Електронний посібник до вивчення курсу Клінічна фармакологія та лабораторний супровід для фармакотерпії (стр. 29 )

Дигідроерготоксин за фармакодинамікою близький до ніцерголіну.

Для поліпшення реологічних властивос­тей крові при порушенні мозкового кро­вообігу призначають реополіглюкін, для якого властива антиагрегантна, антикоагулянтна та гемодинамічна дія, внаслідок чого покращується мікроциркуляція і за­безпечення тканин киснем.

До ангіпротекторів, що діють переваж­но на ендотелій судин, належать пармідин, етамзилат, добезилат та ін. Вони мають антиагрегантну активність.

Серед гострих мозкових судинних пору­шень особливу небезпеку становить гемо­рагічний інсульт, що є причиною високої летальності, особливо протягом перших годин. Провідна роль у патогенезі цього стану належить кисневій недостатності мозкової тканини, порушенню енергетич­ного метаболізму, насамперед оксидного фосфорування, що є головним джерелом енергії для клітин. Тому боротьба з гіпок­сією і нормалізація окисних процесів є най­більш перспективними напрямками захис­ту мозку від ішемічних ушкоджень.

Для цього використовують антигіпоксанти — речовини, які зменшують явища гіпоксії. Представником антигіпоксантів є нат­рію оксибутират. У седативній і сно­дійній дозах препарат збільшує кровопо­стачання мозку, утилізацію кисню мозко­вою тканиною, зменшує утворення мо­лочної кислоти в зоні ішемії, підвищує стійкість невронів до гіпоксії.

Для боротьби з гіпоксією і післяішемічними порушеннями мозку широко викори­стовують також ноотропні засоби, що є похідними γ-аміномасляної кислоти — ГАМК (амгналон, пірацетам, фенібут, пікамілон та ін.). ГАМК виконує функцію гальмівного медіатора. Тому по­хідні ГАМК поряд з високою біологічною активністю мають низьку токсичність, їх можна використовувати для тривалих кур­сів лікування. Крім впливу на метаболічні взагалі й конкретні біоенергетичні проце­си у нервовій клітині ноотропні засоби під­вищують мозковий кровообіг і мають ви­разну антигіпоксичну здатність, знижуючи функціональну активність невронів та їх потребу в кисні. Поліпшення мозкового кровообігу під впливом ноотропиих засобів є особливо виразним в ділянках іше­мії мозку за рахунок прямого релаксуючого впливу на судини, а також розши­ренням резервних капілярів. Внаслідок цьо­го підвищується стійкість нервових клітин в умовах ішемії та гіпоксії, прискорюється відновлення порушених функцій мозку. Захисна дія похідних ГАМК зростає при їх поєднанні з засобами, що стимулюють метаболічні процеси (АТФ, креатинфосфат, натрію сукцинат). Пікамілон N-нікотиноїл – ГАМК нат­рієва сіль) є похідною ГАМК і кислоти нікотинової.

Фармакодинаміка. Поєднує в собі властивості транквілізатора без седа­тивного ефекту і міорелаксанта з виразним вибірковим впливом на судини мозку. Чинить ноотропний вплив зі стимулюючим ефектом на функції головного мозку.

Механізм дії пікамілону зумовлений взаємодією з ГАМК-рецепторами. Під впливом пікамілону мозковий кровообіг підвищується більшою мірою, ніж після введення аміналону, кислоти нікотинової, цинаризину, міотропних судинорозширю­вальних та α-адреноблокаторів. Препарат знижує неврогенний спазм судин і віднов­лює мозкову гемодинаміку, сприятливо впливає на метаболізм мозку, відновлює фізичну й розумову працездатність у піс-ляішемічному періоді, в разі перевтомлен­ня, після психоемоційного стресу.

Фармакокінетика. Пікамілон швидко абсорбується з кишок. При введен­ні всередину біодоступність його становить понад 50%, внутрішньом'язово — близь­ко 90%. Пікамілон легко проникає крізь ГЕБ і накопичується в мозковій тканині та скелетних м'язах більшою мірою, ніж ГАМК. Препарат стійкий до впливу про­теаз печінки, кишок і мозку. Біотрансформація відбувається за допомогою мікрофло­ри кишок. Метаболіти виводяться переваж­но через нирки. За перші 3 год виводиться з організму 40 — 80% введеної дози.

Показання: як ноотропний та су­динорозширювальний засіб при гострих і хронічних порушеннях мозкового крово­обігу, дистонії (легкій та середньої тяж­кості перебігу), а також як транквіліза­тор при невротичних і неврозоподібних станах, астенії, депресії, для відновлення працездатності після напруженої роботи в екстремальних умовах.

Побічна дія: відчуття тривоги, запа­морочення, головний біль, алергічні реакції.

Протипоказання: індивідуальна непереносність, захворювання нирок.

Білкові гідролізати — церебролізин, актовегін, солкосерил — проникають крізь гематоенцефалічний бар'єр і безпосе­редньо надходять до нервових клітин, стиму­люють реваскуляризацію ішемізованих тка­нин. Певне значення має також їх власти­вість підвищувати ефективність енергетич­ного метаболізму мозку, поліпшувати внут­рішньоклітинний транспорт глюкози і синтез білку. Захист невронів від ушкодження під впливом гідролізатів пов'язаний з мембраностабілізуючою дією, антиоксидантним ефектом, а також із захистом невронів від ушкоджувальної невротоксичноі дії аміно­кислот (глутамату, аспартату).

Фармакотерапія мігрені

Поширеною формою порушення цирку­ляції мозкового кровообігу, особливо у жінок, є мігрень. Основним патогенетичним чинником цієї не­дуги вважають порушення регуляції тонусу су­дин у басейнах зовнішньої і внутрішньої сонних артерій, що зумовлено дисфукцією автономної нервової системи. У хворих на мігрень спостері­гається гіперактивність симпатоадреналової си­стеми і підвищення чутливості адренорецепторів мозкових судин до судиноактивних речовин. Важливу роль відводять також порушенню об­міну невротрансмітерів і гормонів (пролактину, тиротропіну, статевих гормонів). Головним чин­ником нападів мігрені є психоемоційні переван­таження (стрес).

У зв'язку з цим профілактика нападів мігрені і лікування мають бути комп­лексними. Застосовують засоби: адреноблокатори (дигідроерготамін, дигідроерготоксин, анаприлін); транквілізатори (мазепам, сибазон, хлозепід); судинорозширювальні (кавінтон, ксантинол нікотинат, цинаризин); ноотропні (аміналон, пірацетам, пікамілон); ненарко - тичні анальгетики (анальгін, парацетамол); протигістамінні (димедрол, супрастин та ін.), в тому числі з серотоніновою активністю (диметон, перитол та ін.).

Найкращий ефект досягається за умовами тривалих (1 — 1,5 міс.) курсів лікування.

Для профілактики і лікування нападів мігрені застосовують також селективні агоністи 5-НТ1 - рецепторів серотоніну (суматриптан, імігран та ін.).

Інгібітори ангиотензінперетворюваючого ферменту

Клінічні лабораторні дослідження:

Контроль за функціональнимі пробами печінки (трансамінази, білірубін).

Контроль за показниками азотвивідної функції нирок (креатинін, сечовина).
Контроль за електролітами в плазмі крові (Na, К ).

Аналіз крові (гемоглобін, гематокрит, ШОЕ, нейтрофіли, лейкоцити, тромбоцити,
гранулоцити).

Інгібітори ангиотензінпетворюваючого ферменту (іАПФ) – препарати, основним механізмом дії яких є дія на ренінангиотензін-альдостероновую систему. Вони перешкоджають утворенню ангіотензину II з ангіотензину I. Зниження рівня ангіотензину II веде до прямого зменшення виділення альдостерону. При цьому знижуються загальний периферичний опір судин, АТ, пред- і пост навантаження на серці.

Діючи через блокаду утворення ангіотензину II, інгібітори АПФ роблять вплив на систему регуляції АТ і зрештою приводять до зменшення негативних моментів, пов'язаних з активацією рецепторів ангіотензину II – 1-го підтипу: вони усувають патологічну вазоконстрикцію, пригнічують клітинне зростання і проліферацію міокарду і гладком'язових кліток судин, послаблюють симпатичну активацію, зменшують затримку натрію і води. Окрім дії на пресорни системи регуляції АТ, вони діють і на депресорни системи, підвищуючи їх активність за рахунок уповільнення деградації вазодепресорних пептидів – брадикініну і простагландіна E1, які викликають релаксацію гладких м'язів судин і сприяють продукуванню вазоділатуючих простаноїдов і вивільненню ендотелій-релаксируючого чинника.

Ці патофізіологічні механізми забезпечують основні фармакотерапевтичні ефекти інгібіторів АПФ: антигіпертензивну і органопротектівну дії, відсутність значущого впливу на вуглеводний, ліпідний і пуріновий обмін, зменшення продукції альдостерону корою надниркових залоз, зменшення вироблення адреналіну і норадреналіну, придушення активності АПФ, зниження змісту А– II і підвищення змісту брадикініну і простагландінов в плазмі крові.

Гіпотензивний ефект препаратів не залежить від активності реніна плазми, зниження АТ відзначають при нормальному і навіть пониженому рівні гормону, що обумовлене дією на тканинні ренін-ангиотензінової системи. Збільшують коронарний і нирковий кровотік. При тривалому застосуванні зменшують гіпертрофію міокарду і стінок артерій резистивного типу. Покращують кровопостачання ішемізованного міокарду. Знижують агрегацію тромбоцитів. Подовжують тривалість життя у хворих серцевою недостатністю, уповільнюють прогрес дисфункції лівого шлуночку у хворих, що перенесли інфаркт міокарду, без клінічних проявів недостатності кровообігу. Сприяють відновленню рівня калія у хворих з серцевою недостатністю, ускладненою азотемічної гипонатріємієй. Гіпотензивний ефект не супроводиться рефлекторною тахікардією і призводить до зниження потреби міокарду в кисні.

Серцеві глікозиди та антиаритмічні лікарські засоби

Клінічні лабораторні дослідження:

Загальні клінічні лабораторні дослідження.

Динаміка рівня макро і мікроелементів (Na, K, Ca, Mg)

Серцеві глікозиди (СГ) – лікарські засоби, що володіють обширним спектром фармакодінамічних ефектів, основними з яких є кардіальні – підвищення збудливості і скоротності міокарду, уповільнення провідності унаслідок дії на СА - і AV-вузли і провідніи системі. СГ інгибіруют мембранну АТФ-азу, систему активного виведення натрію, що забезпечує енергією, з клітки і транспорту в неї калія в результаті гідролізу АТФ. Підвищення рівня натрію і зниження рівня калія усередині клітки зменшують трансмембранний електричний потенціал і тривалість рефрактерного періоду серця, але підвищують швидкість спонтанної деполяризації кліток водія ритму. В результаті підвищуються збудливість і автоматизм, що обумовлюють порушення ритму. Зміни в розподілі натрію супроводяться підвищенням концентрації вільного внутріклітинного кальцію, що приводить до посилення скоротності міокарду, що визначається підвищенням сили і швидкості скорочення, зменшується розмір декомпенсованного розширеного серця і збільшується серцевий викид. Опосередкована дія СГ виявляється підвищенням активності блукаючого нерва, внаслідок чого зменшується автоматизм СА-вузла, зменшується рефрактерний період кардіоміоцитів передсердя, що створює передумови для переходу трепетання в мерехтіння передсердя, збільшується рефрактерний період і знижується провідність в AV-проводящей системі.