednychenko O. Language Problems and Language Policy in Ukraine // Про український правопис і проблеми мови / За ред. Л. Онишкевич. Нью Йорк, Львів, 1997. С.51-Friedberg M. Literary Translation in Russia: A cultural history. The Pennsylvania State Univ. Press, 19p. 16. Genzler E. Contemporary Translation Theories. London; New York, 19p.

І. І.Іллів, асп.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

РЕЦЕПЦІЯ ХУДОЖНЬОЇ ЛIТЕРАТУРИ США В УКРАЇНI ПIСЛЯВОЄННОГО ПЕРIОДУ (CТОРІНКАМИ "ВСЕСВІТУ)

The article focuses on the reception of the fiction of the USA in Ukraine of the post-war period in “Vsesvit” (1958-1998). “Vsesvit” is a journal of foreign literature, first founded in 1925. Its work was interrupted in 1934 in the time of Stalin’s purges, and then renewed in 1958 during the Khrushchov ideological thaw. Applying polysystem theory (Even-Zohar, 1977), the researcher tries to find out what authors, works, genres, periods were preferred, and how literary and extraliterary factors might have influenced the way of selecting them. The research has been performed along the four historical periods which are different from the ideological point of view. In the conclusions the possible criteria which influenced the selection of the works to be translated have been identified: the political climate in the country in the years of the totalitarian regime; themes which were preferred in the original literature; the personality of the editor-in-chief; direction to the reader; popularity of the work in the USA; translation as compensation; minor dependence on the translator.

ШЛЯХЕТНИЙ ІДАЛЬГО УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ : МИКОЛА ЛУКАШ

Десь на межі 50-х - 60-х, живучи на колишній вулиці Леніна неподалік від Будинку письменників, я часто зустрічала дивну, якусь "нетутешню" людину, одягнену явно не по сезону: в мороз він був не тільки без шапки, а й в одному костюмі, і погоді відповідав тільки теплий шарф, в який, видавалося, він ладен був зануритися увесь. Погляд добрих короткозорих очей, лагідний і водночас дещо відсутній – мовби він десь там, в інших сферах, де завжди тепло і звучить музика... Згодом я дізналася, що то Лукаш, геній перекладу – так його кваліфікували ті, хто був уже знайомий з першими його перекладаць­кими спробами. А далі ця небуденна з’ява – якась автономна й самодостатня серед вуличної суєти – злилася з враженнями від його перекладів: "Фауста", "Декамерона", Імре Мадача, згодом Лорки, які переможно увірвалися в українську літературу, розширивши її обрії, засвід­чивши її інтелектуальну глибину й дивовижні образотворчі можливості українського слова.

Не пам’ятаю докладно, коли і де ми познайомилися: чи то на якомусь літературному вечорі, чи в Ірпені у Кочура. Але то вже була проста формальність – за своїми літературно-мистецькими уподобаннями, за перекладацькими інтересами, за моральною позицією ми належали до одного кола, до однієї, Стусовими словами, "шопти" інтелектуаль­ного українства, до "секти" шанувальників поетичної магії рідного слова. Тож ми були "приречені" познайомитися. Бачилися нечасто, кількісно спілкувалися мало, але завжди раділи зустрічі: нам було що сказати одне одному, нас єднало глибоке (сподіваюся, взаємне) почу­ття симпатії і поваги.

Зустрічалися здебільшого у затишній ірпінській Кочуровій оселі – у вітальні біля великого стола, заваленого книжковими новинками на всіх мовах, або на веранді у дружній розмові за чашкою чаю.

Григорій Порфирович завжди радів, коли у дверях з’являвся з розташованого неподалік Будинку творчості усміхнений, по-домашньому вбраний Лукаш. Я любила, не втручаючись у розмову, вслухатися в їхні діалоги: дотепні, мовно-філігранні, сповнені неймовірної ерудиції, фахових спостережень, епізодів їхнього спільного "цехового" досвіду. Як багато з цього пропало, розвіялося з часом! Тут треба було завжди мати напоготові увімкнений магнітофон (як і в розмовах з незабутнім Борисом Антоненком Давидовичем) – не можу собі пробачити, що такою можливістю було знехтувано і до нащадків не вдалося донести багатьох скарбів.

Запам'яталася одна така зустріч наприкінці 60-х. Вигнана з Інституту літератури, походивши з рік без роботи, я тоді щойно влаштувалася у видавництво "Вища школа". Звикаючи до щоденного висиджування на робочому місці і марудної редакторської праці, я розважалася тим, що колекціонувала кумедні прізвища авторів, яких я редагувала, і ті, що траплялися в редагованих текстах (пам’ятаю, зокрема, доцентів Застенкера і Суєтнова, професора Діонісьєва-Македонського, педінститут імені Шалапутіна тощо). Чималий реєстр ціх прізвищ я й зачитала тоді за столом.

Треба було бачити, як тішився Лукаш, як смакував кожне прізвище – кінчилося тим, що він переписав собі з мого записника буквально все: згодиться! Вполював нову здобич – він, мисливець за словом...

У пам’яті зринають інші кадри випадкових зустрічей. Особливо одна – така світла й щаслива (я вже згадувала про неї у спогадах про Віру Вовк). Разом з Миколою Лукашем і Вірою Вовк ми гуляли по Гідропарку десь невдовзі після його офіційного відкриття для відвідування.

Свіжа запахуща зелень, подих Дніпра, теплий лагідний день – і діалог двох поетів, двох інтелекткалів, до якого я залюбки прислухалася. Вірші, дотепи, анекдоти... Це був рік, коли до Киява приїздив Жорж Помпіду – і Лукаш, імпровізуючи, раптом "видав" експромт, відбиваючи рукою примхливий ритм і лукаво поблискуючи очима:

А хто любить попа, попа,

А я люблю Пом – пі – ду,

Я до попа пішлю хлопа,

До Пом – пі – ду сам пі–ду.

Через багато років, коли вже Лукаша не було в живих, ми з Вірою під час зустрічі дуже виразно пригадали цю прогулянку, і виявилося, що Лукашів експромт в обох закарбувався в пам’яті.

І далеко не такі радісні, хоч і наповнені змістом спорадичні зустрічі в Ірпені у 70-ті, коли Лукаш, як “неблагонадійний елемент”, відлучений від Спілки і від заробітків, тулився "з милості" в Будинку творчості. Кочур вболівав за нього, за його творчий застій, зокрема, за те, що він не може змусити себе закінчити переклад "Дон Кіхота" і загалом вдатися до систематичної творчої роботи. При мені він стриму­вав себе, але ця постійна напруга в розмові двох метрів перекладу від­чувалася. Правду й тоді бували світлі спалахи творчої енергії. Якось Лукаш прочитав нам щойно зроблені переклади поодиноких віршів різних поетів (здається, з угорської і французької, точно не пам"ятаю) – очевдно, вони відповідали його настрою, йому хотілося перекласти саме їх).

Це були маленькі шедеври, та Григорій Порфирович скрушно хитав голо­вою – адже крім цих перекладацьких "іграшок" перед Лукашем обов’язок довершити розпочате, а сил і волі бракує: щось зламалося в цьому делікатному творчому механізмі, підточеному несвободою.

Зате ніколи не покидало Лукаша його незрадне чуття гумору – як захисна реакція на світ абсурдів. Так він полюбляв творити мовби сучасні прислів’я на догоду офіційним фольклористам – збирачам т. зв. радянського фольклору. Запам’яталося на жаль, лише одне з них, присвячене такому чільному збирачеві, – "О. Дей – носій передових ідей". Що ж до улюблених Лукашевих анекдотів, особливо єврейських, які я особливо люблю, переказаних з теплотою і автентичною інтонацією, їх і досі не забуваю, а заключну сентенцію одного з них частенько повторюю у відповідних житейських ситуаціях, яких не бракує. Йдеться про Рабіновича, який прийшов на похорон Циперовича, і раптом бачить, що той, живісінький, сидить на катафалку: "– Слушай, Циперович, ведь ты же живой! – Живой, но кого это интересует?!".

Такий от вимальовується мені "колаж" зі споминів про Лукаша. І в ньому – ще один несподіваний фрагмент. Якось довелося мені розмовляти з випадковим співбесідником, людиною маргінальною, без певного роду занять, який чи не весь свій час збавляв десь у парку, "забиваючи козла" у своєму специфічному товаристві. Так от у розмові раптом цей чоловік згадав, що до них час від часу приєднується незвичайна людина, яка не гордує цим товариством, але разом з ними віддається улюбленій грі. Він аж захлинався від захвату: це такий незвичайний чоловік! він знав сто мов і взагалі знає все! він говорить виключно по-українському, і так це в нього гарно виходить! він такий добрий, лагідний – "наш Микола"! І тут, знаючи про Лукашеву "доміношну" слабість, я пізнала в цьому незвичному чоловікові, сама згадка про якого змушувала мого співбесідника розпрямити плечі, якось аж засвітитися зсередини, – Миколу Лукаша. Ще одна, химерна іпостась цієї неординарної, неоднозначної, неповторної людини, не поцінованої і не підтриманої належним чином за життя.

Цього шляхетного ідальго української культури.

Михайлина Коцюбинська

Квітень 2002.

іхіна, асп.,

Львівський національний університет

імені Івана Франка

Гра слів як проблема перекладу

(на матеріалі творів Ч. Діккенса “The Adventures of Oliver Twist” і “Hard Times” та їх перекладів українською мовою)

Статтю присвячено проблемі відтворення гри слів українською мовою. Дослідження показало, що стилістичний прийом гри слів є важливою ознакою індивідуального стилю автора, яку необхідно зберегти у перекладі. В більшості випадків у перекладах кінця 19-го - початку 20-го століття гру слів відтворено дескриптивною перифразою. Такий прийом призвів до втрати конотативного компонента. Типи гри слів у перекладах другої половини 20-го століття повністю відповідають оригіналові: трансформація фразеологічного звороту, антонімічний каламбур, співзвучність слів. Перекладачам вдалося відтворити конотативний компонент, важливий для емоційного сприйняття твору.

Ключові слова: гра слів, трансформація фразеологічного звороту, антонімічний каламбур, співзвучність слів, омонімічний каламбур.

Проблема відтворення гри слів була і залишається однією з найскладніших у перекладознавстві. Як стилістичний прийом гра слів не привертала широкої уваги вчених [див. лише 19]. У перекладознавстві ця проблема висвітлена значно краще [5; 11]. Окремі розділи, присвячені грі слів, знаходимо в працях болгарських перекладознавців С. Влахова і С. Флоріна та радянського дослідника [4; 3]. У всіх згаданих працях перекладознавці намагалися визначити саме поняття гри слів та її види. Матеріалом для даного дослідження слугують твори Ч. Діккенса “The Adventures of Oliver Twist”, “Hard Times” та їхні українські переклади: “Пригоди Олівера Твіста” (у трьох перекладах – переклад невідомого автора 1891 року, В. Черняхівської та переклад М. Пінчевського, Г. Пінчевської-Чекаль, О. Тереха), “Тяжкі часи” (у двох перекладах – К. Шмиговського і Ю. Лісняка). Метою даної статті є дослідити природу гри слів у творах Ч. Діккенса, визначити її види та методи відтворення українською мовою як цільовою.

Складність проблеми починається вже з самого терміна. Деякі дослідники (Л. Міловідова) [14] вважають терміни “каламбур” і “гра слів” синонімічними, в той час як інші [17; 4] розмежовують ці два поняття, вважаючи термін “гра слів” загальнішим, одним із видів якого є каламбур.

Літературознавчий словник-довідник подає досить загальне визначення каламбуру. Згідно з ним, каламбур (фр. calembour – гра слів) це “стилістичний прийом, за основу якого правлять омоніми, пароніми, будь-які форми полісемантичності; часто вживається в комічному та сатиричному текстах” (13, с.331). Детальніше визначення каламбуру знаходимо в “Стилістиці англійської мови” за редакцією А. Мороховського: “Каламбур – стилістична фігура мови, гра слів, основою якої є комічне обігрування співзвучних слів або словосполучень з несумісними значеннями. Каламбур може бути побудований на полісемії, омонімії, омографах, жартівливій етимологізації слів та ін” [15, с.192]. В. Кухаренко розглядає каламбур у групі стилістичних прийомів, до яких, крім каламбуру, належать також зевгма, трансформація фразеологічного звороту, семантично несумісний ланцюг, нонсенс і які “мають багато спільного щодо їх побудови і функціонування” [12, с.42]. Дослідниця зазначає, що “чотири перших стилістичних прийоми виконують однакову стилістичну функцію в мові і побудовані за допомогою одного стилістичного механізму” [12, с.43]. В Оксфордському короткому словнику літературних термінів знаходимо таке визначення цього стилістичного прийому: “Каламбур - вираз, основою якого є двозначність, що створюється або одночасною реалізацією двох різних значень одного слова (полісемія), або двома словами, однаковими за звучанням (омонімія)” [20, с.181]. Зазначимо, що автор словника не відносить до каламбуру трансформацію фразеологічного звороту. Отже, можна зробити висновок, що “гра слів” є загальним терміном, видами якого є антонімічний, полісемантичний, омонімічний каламбур, трансформація фразеологічного звороту та інші.

Структура каламбуру включає два компоненти. За визначенням проф. В. Виноградова “перший компонент такого двочленного утворення є своєрідною лексичною основою каламбуру, опорним елементом, стимулятором гри слів... Другий член конструкції – слово (або словосполучення)-“перевертень”, компонент результантної семантики або результанта, яка є ніби вершиною каламбуру” [3, с.153]. Отже, опорний компонент можна розглядати як “лексичний еталон “ігрової конструкції”, який завжди відповідає нормам мови” [3, с.153]. Другий компонент співвідноситься з першим словом-еталоном, і на основі цього співвіднесення виникає гра слів.

Більшість дослідників [3; 12; 15] дотримуються думки, що гра слів у художньому творі звичайно використовується для створення комічного або сатиричного ефекту. З цього цілком логічно можна зробити висновок, що стилістичний прийом гри слів є характерною рисою гумористичних творів. Ч. Діккенс належить до найкращих англійських письменників-гумористів, але більшість його творів не відносяться до гумористичного жанру. Отже, зазначимо, що гра слів може вживатися автором і для передачі гіркого жарту, який викликає радше співчуття, аніж сміх.

Описуючи умови життя у дитячому будинку, де виховувався Олівер Твіст, і, особливо, систему виховання місіс Менн, Ч. Діккенс вдається до такої гри слів: “…in any of which cases, the miserable little being was usually summoned into another world, and there gathered to the fathers it had never known in this” [22, с. 32]. У цьому уривку гра слів побудована на фразеологізмі “to gather to one’s fathers” (“піти до праотців” – [2, с.87]), останній компонент якого – “fathers” – реалізуєься і в його прямому значенні. У перекладі 1891 року гру слів втрачено, оскільки в українській мові реалізується лише другий семантичний шар: “...тодъ немало зъ нихъ изъ студени або голоду, потовчення або попарення умирало, переносились на той свътъ до своихъ батькôвъ, котрыхъ за житя не знали” [8, с.6]. Також не вдалося обіграти цей фразеологічний зворот і перекладачам 20 ст. М. Пінчевському і В. Черняхівській: “У всіх цих випадках сердешні малюки звичайно відходили в інший світ, щоб там з’єднатися з батьками, яких у цьому світі вони не знали” [9, с.23]; “...у всіх цих випадках сердешні маленькі створіння переходили звичайно в інший світ, де з’єднувалися зі своїми батьками, котрих у цьому світі вони ніколи не знали” [10, с.18].

Інший приклад гри слів, яка побудована на трансформації фразеологічного звороту, знаходимо у сумному контексті (коли Олівер просив милостиню): “And when he showed his nose in a shop, they talked about the beadle - which brought Oliver’s heart into his mouth, - very often the only thing he had there, for many hours together” [22, с.92]. Даний приклад є дуже складним для перекладу, оскільки в оригіналі фразеологічний зворот актуалізує одночасно два значення: страху (у співвідношенні з попередньою фразою “they talked about the beadle”) і голоду, що висвітлюється другою частиною речення (див. рис.1).